Вогонь - Барбюс Анрі

Харчовий запас видавали нам двадцять три рази. З сімнадцяти чоловік чотирнадцять згадувалося за подвиги в наказах — із них двоє по бригаді, четверо по дивізії й один по армії. Одного разу ми без зміни лишались у шанцях шістнадцять день. Ми стояли й жили в сорока семи різних селищах. У нашому полку дві тисячі чоловік, а від початку війни через нього пройшло дванадцять тисяч.

Підрахунки Кононові уриває якесь дивне зюзюкання. Це Блер: вставна щелепа заважає йому говорити і їсти. Але він щовечора надіває її на цілу ніч, вперто, завзято: в фургоні йому сказали, що він звикне.

Я підводжусь, як на бойовищі. Я ще раз оглядаю цих людей, що перейшли через багато країв і багато випроб. Я дивлюсь на них; вони поринули в безодню сну й забуття, деякі, зі своїми жалюгідними турботами, дитячими інстинктами та рабським невіглаством ще намагаються вхопитися за край цієї безодні.

Мене змагає сон. Але я думаю про те, що вони зробили й зроблять. І в надрах убогої людської ночі, розстеленої в цьому леговиськові, під саваном мороку, мені мариться якесь велике світло.

XV

Яйце

Ми не знали, що діяти. Хотілось їсти, хотілось пити, а на цьому нещасному постої — нічогісінько.

Звичайно правильне постачання цього разу закульгало; нестатки дійшли краю.

Вихудлі люди скреготали зубами. На вбогому майдані звідусіль стирчали обліплені ворота, оголені кістяки будинків, облисілі телеграфні стовпи.

Ми переконались, що нема нічого.

— Хліба нема, м'яса нема, нічого нема. Доведеться затягнути пояс. —

І сиру макаш, і кави не більше, ніж варення на рожні.

— Нема нічого, хоч лусни, нічого не знайдеш!

— Оце-то постій! Три крамнички, і всюди тільки протяги та дощ!

— Май хоч купу побрязкачів, а все одно що вітер свистить у тебе в кишені: бо ж крамників то нема!

— Будь ти самим Ротшільдом або полковим кравцем, тут твоє багатство ні до чого.

Вчора коло сьомої сотні нявчав кіт. Я певен, що вони його вже засмажили. ,

— Так, Хоча в нього ребра аж світились.

— Що й казати, сутужно доводиться.

— Деякі хлопці,— каже Блер,— не ловили гав: як прийшли, зараз же купили кілька бідонів вина ось там, на розі.

— Ех скурві сини! їм добре, хоч є чим промочити горло!

— Треба сказати, що це не вино, а гидота: ним тільки полоскати фляшки.

— Кажуть, деякі навіть й на зуба вхопили.

— Тьху, хай йому всячина! — каже Фуяд.

А я й сушив цим голову: в мене залишилась одна сардинка та на дні ворочка — дрібка чаю, я його пожував з цукром.

— Ну, цим не наїсися.

— Навіть коли ти не такий ненажера і в тебе пласка кишка.

— За два дні дали поїсти лише раз якусь жовту бурду: блищить, як золото. Не то смажене, не то парене. Все зосталось у мисці.

Мабуть, із неї понаробляють свічок,

— Найгірше, що нема чим закурити люльки!

— Правда! От лихо! В мене нема більше труту. Було кілька шматків, було, та загуло. Хоч як вивертай кишені — нічого! А купити — дзуськи!

— А в мене е малесенький шматочок труту, я його бережу.

Справді, тяжко дивитися на солдатів, що не можуть закурити люльки чи цигарки; вони покірливо кладуть їх до кишені й тиняються. На щастя, в Тірлуара є запальничка і в ній трохи бензину. Ті, хто про це знає, крутяться коло нього, тримаючи в зубах натоптану люльку. І нема навіть паперу, що його можна було б запалити від цього вогню: доводиться прикурювати просто від гнота й витрачати останні краплі бензину, що лишилися в худій, як комаха, запальничці.

...Мені пощастило. Я бачу: Параді блукає, задравши голову, мурчить, жуючи тріску.

— Ось на,— кажу я йому,— візьми!

