Вогонь - Барбюс Анрі

Ну то старий знайшов!

— Та що ти! Брешеш!.. '

— Кажуть тобі, знайшов, мацапуро! Що ж мені ще сказати? Молитву прочитати, чи що? Не вмію... Отож-бо двір його халупи обстріляли, і коло стіни у розпорпаній землі виявилася скринька, повна монет: старий дістав свій скарб просто до рук. Навіть піп нишком примазався до цього діла, хотів оповістити про чудо і приписати на свій попівський карб.

Ми пороззявляли ротщ

— Скарб!.. Оце так!.. От стара халява!..

Ця несподівана новина викликає безліч міркувань.

— Ніколи не знаєш, що трапиться.

— А скільки ми поглузували з цього старого блазня, коли він нам протуркав вуха, патякаючи про скарб. Сміється той, хто сміється останній

"— А пам'ятаєш, ми там казали: "Все може бути. Ніколи не знаєш наперед!" Виходить, отже, що наша правда.

__ Все-таки дещо знаєш напевне,— каже Фарфаде. Як тільки ми заговорили про Гошен, він задумався і дивився замріяним поглядом, ніби йому всміхався улюблений обпаз.'— Але цьому я б теж не повірив...— додав він.— Після .війни я туди вернуся; от уже дідуган козирятиме своїм скарбом.

* * *

Потрібний доброволець: хто хоче допомогти" в роботі саперам? — каже рослявий фальдфебель.

, — Знайшов дурнів!— бурчать солдати, не рухаючись.

— Треба виручити товаришів!— править своєї фельдфебель.

Бурчання стихає; дехто підводить голову.

— €!— каже Ламюз.

— Збирайся, хлопче, і ходім зо мною!

Ламюз застібає ранець, згортає ковдру, надіває торби.

Відтоді, як його нещаслива жага до Едоксі вигасла, він суав ще похмуріший, і хоч якимсь фатальним штибом усе гладшає, замкнувся в собі, тримається осторонь і майже нё розмовляє.

День швидко проминув. Увечері хтось наближається до нас, підіймаючись і спускаючись по ровах та ямах, як ніби пливе в темряві, й часом простягає руки, ніби кличе на поміч.

Це Ламюз. Він підходить до нас. Він увесь у багні, вмивається ропою, здригається і ніби чогось боїться. Губи його ворушаться, і він мурчить: "М-м... М-м...", не в силі вимовити слова.

— У чім річ? — марно допитуємось у нього.

Він зашивається в куток і лягає.

Ми пропонуємо йому вина. Він знаком відмовляється. Потім повертається до мене й кличе мене, киваючи головою. Я підходжу до нього, він ледве чутно, наче в церкві, шепоче мені:

Я бачив Едоксі.

Він ковтає повітря, в грудях його свистить: укняпившись У якесь далеке страшне видиво, Ламюз каже:-

— Вона згнила! Це було на тому місці, звідки ми відступили,— провадить далі Ламюз.— Десять днів тому йото знову відбило наше колоніальне військо багнетною атакою.

Спершу пробили діру. Я працював добряче. Я зробив більше за інших і опинився попереду. Інші розширяли й зміцнювали перехід позад мене. Аж ось я бачу купу бру— сів: очевидно, я потрапив в стару засипану траншею. Вона була засипана, та не зовсім: були й порожні місця. Я прибирав один по одному накидані уламки дерева і ось дивлюсь: стоїть щось, ніби великий лантух, натоптаний землею, на ньому щось висить.

Раптом брус одійшов, і цей чудний лантух упав на мене. Він мене привалив; я трохи не задихнувся від трупного смороду...

З цього лантуха стирчала голова, а те, що на ньому висіло, виявилось .косами.

Розумієш, там було поночі, погано видно. Але я все-таки впізнав ті коси (інших кіс таких нема на світі), впізнав я й обличчя, хоча воно зовсім розбухло й узялося цвіллю, замість шиї якась кваша; Едоксі померла, може, вже з місяць тому. Це була Едоксі, правду кажу.

