Вогонь - Барбюс Анрі

Потеплішало. Ми дісталися рівного плацика.

— Посидьмо ще трошки, перш ніж вернутись,— запропонував Потерло.

Він сів. У його голові роїлися думки. Він морщив чоло. Він обернувся і зніяковіло глянув на мене, ніби хотів просити в мене якої послуги:

— Скажи-но, брате,— чи я маю рацію?

Глянувши на мене, він обвів очима все довкола, немов чекаючи відповіді від самої природи.

На небі й на землі заходили зміни. Туман ізник. Простори скидали свої шати. Тісна, сумна й сіра рівнина де-

далі ширшала і, проганяючи тіні, поволі обарвлювалась. Світло поволі обгортало її зі сходу на захід, немов двома крилами. — "

І ось далеко внизу, між деревами, показався Суше. Завдяки віддалі й світлу невеличка місцевість немов відроджувалась перед нашими очима, оновлена сонцем!

— Чи маю я рацію? — перепитав Потерло, дедалі більш вагаючись.

Перш ніж я встиг вимовити слово, він відповів сам собі спершу півголосом:

— Знаєш, вона ж іще зовсім молода, їй усього двадцять шість років. А молодість бере своє, вона і пре з неї; коли Клотільда відпочиває при лампі й у теплі, вона несамохіть усміхається; і навіть якщо вона зарегоче на ціле горло, це просто сміється, співає в грудях молодість. Правду мовити, Клотільда всміхалася зовсім не іншим, а самій собі. Це життя. Вона живе. Так, живе — ось і все. Це ж не провина її, якщо вона живе. А що їй, помирати, чи що? То що ж їй робити? Цілі дні оплакувати мене, клясти бошів? Бурчати? Не можна ж плакати й нарікати десь аж півтора року! Так не буває. Надто багато минуло часу, кажу тобі. У цьому вся справа.

Раптом він замовкає й дивиться на панораму НотрДам-де-Лоретт, осяяну сонцем.

— Так само й донька; коли чужий дядько не посилає її до дідька, їй уже хочеться залізти до нього на коліна. Мабуть, їй би любіше було, щоб натомість був її рідний дядько або приятель батька,— а все ж вона лащиться до того, хто часто сидить поруч неї, навіть якщо це гладкий кабан в окулярах.

— Ех! — скрикнув він, підводячись і жестикулюючи передо мною.— Мені скажуть: "А якщо ти не вернешся з війни?" А я на те: "Ну, брате, тоді капець, нема більш ні Клотільди, ні кохання. Коли-небудь мене в її серці заступить хтось інший. Нема чого дурити себе: вона про мене забуде, на моєму місці з'явиться інший, вона почне нове життя. Так, якщо я не вернуся..."— Він добродушно сміється.— Але я маю намір повернутись! Еге! Та вже для цього треба бути завзятим. Треба бути завзятим,— повторює він поважніше.— Бо інакше, коли навіть доведеться мати до діла зі святими або янголами,— кінець кінцем програєш. Таке життя. Але я завзятий.

Він знову сміється.

Я теж підводжусь í плескаю його по плечу:

— Ти маєш рацію, друже. Все скінчиться. Не хвилюйся!

Він затирає руки і не перестав говорити:

— Еге, холера його візьми, все це кінчиться! Будь тихо! Знаю, доведеться докласти праці, щоб це скінчилось, а далі ще більше, коли це скінчйться. Треба буде попрацювати. І не тільки руками.

Доведеться все переробити наново. Ну що ж, відбудує-* мо. Дім? Пропав. Сад? Від нього нічого не залишилось. Ну що ж, збудуємо новий дім. Посадимо новий сад. Що менше залишилось, то більше зробимо. Бо це і є життя, і ми живемо, щоб відбудовувати, правда? Ми відбудуємо і наше родинне життя, поновимо дні, поновимо ночі.

Й інші також. Усі відновлять свою родину. Знаєш, що я тобі скажу? Це, можливо, прийде Швидше, ніж здається.

