Техану - Ле Гуїн Урсула

Чому зачинені віконниці? Жінка хутко підхопилася і збігла сходами у кухню. Але ні Геда біля вогню, ні пораненого на долівці вже не було. Ніщо не вказувало на чиюсь присутність. Якщо, звісно, не брати до уваги чайник і три чашки на столі.

Терру прокинулася на світанку, і вони поснідали як завжди. Прибрали зі столу.

— Що сталося? — несподівано запитала дівчинка, підіймаючи за краєчок простирадло, що відмокало у ночвах у прикомірку. Вода у ночвах була вкрита червоно-бурими плямами.

— А, це? То в мене почалися місячні, — збрехала Тенар і аж здригнулася при цих словах.

Терру на мить заціпеніла, голова її застигла, ніздрі роздувалися, мов у тваринки, яка зачула чийсь запах. Тоді вкинула білизну назад у ночви і побігла на подвір'я — годувати курчат.

Тенар почувалася недобре — нило усе тіло. Досі було холодно, і вона намагалася не виходити надвір. Якби її воля, вона б і Терру не пускала, та коли після довгих вітряних днів блиснуло сонце, дівчинці було несила сидіти в чотирьох стінах.

— Ну, тоді піди до Кислички у сад, — порадила Тенар.

Терру побігла, нічого не відказавши.

Обпалена і спотворена частина її обличчя затверділа від пошкоджених м'язів і шкарубких шрамів. І що давнішими ставали ті шрами, то набирали дедалі химернішого вигляду. Тенар, звикнувши до каліцтва Терру, добре помічала ці зміни. Коли Терру лякалася, обпечена і потемніла сторона "закривалася", стягалася докупи і твердла. Коли ж дівчинка збуджувалася чи зосереджувалась, тоді здавалося, що вона бачить навіть невидющим оком, її шрами червоніли і ставали гарячими на дотик. Зараз, коли Терру була надворі, у неї був якийсь дивний вигляд — немовби то було обличчя не людини, а якоїсь химерної тваринки, безмовної і боязкої, з ороговілою шкірою і одним ясним оком.

Зрозуміла Тенар і ще дещо. Варто було вперше збрехати дівчинці — і вона вперше її не послухалась. Уперше, але, напевно, не востаннє.

Стомлено зітхнувши, жінка присіла біля вогнища.

Хтось тихенько постукав у двері. На ґанку стояли Ясновод і Гед... Ні, вона повинна називати його Яструбом. Старому Ясноводу дуже кортіло повідомити про щось надзвичайно важливе, а Гед був похмурий, мовчазний, й у своєму чорному пастушому кожусі видавався напрочуд огрядним.

— Заходьте, — запросила Тенар, — чаю вип'єте. Що нового?

— Вони намагалися чкурнути звідси, дійти до Вальмута, та з'явилися люди з Кахеданана, королівські судові виконавці, і їх знайшли у Сливковій прибудові, — проголосив Ясновод, потрясаючи кулаком.

— А він утік? — Тенар поймав жах.

— Це була інша парочка, — сказав Гед. — Нашого там не було.

— Знаєш, на Круглому пагорбі, там, де старі різниці, знайшли тіло, потовчене так, що живого місця на ньому не було. Тоді десятьдванадцять чоловік, назвавшись королівськими виконавцями, кинулися навздогін за тими ланцями. Уночі прочесали всі села, а вранці, на світанку, їх знайшли. Вони переховувалися у Сливки, у прибудові. Аж закоцюбли там від холоду.

— То він умер чи ні? — запитала Тенар, яка вже нічого не могла утямити.

Гед саме скинув свій важенний кожух і примостився біля дверей на плетеному стільці і знімав шкіряні гетри.

— Живий, — відказав він тихо. — Я віддав його Плющисі. Узяв рано-вранці тачки для усякого непотребу — і відвіз. На дорозі ще затемна було повно люду — усі полювали за нашою трійцею. Там, на горбах, вони вбили жінку.

— Яку жінку? — прошепотіла Тенар.