Так, це була жінка, до якої раніш я не смів наблизитись; бо я дивився на неї тільки здалека і ніколи не міг до неї доторкнутися: вона була не для мене, як перлина. Пам'ятаєш? Едоксі бігала скрізь. Вона вешталасяґнавіть на передових позиціях. Певно, у пеї влучила куля, і вона залишилась там мертва й забута аж до цього випадку.

Розумієш, у чому річ. Мені-довелося абияк підтримувати її однією рукою, а другою працювати. Едоксі валилась на мене всією вагою. Так, брате, вона хотіла мене поцілувати, а я не хотів. Це було жахливо! Вона ніби казала: "Ти мене хотів, що ж, цілуй!" В неї на... ось тут була приколота китичка квіток, вона стьобала мене по носі, вона теж згнила, як труп якогось звірка.

Довелося підняти її на руки і разом з нею обережно повернутися, щоб скинути її по той бік насипу. Було таїс тісно, що, повертаючись, я мимоволі притиснув її до грудей з усієї силп, як я притиснув би її живу, якби вона тільки (¿хотіла.

Потім я півгодини обтрушувався від цього доторку та запаху, яким вона дихала на мене проти мого, та й проти її, бажання. Ех, добре, що я стомився, як пес.

Він перевертається на живіт, стискає кулаки й засинає, уткнувшись носом у землю, змордований спогадом про кохання й тлінь.

xvin

Сірники

' П'ята година вечора" Троє душ бабраються на дні темного закону. —

Вони чорні, жахливі, зловісні в земляній ямі, біля вигаслого багаття. Від дощу й недбалості вояків вогонь загас, і троє кашоварів дивляться на головешки, поховані в попелі, та на рештки багаття, де вже полум'я вмерло, зникло.

Вольпат, хитаючись, чвалає до цього гурту і кидає додолу з плеча чорний обрубок:

— Я покрадьки витяг його зі стіни землянки.

— То дрова є,— каже Блер.— Але треба їх підпалити. Інакше як зварити мясо?

— Гарний шматок,— зітхає чорна постать,— окіст... Помосму, це найкращий шматок яловичини — окіст!

— Вогню! — вимагає Вольпат.— Без* сірників нічого не буде.

— Треба, щоб був вогонь,— реве Пупарден; він нерішуче тупцяє і похитується в цій темній ямі, як величезний ведмідь у клітці.

— Без нього не обійдешся,— підтверджує Пепен, вилазячи зі схованки, наче сажотрус із комина.

Він вилазить у сутіні темним громаддям.

— Не турбуйся, я вже дістану,— гнівно й становчо заявляє Блер.

Він тільки недавно став кашоваром і намагається доконати всі труднощі.

Зараз він повторив слова Мартіна Сезара, котрий завше умів знайти вогонь. Блер у всьому наслідує великого легендарного кашовара, як офіцерп намагаються наслідувати Наполеона.

— Якщо треба буде, я зірву всю обпалубку з офіцерської землянки. Я відберу сірники в самого полковника, я піду...

— Ходімо шукати вогню! *

Пупарден іде на чолі. Його темне обличчя схоже на денце задимленої каструлі. Холод лютий; Пупарден закутався в Що тільки міг. На ньому кожух: одна пола з козячого хутра, друга з бараниці, напівбурпй, напівбіластий, і в цій кудлатій шкурі з двома геометрично окресленими смугами він схожий на якогось апокаліптичного звіра.

На Пелені плетена шапка, така почорніла і заяложена, наче вона з чорного саєту. Вольпат у своїх бавовняних шоломах і трикотах здається рухливим стовбуром дерева; в міцній корі двоногої колоди квадратовий виріз, і в ньому видніє жовте обличчя.

— Ходімо в десяту сотий)! У них там завжди є все, що треба. Це на Пілонському шляху, за новим переходом.

Чотири страшелезні почвари рушають у дорогу; вони сунуть, ніби якась хмара; траншея в'ється перед ними, наче крива, небрукована, неосвітлена, мало безпечна вулиця. В цьому місці вона безлюдна; вона править за перехід між другою та першою лініями окопів.