Так, я добре уявляю собі, як Мадлен Вандаер одружиться з іншим хлопцем. Вона вдова, але вона вдова вже півтора року. Ти думаєш, це пусте — півтора року? Так довго, здається, навіть не носять жалоби. Але про це забувають, кажучи про вдову: "От шлюха!" Що ж, вони хотіли б, щоб вона наклала на себе руки? Але всі люди забувають померлих, Іїесамохіть забувають. Ніхто в цьому не винен, навіть ми самі. Забувають, та й по всьому.

Коли я раптом побачив Мадлену, коли я побачив, як вона сміється, в мене очі на лоб полізли, наче її чоловіка вчора тільки вбито. Таж його, бідолаху, закатрупили вже давно. Уже давно, надто давно. Ми вже не ті. Отже — чуєш? — треба вернутися додому, треба бути завзятим! Ми будемо дужі і заживемо знову.

Дорогою він дивиться на мене, підморгує і, радіючи, підбадьорений, що знайшов новий доказ, каже:

— Я вже заздалегоди знаю: по війні всі Мешканці Суше знову візьмуться до роботи й заживуть... Ото роботи буде! От хоч он взяти дядька Понса. Ну й чудій! Він був такий чепурний, що підмітав траву в своєму садочку волосяною щіткою та, стоячи навколішках, стриг газони ножицями. Ну що ж, він ще матиме таку втіху! А тітка Імажінер. Вона жила в домкові край села, біля замка Карлер, здорова бабега, вона немов котилась по землі, буцім у неї під спідницями були коліщатка. Щороку вона родила дітей справно! Що твій кулемет! Що ж, вона знову візьметься до цього діла, та ще й як!

Він зупиняється, міркує, злегка посміхається і майже сам до себе ніяково мовить:

— ...Стривай... Що я тобі скажу, я примітив... Це не дуже й важливе, але я примітив (такі речі примічають зразу, навіть коли про них і не думаєш): у нас стало чистіше, ніж при мені...

На землі вилискують рейки, загублені серед висохлої трави. Потерло показує ногою на цю занедбану колію й посміхається:

— Це наша залізниця. Вузькоколійка. Черепаха. Наш потяг не поспішав! Він повз поволі. За ним здужав би равлик. Що ж, ми залізницю відбудуємо. Але потяг, очевидячки, швидше не ходитиме. Це йому заборонено.

Ми вилазимо на вершину; Потерло обертається і востаннє дивиться на сплюндровану місцину, де ми побували. Ще виразніше, ніж недавно, села на віддалі ніби відтворюються серед пообламуваних, пообшморгуваних дерев, схожих на молоді паростки. Ще більше, ніж недавно, ясний день надає цим біло-рожевим брилам видимості життя і навіть подоби якоїсь думки. Навіть каміння перетворюються й оживають. Краса проміння ніби віщує і показує майбутнє. Обличчя солдата так само світилося відблиском цього відродження. Весна й надії зроджують на його виду усмішку, його рожеві щоки, ясні блакитні очі та золотаві вії ніби свіжо пофарбовані.

* * *

Ми спускаємось у сполучний хід. Туди просмикується сонячне світло. Траншея світла, суха і дзвінка. Я милуюся на її прекрасну геометричну форму й глибину, гладенькі стіни, відгостровані лопатою, і мені аж радісно чути, як ясно й чітко вистукують наші підошви об твердий грунт або дерев'яний поміст.

Дивлюсь на годинник. Девята година; в шкельці відбивається рожево-блакитне небо і тонкі, наче вирізьблені обриси чагарів, посаджених по краях шанців.

Ми з Потерло перезираємося з якоюсь невиразною радістю; нам приємно дивитися один на одного, наче ми давно не бачилися! Він говорить, і хоч я й давно звик до його співучої північної гутірки, я ніби вперше примічаю, що він співає.

