Баламутка - Бальзак Оноре де

На сходах — про це з обуренням говорив весь Ісуден — були постелені мати з рогози, напевне для того, щоб не чути було ходи і щоб Макс, повертаючись над ранок додому, не розбудив нікого. Руже ніколи й не здогадувався, що його пожилець бере участь у нічних витівках "лицарів неробства".

Годині о восьмій Флора в гарненькому бавовняному халатику у вузеньку рожеву смужку, з мереживним чепчиком на голові та хутряними капцями на ногах, тихенько відчиняла двері до Максової кімнати, але, бачачи, що він спить, зупинялась перед ліжком.

"Він повернувся так пізно,— казала вона,— о пів на четверту. Треба мати дуже горду вдачу, щоб не понадитись на такі розваги. Які ж вони сильні, ці чоловічі пристрасті! Цікаво, чого вони там натворили сю ніч?"

— А, це ти, люба моя Флоро,— промовляв Макс, прокидаючись умить, як військова людина, звикла до знегод війни,— зразу в цілковитій притомності, цілком володіючи собою, хоч би там що.

— Ти спиш, я піду...

— Ні, не йди, треба поговорити про поважні речі.

— Ви сю ніч утнули якусь велику дурницю?

— Е! Пусте... Йдеться про нас і того старого дурня. Ти ж ніколи не розповідала мені про його рідню. Так ось, та рідня їде сюди — напевне, щоб нам кишеню потрусити...

— О, я зараз піду настрополю його,— відказала Флора.

— Мадмуазель Бразьє,— поважно мовив Макс,— ідеться про надто серйозні речі, не можна так зопалу. Подай мені сюди каву, я вип'ю в ліжку, а потім добре подумаю, як нам повестись... О дев'ятій прийдеш, поговоримо. А поки що вдавай, ніби нічого не знаєш.

Вражена новиною, Флора залишила Макса самого й пішла приготувати йому каву, але через чверть години до нього вбіг Барюк і сказав своєму Великому магістрові:

— Фаріо шукає візка!

За п'ять хвилин Макс одягнувся, спустився надвір і неквапно, ніби прогулюючись, дійшов до вежі, де побачив чимале збіговисько.

— Що тут робиться? — спитав Макс, пропхавшись між людьми аж до іспанця.

Фарio, сухорлявий чоловічок, був бридкий майже як іспанський гранд. Вогнисті очі, ніби просвердлені свердельцем і вузько посаджені, в Неаполі назвали б очима ворожбита. Цей чоловічок здавався лагідним, бо рухи його були поважні, спокійні, неквапливі. Отож його й прозивали добрягою Фаріо. Та ця лагідність і колір обличчя, схожий на колір медяника, могли ввести в оману тільки наївних людей, а спостережливому розкривали напівмавританську вдачу гренадського селянина, якого досі ще ніщо не вивело з байдужості та млявості.

— Ви певні,— сказав йому Макс, вислухавши нарікання торговця зерном,— що вашого візка вкрали? Бо досі в Ісудені, слава Богу, злодіїв не було.

— Він стояв отут...

— Може, ви не випрягли коня, то він кудись затяг його?

— Кінь онде,— відказав Фаріо й показав на тварину, припнуту кроків за тридцять.

Макс поважно підійшов до коня, аби, підвівши очі, побачити підніжжя вежі, бо звідти, де зібралась юрба, нічого не було видно. Всі рушили за Максом — саме цього й хотів жартун.

— Може, хтось задля жарту сховав візка в кишеню? — вигукнув Франсуа.

— Ану, пошукаймо! — підхопив Барюк.

З усіх боків зареготали. Фаріо вилаявся. З уст іспанця такий проклін свідчив про найвищий ступінь гніву.

— А він легкий, твій візок? — спитав Макс.

— Легкий?..— перепитав Фаріо.— Якби тим, хто оце сміється з мене, він прокотився по ногах, то в них би мозолі не боліли.

— Тоді, мабуть, тут не обійшлося без чорта,— сказав Макс, показуючи на вежу,— бо він перелетів он, бач, куди.

