Вогонь - Барбюс Анрі

Уже зовсім стемніло. Зненацька ми зупиняємось, і я натикаюся на Потерло. Хтось гнівно гукає:

— Що там таке? Рушайте! Ми відіб'ємось від наших!

— Та я не можу витягнути ніг,— жалібно відповідає інший.

Нарешті тому, хто загруз, вдається вилізти, і нам треба бігти, щоб наздогнати наших. Ми вже засапуємось, стогнемо і клянемо передніх. Ступаємо наосліп: спотикаємось, хапаємось за стіни, руки в нас у багні. Ми вже не йдемо, а біжимо; чути бряжчання заліза й прокльони.

Дощ ллє ще більше. Раптом зупинимось удруге. Хтось упав! Здіймається галас.

Він підводиться. Знову рушаємо. Я намагаюсь триматися ближче до Потерло, пантруючи за його каскою; вона ще поблискує в пітьмі; час від часу я гукаю:

— Ну що? Ти там ще живий?

— Та живий,— дзвінким і співучим голосом відповідає він, одсапуючись і важко дихаючи.

Ранець муляє плечі, труситься від поштовхів, від натиску стихій. Шанці засипано недавнім обвалом, ми загрузаємо... Доводиться витягати ноги з пухкої землі й високо підіймати їх. Вилізши звідтам, ми зразу ж потрапляємо в слизький струмінь. Чоботи вояків протоптали на дні дві вузькі колії, нога застряває в них, як у трамвайних рейках, інколи ми потрапляємо в глибокі калюжі. В одному місці треба пройти під важким мостом, що перетинає закони,— це не так легко: доводиться ставати в грязюку навколішки, сплющитися, припасти до землі й повзти рачки. Трохи далі нам треба взяти вбік, хапаючись за кілок, що похилився від дощу й заступає дорогу.

Ми виходимо на роздоріжжя.

— Рушай вперед! Держись, хлопці! — гукає старший, забившись у заглибину, щоб пропустити нас.— Це місце небезпечне.

— Сили вже катма,— мимрить хтось хрипким і засипаним голосом, що годі впізнати, хто то.

— А чорти б його взяли! Буде з мене, далі не піду,— стогне хтось, задихаючись.

— Що ж мені робити? — відказує старший.— Чим же я винен? Ану, мерщенько, тут небезпечно. Останню зміну тут обстріляли.

Ми чалапаємо далі під бурхливим дощем і вітром. Здається, що спускаємось у якусь яму. Ми ковзаємось, падаємо і відштовхуємося. Ми вже не йдемо, а помалу котимося вниз, хапаємося за що попало Головне — рухатись прямо, якомога пряміше.

Де ми? Дарма що дощ ллє потоками, я підводжу голову з цієї безодні, де ми бабраємося. На тьмяному, ледве видимому тлі неба я впізнаю край траншеї, і раптом перед моїми очима з'являється якась лиховісна споруда: два чорні стовпи схилилися один до одного, а між них звисає немов якесь клоччя вирваного волосся. Це — портик, що я зауважив сьогодні вранці.

— Вперед! Вперед!

Я нахиляю голову і більш нічого не бачу, але знов чую халяпання підошов і брязкіт багнетних піхов, глухі вигуки й уривчасте дихання людей.

Ще раз зупиняємось. Як і раніш, я налітаю на Потерло і наштовхуюсь на його спину, міцну й тверду, як дуб, як здоров'я і надія. Він кричить мені:

— Одваги, старий! Ось ми вже близько!

Ми не рухаємося. Треба відійти назад... Чорти його батька знає! Ні, знову рушаємо далі.

Раптом над нами лунає страшний вибух. Я здригаюсь до самих кісток, мені голову наповнює металічний відгук, гарячий запах сірки забиває мені ніс, і я задихаюсь. Земля розступається підо мною. Я відчуваю: щось мене підіймає і відкидає вбік, душить, майже сліпить серед громів і блискавок. Але я добре пам'ятаю: в ту мить, коли, збожеволілий, сторопілий, я мимоволі шукав свого брата по зброї, я побачив: він широко розкинув руки, його підкинуло стоячки, він увесь зчорнів і замість його голови — полум'я!

