Баламутка - Бальзак Оноре де
Вираз обличчя в неї був ніжний, лагідний. Погляд її не вимагав пошани, як погляд найпрекраснішої Агріппіни89 з п'єси Расіна, яка лишень ступала по сцені Французького театру, а ніби запрошував до щирих веселощів. 1816 року Баламутка побачила Максанса Жіле й закохалась у нього з першого погляду. Їй пронизала серце міфологічна стріла — чудовий символ отієї природної дії, створений греками, які не знали кохання лицарського, ідеального, меланхолічного, породженого християнством. Флора тоді була дуже гарна, і Макс не міг знехтувати такої своєї перемоги. Отож Баламутка в двадцять вісім років пізнала справжнє кохання, кохання рабське, безмежне, те, що вміщує всі його види — кохання Гюльнари й кохання Медори90. Відколи вбогий офіцер дізнався про відносини між Флорою й Жаном Жаком Руже, він почав бачити в романі з Баламуткою щось більше, ніж любовну пригоду. І, щоб забезпечити своє майбутнє, чи можна придумати щось краще, ніж оселитись у Руже, коли зважити на його недоумство? Флорина пристрасть неминуче відбилась на житті й на душі Жана Жака. Цілий місяць старий парубок, що став надзвичайно полохливим, бачив перед собою жахливо смутне й похмуре обличчя Флори, ще недавно таке веселе й приязне. Він страждав від спалахів її вмисне поганого настрою, достоту як чоловік, чия дружина задумує зрадити його. Коли посеред найжорстокіших мук бідолаха наважився спитати у Флори, що стало причиною такої зміни, в її очах спалахнула ненависть, а в голосі забриніли грізні докірливі ноти, яких бідний Жан Жак ще ніколи не чув.
— Бодай вам! — вигукнула вона.— Ви не маєте ні серця, ні душі. Шістнадцять років уже я марную тут свою молодість, але так і не збагнула, що у вас отут каменюка! — і вона стукнула себе по грудях навпроти серця.— Вже два місяці ви бачите, як сюди приходить отой молодчага майор, жертва Бурбонів, створений бути генералом, а тут він живе в скруті, загнаний у провінційну діру, де годі знайти кращу долю. Йому доводиться просиджувати стілець у ратуші, аби заробити... якісь нещасні шістсот франків, славне життя! А ви, маючи шістсот п'ятдесят дев'ять тисяч ліврів у позичках, шістдесят тисяч ренти, а самі, завдяки мені, витрачаєте не більше тисячі екю річно на все, на все, навіть на мої спідниці,— ви й не подумали надати йому притулок тут, де весь третій поверх стоїть порожній! Ви волієте, щоб там танцювали кажани та пацюки, ніж оселити людину, та ще й того, кого ваш батько завжди мав за свого сина! Хочете знати, хто ви такий? То я вам скажу: ви братовбивця! І тепер я добре знаю чому! Ви побачили, що я йому співчуваю, оце звідси й ваша ненависть! Хоч ви й корчите з себе дурня, та в вас хитрості більше, ніж у найбільших хитрунів... Так, я йому співчуваю, я ним цікавлюся, ще й дуже!..
— Але ж Флоро...
— Е, ні! Нема в вас уже ніякої Алежфлори. Можете пошукати собі іншу Флору (коли знайдете!), бо я б воліла, щоб оцей келих вина став мені отрутою, коли я зостанусь у цьому вашому свинарнику! Я вам, слава Богу, нічого не коштувала за ті дванадцять років, що тут пробула, для вас це була дуже вигідна оборудка. Я б де завгодно собі на життя заробила, якби все справляла так, як тут: і пери, і прасуй, і виварюй, і на базар ходи, й куховар, і клопочись вашими справами — з ранку до вечора себе вбиваєш... Доброї дяки діждалась.
— Але ж Флоро...
— Так, я Флора, вам усе Флора та Флора, вам уже п'ятдесят один рік, і як ви поводитесь, як ви ховаєтесь від усього, що вас лякає, все добре знаю! І не дуже весело жити коло вас, коло такого...