У пильній сутіні кашовари здибують двох марокканців. В одного обличчя кольору чорного чобота, у другого — кольору жовтого черевика. У серцях кашоварів заяскрів проблиск надії. —

— Маєте сірники, хлопці?

— Макаш! — відповідає чорний í сміється, показуючи свої довгі, наче порцелянові, зуби.

Жовтий і собі підходить і питає:

— Тютюн? Шуя тютюн?

Він простягає свою руку, наче зроблену з мореного дуба, в нього бузкові нігті, зеленясто-жовтий рукав.

Пенен рикає, порпається в кишенях, дістає пучку тютюну, перемішаного з пилом, і дає стрільцеві.

Трохи далі кашовари натрапляють на вартового; він дрімає в сутінках серед обвалів. Ще не зовсім прокинувшись, він каже:

— Праворуч, потім знову праворуч, а тоді просто. Тільки не заблудіть!

Вони йдуть далі. Довго йдуть.

— Ми, певне, вже далеко,— каже Вольпат після півгодинної даремної блуканини безлюдною траншеєю.

— Глянь-но, тут крутий схил, правда? — питає Блер.

— Не турбуйся, старий хріне,— глузує Пепен.— А якщо в тебе дрижаки, повертай голоблі.

Вони йдуть далі. Заходить ніч... Усе ще безлюдна траншея — моторошна безмежна пустеля — набирає занедбаного, чудного вигляду. Бурти зруйновано; від завалів з дна зробилися російські гори.

Четверо мисливців за вогнем заглиблюються в темряву цього жахливого шляху, і їх охоплює якась невиразна тривога.

Пепен тепер веде перед; він зупиняється і простягає руку, Щ°б ми зупинились.

_ Чути кроки...— шепочуть вони,

У глибу душі їм лячко. Даремно вони вийшли зі криївки всі разом і так довго блукають. Вони провинились, та й невідомо, чим це усе скінчиться.

' — Сюди, швидше,— каже Пепен,— швидше!

Він показує на простокутну щілину врівень із землею. Вони її обмацують, і простокутна тінь виявляється входом до землянки. Вони залазять туди один по одному; останній нетерпляче штовхає інших, і всі ховаються в непроникній темряві вузької нори.

Кроки й голоси яснішають і наближаються.

З купки чотирьох вояків, що зашилися В ЦЮ діру, ВИТИ-г каються руки, вони лапають долі. Раптом Пепен шепоче приглушеним голосом:

— Що це таке?

— Що? — питають інші, збившись докупи і притиснувшись до нього.

— Обойми! — каже тихо Пепен.— Німецькі обойми! Ми потрапили до бошів!

— Тікаймо!

Троє кидаються до виходу.

— Тихо, ради бога! Не руште!.. Ідуть!..

Чути ходу. Йде тільки одна людина.

Кашовари не ворушаться, не дихають. їхні очі впорівень із землею; вони бачать, як праворуч колишеться темрява, потім тінь виступає, наближається, проходить. Вимальовується сильветка. На голові в неї каска, накрита відлогою, Що під ним угадується гостряк. Чути лишень ходу.

Тільки-но німець пройшов, як чотири кашовари єдиним скоком, не змЬвляючись, кидаються вперед, штовхаються, біжать, як несамовиті, і накидаються на нього.

— Камрад! Месьє! — кричить він.

Раптом виблиснув'ніж. Німець падає, наче провалюється крізь землю. Пепен схоплює каску і не випускає її з рук.

— Треба давати драла! — бурчить Пупарден.

— Обшукати боша!

Вони підіймають, перевертають х знову підіймають пухке, мокре й тепле тіло. Раптом німець кашляє.

— Він ще живий!

— Ні, здох. Це повітря виходить.

Трусять його кишені. Чути переривчасте дихання чотирьох чорних людей, схилених над трупом.

— Каска — моя! — каже Пепен.— Це я пустив йому юху.