На ці слова всі глянули вгору, і вмить зчинився ґвалт, мов на базарі. Кожне показувало одне одному той зачарований візок. Усі загомоніли.

— Чорт помагає корчмарям, бо ті продають їм душу,— сказав Годе-молодший сторопілому торговцеві.— Він хотів тебе навчити, що не слід кидати візки на вулиці, треба ставити їх до повітки в корчмі.

Натовп затюкав на ті слова, бо всі знали, що Фаріо великий скнара.

— Не журися, друзяко,— сказав йому Макс.— Підіймімось до вежі, побачимо, як твій візок попав туди. І ми тобі поможемо, їй же Богу. Ходімо, Барюк. А ти,— шепнув він на вухо Франсуа,— відведи всіх кудись, щоб, як побачиш нас угорі, внизу не було нікого.

Фаріо, Макс, Барюк та ще троє лицарів видерлись до підніжжя вежі. У цій досить небезпечній дорозі Макс разом з Фаріо відзначав, що нема ніяких слідів, які свідчили б про те, що тут котили візок. Фаріо аж розгубився й почав думати, що це якісь чари. Діставшись нагору, вони все оглянули, і не йнялося віри, що таке могло статись.

— А як же мені спустити його звідси?..— промовив Фаріо, в чиїх чорних очицях уперше засвітився страх, а жовте зморшкувате обличчя, що наче не могло змінити барви, поблідло.

— Як? — сказав Макс.— Ну, це, по-моєму, діло зовсім неважке...

І, скориставшись з остовпіння торговця зерном, він ухопився своїми міцними руками за голоблі візка, ніби хотів штовхнути його; а коли візок уже мав покотитись, вигукнув громовим голосом:

— З дороги там, унизу!

Але там уже й не могло бути нікого: зацікавлена юрба, попереджена Барюком, відійшла так далеко, щоб видно було, що робиться нагорі. Візок дуже ефектно розбився на безліч трісок.

— От і спустили,— сказав Барюк.

— Ах ви ж бандити! Ах ви поганці! — закричав Фаріо.— Мабуть, це ви й підняли його туди!

Макс, Барюк і троє їхніх товаришів зареготали на ту іспанцеву лайку.

— Ми ж хотіли тобі допомогти,— холодно сказав Макс.— Мене самого трохи не потяг за собою твій клятий візок, а ти оце так нам дякувати?.. З яких ти країв?

— Я з тих країв, де нічого не прощають,— відрубав Фаріо, тремтячи з люті.— Мій візок буде вам за коляску, що всіх вас відвезе до пекла!.. Хіба що ви,— додав він, ураз притихнувши, мов ягнятко,— хіба що ви купите мені нового.

— Про це можна поговорити,— сказав Макс, сходячи вниз.

Коли вони були вже під горою і їх, регочучи, обступили цікаві, Макс узяв Фаріо за жилетний ґудзик і сказав:

— Так, славний мій дядьку Фаріо, я тобі подарую чудового візка, якщо ти даси мені двісті п'ятдесят франків; але я не обіцяю, що він буде такий гарненький, як той, що був.

Цей останній жарт наче зовсім не зачепив Фаріо: він, здавалось, вирішив, що угоду вже укладено.

— Ет,— сказав він,— якби ви мені дали грошей на новий візок замість того, то гроші старого Руже пішли б справді на добре діло.

Макс поблід і підняв на Фаріо свій грізний кулак, але Барюк, знаючи, що такий удар окошиться не тільки на Фаріо, відштовхнув того, наче пір'їнку, і тихо сказав Максові:

— Не дурій!

Угамований майор зареготав і відповів іспанцеві:

— Я ненароком розбив твого візка, а ти спробував мене оббрехати, от ми й сквитались.

— Ще ні! — промурмотів Фаріо.— Але я дуже добре знаю, скільки коштує мій візок!

— Е, що з ним говорити, Максе! — озвався один зі свідків цієї сценки, що не належав до ордену Неробства.

— Прощавайте, пане Жіле, я вам ще подякую за вашу витівку,— промовив торговець зерном, відіпнув коняку й пішов геть під крик "ура".