— Але ж Флоро...
— Дайте мені спокій!
Вона вийшла, грюкнувши дверима так, що аж весь дім задвигтів, неначе до самих підвалин. Жан Жак Руже тихо відчинив двері й так само тихо пішов на кухню, де Флора й далі бурчала.
— Але ж Флоро,— сказав цей бовдур,— я ж уперше чую про твоє бажання, звідки ж ти знаєш, хочу я того чи не хочу...
— Насамперед,— відказала вона,— мені треба, щоб у домі був чоловік. Люди знають, що ви маєте десять, п'ятнадцять, двадцять тисяч франків, і коли вас захочуть обікрасти, нас тут повбивають. А мені зовсім не хочеться одного чудового ранку прокинутись розрубаною начетверо, як ота бідна служниця, що мала дурість захищати свого хазяїна. Ну, а коли люди знатимуть, що в нас живе чоловік, відважний, як сам Цезар, чоловік, що ніде не пасе задніх... Макс і з трьома грабіжниками впорався б... а я спала б спокійніше. Може, вам наговорять якихось дурниць, ніби я його кохаю, ніби я за ним пропадаю!.. Знаєте, що їм відповісти?.. Відказуйте, що ви все знаєте, але ваш покійний батько на смертному ложі заповідав вам дбати про бідолаху Макса. Всім тоді заціпить, бо в Ісудені й каміння знає, що він платив за його навчання в колежі, от! Я вже дев'ять років їм ваш хліб...
— Флоро, Флоро!..
— Думаєте, мало чоловіків у місті залицялося до мене? Мені дарували золоті ланцюжки, годинники... "Моя крихітко Флоро, може, ти покинеш отого старого недоумка Руже?" — от як мені казали про вас. "Щоб я його покинула? Аякже, такого безпорадного, мов дитина, і що з ним тоді буде? — відказувала я їм.— Ні, де козу припнули, там хай і пасеться".
— Правда, Флоро, я не маю нікого на світі, крім тебе, і я дуже щасливий... Коли тобі так хочеться, дитино моя, хай Максанс Жіле мешкає в нас, хай і столується...
— Ну, ще б пак! А то ж як!
— Тихо, тихо, не сердься.
— Там, де стає на одного, там стане й на двох,— засміялась вона.— Та якби ви були чемний чоловік, то знаєте, що б ви зробили, котику? Ви б пішли прогулятися до ратуші, годині о четвертій і так би підігнали, щоб зустріти пана майора Жіле й запросити його на обід. А коли він почне церемонитись, скажіть, що я була б рада, а він надто галантний чоловік, щоб відмовитись. А потім, десь між грушами та сиром, коли він заговорить про свої злигодні, про тюрму, якби в вас знайшлося досить розуму, щоб запропонувати йому, хай оселиться в нас. А коли він чимось відмагатиметься, не турбуйтесь, я зумію його переконати...
Повільно прогулюючись Баронським бульваром, старий парубок обдумав усе це, наскільки зміг. Коли він лишиться без Флори... (від цієї думки йому зір застелило), яку ще жінку він собі знайде?.. Одружитись?.. У його віці за нього підуть тільки заради грошей і законна дружина визискуватиме його ще жорстокіше, ніж Флора. До того ж його жахала сама думка про те, що він позбудеться цієї ніжності, хай навіть ілюзорної. Отож він повівся з майором Жіле так люб'язно, як лишень умів. Так, як і хотіла Флора, запрошення було зроблено перед свідками, щоб задовольнити самолюбство Максанса.