Пачка сірників! — гукає —він захоплений, дивлячись на неї, наче на якусь коштовність.— Славно! Сірники!

За хвилину він уже запалює люльку; його обличчя пишно багряніє від полум'я, всі скрикують:

— Параді має сірники!

Надвечір я його зустрічаю біля руїн якогось будинку, на розі двох єдиних вулиць цього нужденного селища. Він подає мені знак:

— Чш!

У нього смішний, трохи ніяковий вираз обличчя.

— Слухай,— зворушено каже він, дивлячись собі під ноги,— ти мені подарував пачку сірників. Ну, я тобі за це віддячую. Візьми!

І він кладе щось мені в руку.

— Обережно! — тпепоче він.—Може розбитися.

Засліплений білістю, пишнотою його подарунка, я дивлюсь і не йму віри... Яйце!

XVI

Ідилія

Далебі,— каіКе Параді, йдучи обік мене,— хоч вір, хоч ні, але я з біса заморився, снаги вже нема.,. Жоден перехід не остобісів мені так, як оцей.

Він волочив ноги, гнучись усім своїм дебелим тілом під вагою мішка, обсяг і химерні обриси цієї ноші здавалися неймовірними. Двічі він спіткнувся і замалим не впав.

Параді — міцний. Але цілісіньку ніч, поки інші спали, він мотався по траншеї, виконуючи рбов'язки зв'язківця; не дивина, що він стомився.

Він бурчить:

— Та що вони, гумові, чи що, ці кілометри? Певне, гумові...

Що три кроки він різким поштовхом завдає мішок і відсапується. Він складає єдину цілість зі своїми згортками й паками. Він коливався й кректав, наче старий перевантажений візою

— Скоро прийдемо,— каже старший.

Старші кажуть так завжди, при кожній нагоді. Та попри це, надвечір ми справді прийшли в село, де хати, здавалося, намальовано крейдою і тушшю на синьому папері неба, й чорний силует церкви, із стрілчастою дзвіницею й тонкими гострими вежками, стримів, наче велетенський кипарис.

Але діставшись села, де має стояти, солдат ще не позбувається мук. Чоті нечасто щастить розташуватися в призначеному для неї місці: виявляється/його вже віддано іншим; постають непорозуміння та суперечки; їх доводиться розплутувати на місці, і.тільки після довгого поневіряння солдата, нарешті, ведуть до його тимчасового пристановища.

Отже, після звичайних блукань ми потрапили на свій нічний постій. Це була шопа на чотирьох стовпах, за стіни їй правили чотири сторони світу. Але покрівля була добра, це особлива перевага. Тут уже стояли віз та плуг; ми й розташувались обік. Поки доводилося тупцяти й ходити туди-сюди селом, Параді усе бурчав і лаявся; а тут він пошпурив ранець, потім сам простягся долі й деякий час не рухався, нарікаючи, що в нього заніміла спина, болять ступні й старі рани.

Але ось у домі, якому належить ця шопа, просто нас, засвітилось. У нудних сутінках ніщо так не приваблює солдата, як вікно, де зіркою сяє лампа.

— Може, завітаємо туди? — пропонує Вольпат.

— Ну що ти!.. — каже Параді. Одначе він підводиться й устає. Шкандибаючи з утоми, він простує до позолоченого світлом вікна і до дверей.

Вольпат іде за ним, а я ззаду.

1 Нам відчинив дід. Він кліпає очима й трясе головою, лице в нього пожмакане, як старий капелюх. Ми запитали, чи нема продати вина.

— Нема,— відповідає старий, трясучи своїм черепом, на якому подекуди ще росли сиві дротинки.

— Чи нема пива, кави? Хоч чого-небудь?..

— Ні, соколики мої, нічогісінько. Ми не тутешні.... ми, знаєте, втікачі....

— Ну, раз нема нічого, ходімо!

Ми обернулися йти. Все ж таки якусь хвплю ми зазнали розкошів тепла в кімнаті та помилувались на світло лампи... Вольпат уже дійшов порога; його спина зникла в темряві.

Нараз я постеріг бабусю; вона сиділа-на стільці у другому кутку кухні і, видно, була заклопотана якоюсь роботою.