Вона втупила у Геда питальний погляд, а той непомітно кивнув.

Тим часом Ясновод почав голосно розповідати:

— Там, нагорі, я розмовляв з деким, і мені сказали, що всього їх було четверо, вони волочилися коло Кахеданана, а жінка ходила по селах жебрати. На ній місця живого не було від побоїв, опіків і синців. Отак її посилали по селах, оті волоцюги, жебрати, а потім вона поверталася до них, та ще й казали — як повернеться з порожніми руками, її битимуть ще лютіше, а люди питали: чому не тікаєш? Та хоч би і втекла, вони б однаково її знайшли, тому так і поневірялася із ними. Але вони вже перегнули палицю і забили її до смерті, а зробивши свою справу, віднесли труп на старі різниці. Там ще й досі смердить, мабуть, думали, що заховають, — і кінці у воду. А тоді накивали п'ятами... Ґоє, чого ж ти сьогодні не кричала і не кликала нас на допомогу? Яструб казав, що вони нишпорили під самісіньким будинком, коли він їх надибав. Я би почув, ну а якби не я, то вже Кисличка напевне, у неї слух гостріший, ніж у мене. Ти їй уже розповідала?

Тенар заперечно похитала головою.

— Тоді я піду розповім старій, — заметушився Ясновод, утішаючись можливістю першим донести новину, і почовгав через двір. Дійшовши до середини подвір'я, озирнувся. — Ніколи б і не подумав, що ти такий вправний з вилами! — крикнув він Гедові, ляснув себе по стегну, розсміявся і пішов далі.

Гед звільнив ноги із важких гетрів, скинув брудні черевики, поставив їх на ґанок і в самих шкарпетках підійшов до вогню. Штани, куртка, вовняна сорочка — чисто тобі ґонтійський пастух з хитрим обличчям, яструбиним носом і чорними очима.

— Тут скоро будуть люди, — сказав він. — Вони розповідатимуть тобі про свої пригоди, а тобі доведеться пояснити, що відбулося тут. Тих двох харцизяк замкнули в порожній пивниці, поставили варту... Там іще якісь хлопчаки крутяться, щоб подивитися на в'язнів бодай у шпарину... — Гед позіхнув, струснув плечима та руками, знімаючи напруження, і поглядом попросив дозволу присісти біля вогню.

Жінка не заперечувала.

— Ти, мабуть, уже й на ногах не тримаєшся, — прошепотіла Тенар.

— Ні, вночі я трохи поспав. — Він знову позіхнув і собі поглянув на Тенар: а ти, мовляв, як?

— То була мати Терру? — запитала пошепки.

Гед кивнув. Він сидів, трохи похилившись уперед, руками впершись у коліна, як полюбляв колись сидіти Кремінь, і дивився у вікно. Вони були дуже схожі — і абсолютно не схожі, такі різні, як закопаний камінь і ширяючий птах. У Тенар нило серце, ломило кістки, а в голові проносилися лихі передчуття, зажура, ожилий страх.

— Наш знайомець у ворожки, — сказав Гед. — Ми його зв'язали про всяк випадок, ану як оживе. У його ранах повно павутиння та кровоспинних чар. Плющиха казала, що не помре, до шибениці точно доживе.

— До шибениці, — повторила Тенар.

— Ну, то вже Королівський Суд вирішить, він саме зараз засідає. Його повішають або пошлють на каторжні роботи.

Тенар похитала головою і нахмурилася.

— Тенар, він мусить відповісти за те, що накоїв, — сказав лагідно Гед, не зводячи з неї очей.

— Так.

— І тих потрібно покарати, — продовжував він, не відриваючи погляду.

— "Покарати"! І він так говорив. Покарати дівчинку. Вона зловісна. Її необхідно покарати. Покарати мене, за те що прихистила її. За те, що... — слова застрягали їй в горлі. — Я не хочу, щоби когось за щось карали! Цього не мало статися. Краще б ти його вбив!

— Я зробив усе, що міг, — заперечив Гед.