Флора та її хазяїн помирились; але від цього дня Жан Жак відчув деякі відтінки, що свідчили про цілковиту переміну почуттів Баламутки. Цілі два тижні Флора Бразьє перед поставниками припасів, на базарі, перед кумасями, з якими зустрічалась погомоніти, нарікала на тиранію пана Руже, якому забаглося взяти в дім свого так званого незаконного брата. Але ця комедія не одурила нікого, і на Флору почали дивитись як на страшенну хитруху та пронозу. Старий Руже був дуже щасливий, що дав притулок Максові, бо мав тепер при собі людину, яка дбала про нього потроху, зате без рабської запобігливості. Жіле розмовляв з Жаном Жаком про політику, кілька разів прогулявся з ним. Відколи майор оселився в них, Флора відмовилась куховарити. Кухня, сказала вона, псує їй руки. На жадання Великого магістра ордену Коньєтта порадила взяти одну свою родичку, стару дівку, чий господар, священик, недавно помер, не відказавши їй нічого, і та чудова куховарка стала безмежно віддана Флорі й Максові. Правда, Коньєтта пообіцяла своїй родичці від імені цих двох могутніх людей ренту в триста ліврів після десяти років ревної, вірної, покірної й чесної служби. Шістдесятирічну Веді вирізняло бридке обличчя, подзьобане коров'ячою віспою. Взявши на службу Веді, Баламутка почала зватися "пані Бразьє". Вона носила корсети, нашила собі суконь з шовку, тонкої шерсті та бавовни — для кожного сезону. Вона накупила дорогих хусточок, косиночок, гаптованих чепчиків, мереживних шарфиків, узувалася в ботики і вбиралась так вишукано та розкішно, що аж помолодшала. Вона змінилася, неначе необроблений діамант, що його ювелір огранував і оправив, аби виявити всю його вартість. Вона хотіла бути гідною Макса. Під кінець першого року, в 1817-му, вона купила в Буржі коня англійської породи для бідного майора, бо тому набридло прогулюватися пішки. Макс надибав у околиці старого улана імператорської гвардії, поляка на прізвище Куський, що попав у злидні, й сердега радісінький був найнятись до пана Руже як майорів слуга. Для Куського Макс став ідолом, особливо після дуелі з трьома роялістами. Отже, з 1817 року в домі Руже мешкало п'ять осіб, із них троє як господарі, й витрати виросли до восьми тисяч франків на рік.
На той час, коли пані Брідо прибула до Ісудена, аби, за висловом метра Дероша, врятувати спадщину, що опинилась під такою серйозною загрозою, старий Руже помалу дійшов до стану майже рослинного. Спочатку, після вселення Макса, мадмуазель Бразьє почала провадити кухню просто-таки на єпископський лад. Руже, спокушуваний чудовими стравами, які готувала Веді, почав їсти дедалі більше. Попри вишукану й щедру їжу, він не дуже гладшав. З дня на день він робився млявіший, наче від тяжкої втоми — можливо, снагу забирало травлення,— а очі йому обводило синім. Та коли під час прогулянок городяни питали його про здоров'я, Жан Жак відказував, що ніколи ще не почував себе так добре. А що його завжди вважали надзвичайно тупим, то ніхто й не помічав, що він тупіє дужче й дужче. Любов до Флори була єдиним почуттям, що підтримувало в ньому життя, він існував тільки для неї, і його покірність їй не мала ніяких меж, він корився поглядові, вгадував кожен її порух, як собака вгадує найменші бажання господаря. І ось у п'ятдесят сім років старий Руже, за висловом пані Ошон, здавався старішим від пана Ошона, тоді вже вісімдесятирічного.
Кожен може уявити собі цілком резонно, що Максова кімната була гідна цього красеня. І справді, за шість років майор улаштовувався що рік то вигідніше, намагався всіляко прикрасити своє житло — як для самого себе, так і заради Флори. Та весь цей комфорт був чисто ісуденський: пофарбована підлога, досить гарні шпалери, меблі з палісандрового дерева, дзеркала в золочених рамах, завіски з мусліну, оздоблені червоними стрічками, ліжко з запонами — такими, як провінційні майстри роблять для багатої нареченої і які тоді здавались верхом розкоші, але такої вульгарної, що в Парижі навіть дрібні крамарі не прибирають так спальні, коли одружуються.