— Обіддя з коліс ми збережемо! — гукнув йому навздогін якийсь стельмах, що прийшов подивитись, як розбиватиметься візок.

Одну голоблю встромили сторч у землю. Макс стояв блідий, замислений; слова іспанця вразили його в саме серце. В Ісудені говорили про візок Фаріо цілих п'ять днів. Йому судилося подорожувати, як сказав Годе-молодший, бо той візок доїхав аж до Беррі: там теж розповідали про витівку Макса й Барюка. Що найдужче дошкуляло іспанцеві, так це те, що й через тиждень після пригоди байка про неї ходила по трьох департаментах, стала темою всіх балачок. Макс і Баламутка після жахливих розповідей мстивого іспанця теж стали об'єктом нескінченних пересудів, які розходились і в Ісудені, і в Буржі, Ватані, В'єрзоні та в Шатору. Максанс Жіле досить добре знав свій край, щоб розуміти, як можуть пошкодити такі чутки.

"Людям не заборониш пліткувати,— думав він.— Ох, тут я дуже схибив".

— Чуєш, Максе,— сказав йому Франсуа, взявши його під руку,— сьогодні ввечері вони приїдуть.

— Хто?

— Та оті Брідо! Моя бабуся отримала листа від своєї хрещениці.

— Слухай-но, малий,— відказав Макс йому на вухо,— я вже багато думав про це діло. Нам із Флорою не слід виказувати тим Брідо своєї нелюбові. Коли ті спадкоємці поїдуть з Ісудена, то це ви, Ошони, маєте відіслати їх. Придивися добре до цих парижан; а коли я їх вивчу, то завтра, у Коньєтти, подумаємо, що можна їм зробити і як їх посварити з твоїм дідом...

— Іспанець знайшов дірку в Максовій кірасі,— сказав Барюк своєму кузенові Франсуа, повертаючись до Ошонів і поглядаючи на приятеля, що йшов поряд..

Поки Макс бавився, Флора, незважаючи на пораду свого столовника, не могла стримати гніву; і, не тямлячи сама, чи вона чинить на шкоду, чи на користь його планам, злостилась на сердешного Жана Жака. Коли той викликав гнів у своєї доглядачки, вона враз позбавляла його всієї турботи і тих нещирих пестощів, які становили його радість. Флора накладала на свого хазяїна покуту. Він більш не чув тих ласкавих слівець, якими вона оздоблювала свою мову поряд із більш чи менш солодким тоном та більш чи менш ніжними поглядами: "котику", "товстунчику", "опецьочку", "бовванчику", "цуцичку" тощо. Сухе й холодне "ви", іронічно-шанобливе, встромлялося тоді в серце нещасливця, мов лезо ножа. Оте "ви" було ніби оголошенням війни. Потім, замість того, щоб допомагати цьому добрязі вставати, впорядковувати його справи, передбачати його бажання, дивитись на нього з таким захватом, який уміють показувати всі жінки і який чарує тим дужче, чим він примітивніший, казати йому: "Ви сьогодні свіжий, наче квіточка!.. О, ви просто чудово тримаєтесь... Який ти гарний, дідусику Жане!" — одне слово, замість бавити його під час уставання всякими жартиками, Флора полишала йому одягатись самому. Коли він кликав Баламутку, та гукала йому, підійшовши до сходів:

— Хіба ж я можу зробити все зразу — наглядати, як вам готують сніданок, і прислужувати вам у вашій спальні? Ви що, маленький, що самі одягтись не можете?

"Господи! Що я їй зробив?" — питав себе старий, почувши таку нотацію, коли попросив води, щоб поголитись.

— Веді! Віднесіть панові гарячої води,— гукала Флора.

— Веді?..— перепитував недоумок, пригнічений тим гнівом, що зваливсь на нього.— Веді, що це робиться з нашою пані зранку?

Флора Бразьє забажала, щоб і господар, і Веді, й Куський, і Макс величали її "пані".

— Вона, здається, довідалася про вас щось негарне,— відповіла Веді, набравши глибоко враженого вигляду.— Ви самі винні, пане.