Після тривалої паузи Тенар нервово розсміялась і мовила:

— Так, звичайно, зробив.

— Подумай, як просто могло б усе бути, — сказав Гед, знову зазираючи у її очі-вуглинки, — коли я був чаклуном. Я би просто наслав на них боронні чари, ще там, на дорозі, і вони б нічого не знали. Я міг би просто погнати їх дорогою до Вальмута, немов отару овець. Або вже тут, цієї ночі, подумай тільки, які я феєрверки міг запускати! І вони нізащо б не дізналися, хто це їх так...

— Вони й досі не знають, — додала Тенар.

У Гедових очах промелькнув ледь помітний тріумф.

— Так, — погодився він, — і справді не знають.

— Вправний із вилами, — пробурмотіла жінка.

Гед смачно позіхнув.

— Чом би тобі не відпочити, не відіспатися? Друга кімната під залою. Чи, може, тобі нудно без компанії? Я бачу, до нас ідуть Жайвірка з Маргариткою, а з ними дітлахи.

Зачувши голоси, Тенар підвелася і визирнула у вікно.

— Мабуть, так і зроблю, — погодився Гед і пішов нагору.

* * *

Спершу Жайвірка з чоловіком, потім дружина коваля Маргаритка, тоді ще хтось — як і попереджав Гед, цілісінький день не було проходу від охочих обговорити останні події. Тенар зауважила, що це товариство трохи-потрохи розважило її — забулися жахіття пережитої ночі, що не полишали її, аж поки жінка не почала дивитися на нещодавні пригоди як на щось давнє, таке, що минуло безслідно. Ось цьому, міркувала Тенар, доведеться вчитися й Терру, тільки тут йтиметься не про одну ніч, а про все її життя.

— Я злощуся на себе найбільше за те, — сказала Тенар Жайвірці, коли всі пішли, залишивши їх на самоті, — що поводилася, як дурепа.

— Казала ж я тобі — тримай дім на замку.

— Хіба? Можливо...

— Ото ж бо й воно. Вже хто-хто, а я це знаю, — продовжувала Жайвірка.

— Розумієш, не в замках справа. Коли вони були вже біля будинку, я ж могла побігти, привести Кисличку з Ясноводом, а може б і Терру забрала. Чи добігла би до повітки і сама взялася за вила. Був і секатор для яблунь. Він довгий, ліктів сім, і гострий, неначе бритва. Який він був у Кременя, такий і в мене. Чому я так не чинила? Чому я не зробила бодай щось? Чому я просто замкнулася і не змогла придумати нічого кращого? Якби не він... якби не нагодився Яструб... Я ж власноруч замкнула у мишоловці і Терру, і себе. Та врешті-решт я спромоглася підбігти до дверей з ножем і заверещала на них. Я майже збожеволіла. Та це їх зовсім не злякало.

— Не знаю, — стенала плечима Жайвірка. — Це було по-дурному, хоча... Що ти ще могла зробити, окрім як зачинити двері? Наш дім — наша фортеця.

Вони обвели поглядом кам'яні стіни, кам'яні долівки, кам'яний комин, залите сонцем кухонне вікно садиби Дубівці, дому Кременя.

— Ця дівка, ну, та жінка, яку вони вбили, — промовила Жайвірка, з розумінням дивлячись на подругу. — Це та сама?

Тенар кивнула.

— Один із тих покидьків казав, що вона була вагітна. На четвертому чи п'ятому місяці.

Обидві якийсь час мовчали.

— Мишоловка, — повторила Тенар.

Жайвірка сиділа, тримаючи руки на колінах. Спина пряма, обличчя напружене.

— Страх, — промовила вона. — Чого ми так боїмося? Чому ми дозволяємо їм зрозуміти, що боїмося? А чого бояться вони? — Вона піднесла до очей панчоху, яку саме церувала[9], покрутила її в руках і знову замовкла. — І чому вони бояться нас?

Тенар мовчки пряла.

До кімнати забігла Терру.

— Ось де моя пташечка! — защебетала до дівчинки Жайвірка.