Республіка ШКІД - Пантелєєв Леонід

До Шкіди він уже побував у чотирьох чи п'яти дитбудинках і колоніях; йому не раз доводилося почувати і в тюремних камерах, і в арештних будинках, і в залізничних Чека… За його спиною було кілька приводів у карний розшук[4].

До Шкіди Льонька прийшов добровільно; він сам надумав покінчити зі своїм темним минулим. Тому прізвисько Нальотчик, яке дали йому хлопці замість прізвиська Черниця, що не виправдало себе, його не влаштовувало і обурювало. Він сердився і кидався з кулаками на тих, хто його так називав. Тоді хтось вигадав йому нове прізвисько — Коржиков.

Але тут знову сталася подія, яка не тільки поклала край усім глузуванням з новенького, але й піднесла новонаверненого шкідця на зовсім недосяжну висоту.

♦

Якось, тижнів за два до того, як прийти в Шкіду, Льонька був у кінематографі "Ампір" на Садовій — дивився американський ковбойський бойовик. Перед сеансом показували дивертисмент: виступали фокусники, жонглери, схожа на рибу співачка у лускоподібній сукні проспівала два романси, дві дівчини в матроських штанях станцювали матлот, а під кінець виступив куплетист, який виконував під акомпанемент маленького акордеона "частівки на злобу дня". Льонька прослухав ці частівки, і йому здалося, що він сам може написати анітрохи не гірше. Повернувшись додому, він вирвав із зошита аркуш і, поспішаючи, щоб не зникло натхнення, за десять хвилин написав шість чотиривіршів, серед яких був і такий:

Курси золота піднялись,

Бо настав час непу.

В Петрограді на Сінній

Три лимони ріпа.

Весь цей твір він назвав "Злободенні частівки". Потім подумав, куди послати частівки, й вирішив послати їх у "Красную газету". Кілька днів після цього він ждав відповіді, але відповіді не було. А потім події Льоньчиного життя закрутилися з швидкістю американського бойовика, і йому вже було не до частівок і не до "Красной газеты". Він забув про них.

Незабаром він опинився в Шкіді.

І от одного разу після уроків у клас четвертого відділення з шумом увірвався схвильований і задиханий третьокласник Курочка. В руках він тримав зібганий газетний аркуш.

— Пантелєєв! Це не ти? — закричав він, ледь переступивши поріг.

— Що? — пополотнів Льонька, насилу вилазячи з-за парти. Серце його сильно закалатало. Ноги й руки похололи.

Курочка підняв над головою, мов прапор, газетний аркуш.

— Ти вірші в "Красную газету" посилав?

— Так… посилав, — пробелькотів Льонька.

— Ну, ось. Я так і знав. А хлопці не вірять, кажуть — не може бути.

— Покажи, — сказав Льонька, простягаючи руку.

Його обступили. Букви в очах у нього стрибали і не складалися в рядки.

— Де? Де? — запитували навкруги.

— Та ось. Ти внизу дивись, — хвилювався Курочка. — Он, де написано "Поштова скринька"…

Льонька знайшов "Поштову скриньку", відділ, у якому редакція відповідала авторам. Десь на другому чи третьому місці в очі йому впало його прізвище, надруковане великим шрифтом. Коли в очах у нього перестало рябіти, він прочитав:

"ОЛЕКСІЮ ПАНТЕЛЄЄВУ. Надіслані Вами "злободенні частівки" — не частівки, а Ваші власні віршики. Не піде".

На кілька секунд похололі Льоньчині ноги відмовилися йому підкорятися. Вся кров прилила до вух. Йому здавалося, що він не зможе подивитися товаришам в очі, що зараз його освищуть, ошельмують, піднімуть на сміх.

Але нічого такого не сталося. Льонька підвів голову й побачив, що хлопці, які обступили його, дивляться на нього з таким виразом, ніби перед ними стоїть коли не Пушкін, то принаймні Блок або Дем'ян Бєдний.

— Оце то Пантелей! — захоплено пропищав Мамочка.

— Ну й Льонька! — не без заздрості вигукнув Циган.

— Може, це не він? — засумнівався хтось.

— Це ти? — спитали у Льоньки.

— Так… я, — відповів він, опускаючи очі, — цього разу вже через скромність.

Газета переходила з рук до рук.

— Дай! Дай! Покажи! Дай позексати! — Чути було навколо.

Але скоро Курочка забрав газету. І Льонька раптом відчув, що забрали щось дуже цінне, дороге, забрали частинку його слави, свідчення його тріумфу.

Він розшукав чергового вихователя Олмикпона і слізно ублагав відпустити його на п'ять хвилин на вулицю. Сашкець, повагавшись, дав йому записку про звільнення. На розі Петергофського й проспекту Огородникова Льонька купив у газетяра за вісімнадцять тисяч карбованців свіжий помер "Красной газеты". Ще на вулиці, повертаючись у Шкіду, він разів п'ять розгортав газету й зазирав у "Поштову скриньку". І тут, як і в Куроччиному примірнику, чорним по білому було надруковано: "Олексію Пантелєєву…"

Льонька став героєм дня.

