Копійчаний роман - Брехт Бертольт

Він фінансував різні торговельні підприємства, зокрема роздрібну фірму І. Аарона, наймогутнішого конкурента Б. Крестона, а також цілу низку дрібніших фірм такого типу в провінції.
Керівники Комерційного банку були дуже поважні люди з великим досвідом роботи в роздрібній торгівлі. Вони прийняли Макхіта більш ніж стримано. Як виявилось, вони були навдивовижу добре обізнані з системою організації Д-крамниць і їхнім становищем.
Макхіт заздалегідь виробив собі певну лінію поведінки.
— Старий Національний не дав мені під заставу моїх складів нічого, бо вони не мали бездоганного родовідного дерева,— сказав він Блумзбері, коли вони лагодились іти на Грей-Рассел-стріт.—— Тепер склади мають родовідне дерево; а крім того, розгорілась запекла конкурентна боротьба, і ніхто тепер не буде дуже доскіпуватись до походження дешевих товарів. Доведеться сказати їм, що мої запаси справді дуже дешеві, а то вони не повірять, що я зможу повернути їм позичені в них гроші. Але, щоб мати змогу погодитись на той безсоромно високий процент, якого вони від мене зажадають, я муситиму оцінювати свої товари так дешево, що вони все-таки зацікавляться їхнім походженням,—* або ж мені треба прикинутися дурнем, що сам лізе в пащу банкрутства. Такі люди, що з розпачу роблять дурниці, їм до вподоби. А мені — повірте, Блумзбері,— в моєму становищі дуже легко вдати з себе людину, доведену до розпачу. Я справді майже банкрут.
Таким чином, Макхіт поводився в Комерційному банку не як розважливий комерсант, а як приголомшена бідою людина. Блідий, із краплями поту на чолі, він признався, що стоїть на грані банкрутства. Він, мовляв, довірливо звернувся з одним детально розробленим проектом до Національного депозитного банку, але там безсоромно зловжили його довірою: не завагались украсти його ідеї й понести їх до Крестона. І тепер він сидить на мілині з величезними запасами товарів, які зобов'язався купити, і ЦЗТ щодня нараховує йому непосильні для нього проценти та плату за зберігання. А для розширення своєї системи крамниць і надання їм кредитів у нього немає грошей. Що ж до товарів, то їх можна коли завгодно оглянути на складах ЦЗТ. Директори Комерційного банку справді захотіли оглянути склади на Нижньому Блексмітському майдані; виявилося, що запаси там таки великі. їм показали й квитанції та рахунки; частина їх була виписана датськими й французькими фірмами. Обличчя директорів під час огляду помітно повеселішали.
Та коли другого дня Макхіт і Блумзбері прийшли до банку, вони несподівано побачили в кабінеті панів Анрі й Жака Опперів ще одного чоловіка, гладкого, з типово єврейськими рисами обличчя. То був містер /. Аарон, власник великої роздрібної фірми, з яким Оппери, за їхніми словами, мали ділові зв'язки.
— Містер Аарон,— ви, напевне, знаєте його,— люб'язно сказав молодший Оппер,— дуже зацікавився вашими ідеями, панове.
Макхіт сторопів.
І. Аарон був власником щонайменше двох десятків великих магазинів у найкращих районах міста; Д-крамниці в порівнянні з ними справляли приблизно таке враження, як облізлий вуличний песик поряд із здоровезним випещеним ньюфаундлендЬм.
З хвилину Макхіт зважував у думці, чи не краще просто встати й піти геть. Йому досить було тільки глянути на Опперів, щоб зрозуміти: без Аарона вони ні на який контакт із ним не підуть. Він дуже гостро відчув, що його знов обкрутили круг пальця. Це відчуття згодом не раз пригадувалося йому. Але в його становищі для нього вже не було шляху назад. Гроші були йому потрібні до зарізу.
Макхіт повторив своє оповідання, і могутній Аарон весело сказав, що від Крестона нічого іншого й сподіватись не можна. На його думку, яку він висловив у дуже дотепних виразах, Крестон, хоч він ще й досить молода людипа, не має пі крихти сумліпня і дбає тільки про нащиву. Незважаючи па свою молодість (чи, може, саме завдяки їй), він є типовим представником уже трохи застарілої категорії комерсантів, які дотримуються правила: "Не обдуришл—не продаси". Сам він, Аарон, зовсім не мораліст, аморальність часом навіть потішає його, але в діловому житті він її нітрохи не цінує. На ній далеко не заїдеш.
— Ваша ідея стандартних цін непогана,— сказав він добродушно, поплескуючи Макхіта по коліну.— Але ваші склади,— він обернувся до Блумзбері, що репрезентував ЦЗТ,— здається, ще кращі. Як це ви набрели на містера Макхіта? Вам слід було зразу звернутись до мене. Але я розумію, що тепер дорога до мене веде через містера Макхіта. Не можна ж лишати за бортом нашого меншого брата з його Д-крамницями.
Макхіта не дуже смішили Ааронові дотепи, вони здавались йому банальними. Він зовсім не хотів ділитися з Аароном своїми запасами. Йому було дедалі важче грати роль маленької людини, скривдженої могутнім Крестоном.
Аарон удавав, ніби йому дуже весело, але Макхіт добре бачив, як у нього на кожну згадку про Крестона ледь червоніють скроні. Він видимо мав зуб проти Крестона.