XIII Брутальні слова

Барк бачить: я пишу. Він рачкує до мене по соломі, й ось переді мною його кмітливе обличчя, рудуватий блазенський чубчик, жваві очиці, над якими сходяться й розходяться трикутні острішки. Рот його витягується навсебіч: він жує плитку шоколаду і тримає в жмені мокрий недогризок.

Він мимрить з повним ротом, дихаючи на мене запахом цукерні.

— А скажи... Ти ось пишеш книжки... Ти потім напишеш про солдатів, розкажеш про нас, га?

— Авжеж, я розкажу про тебе, про всю братву і про наше життя-буття.

— А скажи мені.,.

Він киває головою на мої записки.

Вичікуючи з олівцем у руці, я дивлюсь на Барка і слухаю. Йому хочеться запитати мене.

__ Скажи, не ображаючись... Хочу в тебе щось запитати. Ось що: якщо у твоїй книзі будуть розмовляти солдати,— чи розмовлятимуть вони так, як справді говорять, чи, певне ти виправиш по-своєму? Це я про слова брутальні. Бо, зрештою, можна й товаришувати, і не лаятися між собою, а все ж солдати не розтулять рота хоча б на хвилю, щоб не сказати й не повторити таких слівець, що їх друкарі не дуже люблять друкувати. То як же? Якщо таких слівець у твоїй книжці не буде, портрет у тебе вийде не схожий: все одно наче ти хотів нас змалювати і не поклав найяскравішої фарби там, де треба... А що робити? Так писати наче й не личить.

— Я поставлю брутальні слова там, де треба, бо того вимагає правда.

—Слухай-но, а якщо ти їх поставиш, то всякі там ваші добродії, що їм байдуже до правди, обізвуть тебе свинею?

— Очевидячки. Але я такі напишу.-Мені начхати на цих добродіїв.

— Хочеш знати мою думку? Хоч я і не розуміюсь на книжках, це буде сміливо, бо не заведено цього робити, але буде гарно, якщо ти так напишеш! Та в останню мить тобі стане соромно, ти — надто чемний... Це навіть твоя хиба, я примітив її відтоді, як тебе знаю. Ну, і твою погану звичку: коли нам роздають горілку, ти кажеш, нібито вона шкідлива, замість віддати свою пайку товаришеві, виливаєш горілку собі на голову, щоб вимити патли.

XIV

Солдатське майно

Наша повітка стоїть кінець двору "Ферми Німих", будівля низька, наче землянка. Для нас завжди тільки землянки, навіть у будинках! Коли проходиш через двір, де гній, чвакаючи, вгрузає під чобітьми, або коли обходиш його по вузькому брукованому узбіччі і заглянеш у двері повітки, не видно нічого...

Але, вдивляючись у темряву, невиразно розрізняєш якусь темну заглибину, де якісь чорні постаті сидять навкарачки, лежать або сновигають із кутка в куток. У глибині, праворуч і ліворуч, тремтить бліде полум'я двох свічок, оточене туманним кільцем, як далекі квітневі місяці; при цьому світлі можна нарешті розпізнати, що ці брили — люди, з рота яких вилітає або пара, або густий дим.

Цього вечора в нашому похмурому лігві, куди я лізу обережно, всі схвильовані. Завтра вранці нас поженуть у шанці, і похмурі пожильці печери заходжуються пакуватися.

У пітьмі я все-таки уникаю пастки: казанків, артільних баків та інших речей, розкиданих долі, але потрапляю на солдатські хлібини, накладені купою посеред повітки, мов каміння на будові. Я добираюсь до свого кутка. Там сидить навпочіпки величезна кругляста, волохата істота в кожушині, схилившись над купою дрібних блискучих речей. Я ляпаю її по плечу, наче набитому вовною. Вона обертається, і при мигтючій свічці, що стоїть на багнеті, встромленому в землю, я бачу половину обличчя, око, кінчик вуса й куточок розтуленого рота. Солдат приязно бурчить і знов береться розглядати своє манаття.