Ми перебули тяжкі дні, трагічні ночі в холоді, у воді й грязюці. Тепер, хоча ще зима, перший чудовий ранок провіщає нам і переконує нас, що незабаром ще раз прийде весна. Зверху на шанцях уже зазеленіла ніжна, зелена трава, і в тремтінні цих молодих пагінців прокидаються перші квіти. Кінець коротким тісним дням! Весна приходить згори і знизу. Нам легко дихається. Нам п'янко.

Так, чорні дні минуться. Прийде кінець і війні, достолиха! Війна, безперечно, скінчиться цієї чудової пори, вона вже світить нам і пестить своїми леготами. .

...Свист. A-а, сліпа куля!

Куля? Та ні! Це — дрізд!

Навіть смішно — до чого це подібне... Дрозди, щебетливі ніжні птахи, поля, зміна року, затишок кімнат, заллятих сонцем... Так! Війна скінчиться, ми назавше повернемося до кревних: до жінки, дітей або до тої, хто для нас водночас і дружина, і дитина; ми всміхаємось їм у цьому новому сяйві, що вже знову з'єднує нас.

...На тому місці, перехресті двох переходів, край поля, стоїть неначе портик: два стовпи притулились один до одного, а між ними переплутались і звисають, немов ліани, електричні дроти. Гарно! Буцім зумисне придумано, буцім театральна декорація. Тонка витка рослина обвиває один слуп і, стежачи за нею очима, бачиш, що вона вже перекидається на другий.

Стіни переходу заросли травою і тремтять, як боки чудового живого коня. Скоро ми входимо в наші закони, на Бетюнську дорогу.

Ось і наше розташування. Наші товариші тут. Вони їдять і радіють тепліні.

Попоївши, вони витирають миски й алюмінієві тарілки шматочком хліба...

—Глянь, а сонця вже й немає!..

Справді. Воно сховалося за хмару.

— Скоро поллє дощ, хлопці! — каже Ламюз.

— Отаке вже наше щастя! Це саме нам на прощання!

— Проклятущий край! — гукає Фуяд.

Та й справді, це північне підсоння не дуже-то тішить.' Завше мжичить, стоїть туман. Скоро вигляне сонце і тут же згасне в мокрому небі.

Наші чотири дні в шанцях скінчились. Зміна прийде ввечері. Ми поволі збираємось. Лаштуємо наші мішки й ранці. Чистимо й ладнаємо рушниці.

Четверта година. Швидко сутеніє. Ми вже не бачимо одне одного.

— А чорти б його взяли, знову дощ!

Накрапає. І раптом злива. Оце так! Ми натягаємо на голову каптури, брезент. Повертаємось до схованки, бовтаючись у грязюці, уроблюючи собі коліна, руки й лікті, дно траншеї робиться липке. В землянці ми'ледве встигаємо засвітити свічку, поставлену на камені, збиваємося докупи круг неї й тремтимо з холоду.

— Рушай! У путь!

Вибираємось надвір, де морок, дощ і вітер. Я невиразно бачу кремезну постать Потерло. Ми завжди один поруч одного. Коли вирушаємо, я гукаю на нього:

— Ти тут, друже?

— Еге, перед тобою,— обзивається він, обертаючись.

Вітер і дощ січе йому обличчя, але він сміється. В нього таке саме щасливе обличчя, як і вранці. Злива не зможе зіпсувати його радості, яку він носить у своєму міцному й твердому серці; і понурий вечір не загасить сонця, яке кілька хвилин тому осяяло його думку.

— Ідемо. Штовхаємось. Спотикаємось... Дощ не вщухає, по дну траншеї біжать струмки. Помости хитаються на розгаслій землі; деякі зрушились правобіч, деякі лівобіч, ми ковзаємось; у темряві їх не видно, і на заворотах попадаєш ногою в ями, повні води.

Я не спускаю з ока каски Потерло; вода дзюрчить, немов з даху; я дивлюсь на його широку спину, прикриту шматом блискучої церати. Йду за ним слідом і часом гукаю до нього; він обзивається завше благодушно, завше спокійно.

Коли помістки кінчаються, ми загрузаємо Б болоті.