Я вщипнув Параді за руку.

— Он красуня хазяйка! Позалицяйся до неї!

Параді зневажливо і гордо махнув рукою. Начхати'йому на жінок, бо вже півтора року всі жінкп, яких він бачить, не для нього. А втім, коли б навіть й були для нього, все одно начхати.

— Молода чи стара, байдуже! — сказав він і позіхнув.

Але знічев'я, не бажаючи виходити з хати, він підступив до старої.

— Добривечір, бабусю,— промимрив він, кінчаючи позіхати.

— Добривечір, дітки! — прохарамаркала стара.

Зблизька ми її розглянули. Вона — побрижена зморшками, згорблена, скручена; бліде обличчя схоже на циферблат дзигарів.

А що вона робила? Примостившись між стільцем і краєм столу, вона старанно чистила взуття. Для її дитячих рук це важка робота: її рухи непевні, й іноді щітка не попадає на черевик, а взуття було страшенно брудне.

Помітивши, що на неї дивляться, вона нам шепотить/ що їй конче треба цього ж вечора почистити черевики своїй онуці, яка рано вирушав до міста, де працює модисткою.

Параді нахиляється, щоб краще роздивитись на черевики, і раптом простягає до них руку.

— Покиньте, бабусю, я вам їх вичищу як оком змигнути.

Стара заперечно похитала головою й здвигнула плечима.

Але Параді силоміць бере в неї черевики, квола стара хотіла опинатися, але марно.

Схопившп в кожну руку по черевику, Параді обережно тримає їх, розглядає деякий час і навіть, здається, трохи стискає.

— Які малесенькі! — каже він таким голосом, яким ніколи не говорив з нами.

Він бере також і щітки й заходжується завзято, але обережно, чистити. Не спускаючи з ока своєї роботи, віп усміхається.

Потім, коли грязь із черевиків зчищено, він кладе вакси на кінчик подвійної щітки й старанно їх ваксує.

Черевички гарні. Видно, що це черевички кокетливої дівчини; на них блищить низка дрібних гудзиків. —

— Всі гудзички на місці,—шепоче мені Параді, і в голосі його чути гордощі.

Йому вже не хочеться спати, він уже не позіхає. Навпаки, він зшилив губи. Молодий весняний промінь осяває його обличчя; тільки що здавалось, ось-ось він засне, а тепер він наче прокинувся.

' Він проводить пальцями, зчорнілими від вакси, по черевику, що розширюється вгору; можна вгадати .форму ноги. Параді вміє чистити взуття, але крутить і перевертає його незграбно; він усміхається і мріє про щось далеке. Стара підносить руки до неба і, покликаючи мене в свідка, захоплено каже:

— От послужливий солдат!

Готово! Черевики наваксовані й вичищені. Вони блищать, як дзеркало. Більше нема чого робити.

Параді ставить їх на край стола обережно, наче реліквію, й нарешті випускає їх із рук.

Але довгб ще не зводить з них очей, потім, похнюпивпшеь, дивиться на свої черевики. Порівнюючи їх із черевиками дівчини, цей здоровий хлопець — герой, циган і Чернець — усміхається ще раз від щирого серця.

...Раптом стара звелася на стільці. їй спала в голову якась думка.

— Я їй скажу! Вона вам подякує. Гей, Жозефіно,— кричить вона, повертаючись до дверей.

Але Параді зупиняє її широким величним жестом руки.

— Ні, бабусю, нема за що, не чіпайте її. Ми йдемо. Нема за що!

Він вимовив свої слова так переконано і владно, що стара, скорившись, сіла й замовкла.

Ми пішли спати до шопи, спати в обіймах плуга, що чекав на нас.

Параді знову заходився позіхати, але ще довго при свічці видно було, що в нього на обличчі блукає щаслива посмішка.

XVII

Підкіп

: По метушні роздавання листів, коли вояки вертають, хто — врадуваний листом, хто — напівурадуваний, з листівкою, хто з новою ношею чекання й сподіванок, якийсь товариш, розмахуючи папером, сповіщає нам незвичайну новину:

— Пам'ятаєте діда Клопотуна з Гошена?

— Того чудія, що шукав скарбів?

— Ага.