— Що ти там ладнаєш?

— Я складаюсь... Рихтуюсь.

Ніби розбишака, що підраховує свій луп, то мій товариш Вольпат. Тепер я бачу, що він робить: він згорнув вчетверо полотно намету, послав його на ліжко — цебто на ввязку соломи — й на цьому килимі' розклав увесь добуток зі своїх кишень.

Тут ніби ціла крамниця; Вольпат пасе її очима, як турботлива газдиня, пильнуючи, щоб, бува, хто не наступив на його добро... Я оглядаю цю багату виставку.

Носовик, люлька, кисета на тютюн (де лежать ще листочки цигаркового паперу), ніж, гаманець та кресало (майно, конче потрібне >воякові), два уривки шкіряних шнурків, що обвились, ніби черв'яки, навкруг годинника, схованого в померхле зі старості целулоїдне пуделко; кругле люстерко й інше — чотирикутне, правда, розбите, але найкращого гатунку, з гранчастими краями; слоїк терпентину, слоїк з мінеральною олією, сливе порожній, і*ще один порожній слоїк, німецька бляха від пояса з написом: "З нами бог", драгунська китиця того самого походження, загорнена в папір "авіастріла", схожа на крицевого олівця, гостра, як голка, складані ножиці й складана ложка-виделка; недогризок олівця й недогарок свічки; шкляна рурочка з аспірином, де лежать іще й пігулки опію, кілька бляшанок.

Примітивши, що я розглядаю його майно, Вольпат дає мені пояснення:

_ Оце стара офіцерська замшева рукавичка. Я зрізую пальці, щоб затикати рулку мого самостріла. Оце телефонний дріт (тільки дротом і можна пришивати до шинелі гудзики, коли хочеш, щоб вони тримались). А тут що? Тут білі нитки, міцні, але не ті, якими шито наші солдатські речі (ті нитки витягаються, наче макарони на виделці); а ось набір голок, я ввіткнув їх у картку. Англійські шпильки окремо — ось там. А ось мої папірці. Ціла книгозбірня!

Справді, на виставці речей, викладених із Вольпатових кишень, дивовижна кількість паперів: пакуночок фіолетового паперу на листи,— його благенька обгортка пожмакана й пом'ята; солдатська книжка,— оправа її зашкарубла, взялася пилом, ніби шкіра старого бурлаки, обтріпалася й злежалася з усіх боків; цератовий обдертий зшиток, набитий листами і світлинами; серед них чільне місце посідав фото жінки й дітей.

З пачки пожовклих і почорнілих паперів Вольпат витягає цю світлину й показує мені ще раз. Я знову знайомлюся з пані Вольпат, пишногрудою жінкою, з лагідними м'якими рисами; вона сидить між двох хлопчиків: вона в білих комірниках; старший — худорлявий, менший — круглий як опука. г

— А в мене,— каже двадцятилітній Біке,— тільки світлина моїх батьків.

Він показує, ставить до свічки фотд діда й баби; вони дивляться на нас, доброзвичайні, достоту, як і малі Вольпатові діти.

— В мене також є картки рідні,— каже інший.— Я ніколи не розлучаюся з фото мого виводу.

— Що ж, кожен носить при собі кревних,— додає третій.

— Дивна річ,— завважує Барк,— якщо надто довго дивитися на світлину, вона зношується. Не треба надто часто і надто довго розглядати її: не знаю, що там стається, а тільки кінець кінцем схожість од того пропадає.

— Правда,— каже Блер.— Я теж так думаю.

— В мене в моїх папірцях є ще мапа цієї місцевості,— каже далі Вольпат.

Він розгортає мапу. Вона витерлася по краях. Стала прозора на згинах і схожа на завіси, зшиті з карток.

— У мене ще газета (він розгортає статтю при солдатів) і книжка — роман за двадцять п'ять сантимів "Двічі незайманиця".