І справді, останнім часом Крестон щось аж надто швидко пішов угору. Директорів Комерційного банку це теж почало непокоїти. Для них Національний депозитний банк означав те саме, що для Аарона Крестон. Адже фахом цих Півтора Сторіч споконвіку був іпотечний кредит; ну й держались би свого іпотечного кредиту, а чого ото пхатись у роздрібну торгівлю! Комерційний банк був надто великий, щоб його керівники могли вважати цю маленьку сонну контору з пропахлими цвіллю сейфами серйозним конкурентом1! заздрити їй. Але вони були дуже високої думки про свою позицію в роздрібній торгівлі. Вони почували себе просто-таки незаперечними авторитетами, немовби арбітрами в цій галузі комерції. У них не було потреби пускатися в ризиковані афери, що обіцяли швидку наживу. їхньою місією була охорона моральності в роздрібній торгівлі.
їм було цілком ясно; що людей типу Макхіта близько до себе підпускати не слід. Але в даному випадку, очевидно, з цим трохи непевним суб'єктом справді повелися принаймні некоректно. З першого погляду видно було, що в нього зовсім розладнались нерви. Він видимо був уражений до живого.
Макхіт недвозначно показував, що йому не дає спокою думка про помсту над Національним депозитним банком і концерном Крестона. Він будь-що-будь хоче провчити як слід цих негідників, хоча б навіть ціною особистих жертв. Певне, захопившись власною красномовністю, він дійшов до того, що запропонував Ааронові свої запаси товарів за безцінь, аби тільки розчавити Крестона конкуренцією. За це він просив для себе тільки одного: щоб у спілку прийняли і його Д-крамниці, перед якими він має певні обов'язки; адже все це дрібні самостійні крамарі, що довірили йому свій добробут.
Можливість використати у власних інтересах жадобу помсти цього Д-крамничного Наполеона, його комерційну нерозважливість (яка, безперечно, свідчила про низьке походження) спокусила директорів Комерційного банку й містера І. Аарона зацікавитися Макхітовим проектом. І містер Макхіт дістав від президента комерційного банку, містера Жака Оппера, запрошення провести суботній вечір і неділю в нього вдома, у Ворборн-Каслі.
Ворборн-Касл становив для англійської роздрібної торгівлі те, що Даунінг-стріт для зовнішньої політики, а нью-йоркська Уолл-стріт — дця ще іншої галузі комерції. Там сходилися всі нитки.
Макхіт прибіг дуже схвильований у контору ЦЗТ, і Фанні відразу ж викликала туди Блумзбері. Макхіт пояснив, що не має уявлення про те, як у Ворборн-Каслі їдять рибу. Вони почали радитись, як би влаштувати так, щоб Блумзбері теж запросили туди. Правда, молодий лорд заявив, що й сам не знає, як їдять рибу у Ворборн-Каслі. Оппери оселилися там не дуже давно.
Фанні владнала це діло відвертою розмовою з Жаком Оппером. Вона взяла під пахву товсту папку, напхану всілякими документами, пішла в Комерційний банк і розвіяла всі ймовірні ілюзії Оппера щодо манер її хазяїна. Вона сказала, що люди, які звикли загрібати своїми руками гроші, часом користуються тими ж таки руками й для того, щоб нагрібати на свою тарілку варене й печене. Якщо ж вони запросять разом з Макхітом і Блумзбері, то принаймні матимуть у себе за столом людину менш безпосередню. І Оппер запросив молодого лорда.
А проте саме Блумзбері мало не зіпсував усієї справи. Він був про Опперів далеко не такої високої думки, як Макхіт,— бо не знав ціни грошам,— і захотів неодмінно взяти з собою Дженні. Це здавалось йому надзвичайно дотепною витівкою. Він збирався відрекомендувати її як свою сестру й продемонструвати з нею наймодніший салонний танець і вже наперед смакував цю потіху.
Фанні насилу відрадила його.
Вона старанно перевірила Макхітів костюм і забрала в нього палицю з стилетом, сказавши: — Тепер це тобі вже не потрібне.
В останню мить він усе-таки купив ще жовті шкіряні рукавички з грубезними швами; Фанні так і не побачила їх. Блумзбері вони дуже сподобались.
Дорогою до Ворборн-Каслу Блумзбері переконував Макхіта, щоб він не дбав про манери й поводився як звичайно, бо інакше Оппери ще подумають, що ніякий він не скоробагатько. Коротенька промова, в якій Блумзбері висловив цю свою думку, була його єдиним внеском у операцію, що починалась із Макхітового вторгнення до Ворборн-Каслу.
Візит до Опперів виявився багато приємнішим, ніж Макхіт сподівався.
Вони прогулювались по густих, дбайливо підстрижених газонах, їли дичину, пили старий портвейн. У бібліотеці пахло старою, дорогою шкірою, і Макхіт мав змогу виявити тут ті знання, що ними начинила його Фанні за допомогою розкішних порнографічних видань.
Офіційний керівник банку, містер Жак Оппер, був неодружений і віддавав свій час високоінтелектуальним розвагам, передусім читанню біографії Лікурга. Банк тримався головним чином на плечах Анрі Оппера.
Блумзбері виявився майже непотрібний, бо рибна проблема не відігравала ніякої ролі.
Макхіта дуже здивувало те, як у Ворборн-Каслі говорять на ділові теми. Про гроші тут ніхто й не згадував. На думку Блумзбері, могутнього Аарона не запросили тільки тому, що він, як на смак Жака Оппера, забагато говорить про гроші. Жак Оппер узагалі не міг терпіти грошей. Він сказав: "Цей бік життя повинен бути якось упорядкований, щоб воно було хоч трохи стерпне". Пізніше, після вельми смачної вечері, він ще вернувся до цієї теми:
— Звісно, щоб жити — треба їсти.