До вечора тривало паломництво хлопців з молодших відділень. Двері четвертого відділення раз у раз відчинялись, і кілька фізіономій несміливо зазирало в клас.

— Пантелей, покажи газетку, га? — благально канючили малюки. Льонька поблажливо всміхався, діставав із парти газету й давав усім бажаючим. Хлопці читали вголос, перечитували знову, хитали головами, ахали від подиву.

І всі питали у Льоньки:

— Це ти?

— Так, це я, — скромно відповідав Льонька.

Навіть у спальні, після відбою, все ще обговорювали цю незвичайну подію.

Льонька засинав пересичений славою.

Вночі, годині о четвертій, він прокинувся і миттю згадав, що напередодні сталося щось дуже важливе. Газета, старанно складена, лежала у нього під подушкою. Він обережно дістав її і розгорнув. У спальні було темно. Тоді він босоніж, у самих підштаниках, вийшов на сходи і при блідому світлі лампочки ще раз прочитав:

"Олексію Пантелєєву. Надіслані Вами "злободенні частівки" — не частівки, а Ваші власні віршики. Не піде".

Так у Шкідській республіці з'явився що один літератор, і цього разу літератор з ім'ям. Минуло небагато часу, і йому довелося виявити свої здібності вже на шкідській арені — на благо республіки, яка стала йому рідною і близькою.

ПРО "ШОСТУ ДЕРЖАВУ"

Міркування про велике й мале. — 60 на 60. — Скандал з наслідками. — "Комариний" початок. — Окрайцева лірика. — Розквіт "шостої держави". — Три редактори.

Хто повірить тепер, що в роки блокади, голодування й паперової кризи, коли населення Радянської Росії читало газети. тільки на стінах будинків, у Шкідській маленькій республіці з населенням шістдесят чоловік виходило 60 (шістдесят) періодичних видань — усіх сортів, типів і напрямів?

Сталося так.

Виходило "Дзеркало", найстаріший друкований орган Шкідської республіки. Газета твердо стала на ноги, на стіні щотижня акуратно з'являлись її номери, і раптом пожежа знищила її.

Газета вмерла, але на зміну їй виник журнал. Той самий Янкель друкованими літерами переписував матеріал, той самий Японець писав статті, і та сама назва лишилася — "Дзеркало". Тільки розмах став ширший.

І ніхто не міг подумати, що блискучому "Дзеркалу" судилося незабаром тріснути й розсипатися на десятки осколків та осколочків.

Катастрофа сталася через несхожість поглядів двох редакторів журналу. Не порозумілися Янкель з Япончиком.

Япончик — журналіст серйозний, з "напрямом". Япончикові не подобаються звичайний щотижневий учнівський журнал, який висвітлює життя і побут школи у віршах та оповіданнях. Ні, Япончик мріє з "Дзеркала" зробити щомісячник, товстий, великий і солідний журнал з статтями та рефератами з історії, мистецтва, філософії. Япончик весь час гне свою лінію, і обличчя журналу змінюється. Кількість сторінок збільшується до тридцяти, потім журнал стає двотижневим, потім десятиденним, а шкільна хроніка і гумор зникають зовсім. Їм не місце в "розумному" журналі. Зате Єонін пише велику історичну працю з продовженням: "Суд у Стародавній Русі".

Велику працю поділено на три номери "Дзеркала", і в кожному номері вона займає від п'ятнадцяти до двадцяти сторінок.

Янкеля остаточно затерли: він перетворюється на ходячу друкарню. Йому лишається тільки технічна частина: друкувати, малювати й випускати помер. Але Янкелеві дуже нудно без кінця-краю переписувати статті про Стародавню Русь. Він чудово знає, що ніхто їх не прочитає, окрім автора та нещасного друкаря. Янкель вибився з сил. Тридцять сторінок акуратно переписати друкованими літерами, розмалювати, додати віньєтки, і все — за шість-вісім днів. Важко! Янкель отупів від технічної роботи. Вона йому остогидла.

Випустивши сім номерів журналу, Янкель задумався. Він теж хотів творити — складати вірші, писати оповідання, веселі фейлетони з шкільного життя, а часу бракувало. Япончик з'їв час "Стародавньою Руссю". Тоді Янкель вирішив одступитися від журналу, покинути його. "Ну його до біса!" — подумав він, маючи однаковою мірою і Японця, і суд Стародавньої Русі.

Кілька днів Янкель не брався за журнал. "Дзеркало" лежало на столі до половини списане, а друга половина всміхалася чистими аркушами. Японець сердився і нервував. У нього вже були готові три нові статті, а Янкель тільки ходив та посвистував.

Наближався час виходу журналу. Нарешті Японець не витримав і рішуче підійшов до Янкеля:

— Писати треба. Журнал пора випускати.

Янкель скривився, потягнувся і сказав спокійно:

— Ану його до біса. Не хочеться!

— Як це — не хочеться?

— А так. Дуже просто. Не хочеться — і все.

Япончик розізлився.

— Ти взагалі працюватимеш чи ні?

Але Янкель так само спокійно відповів:

— А тобі що?

— Як що? Ти редактор чи не редактор?

— Ну, редактор.

— Працюватимеш?

— Не хочеться.

— Отже, не будеш?!

— Ну й не буду.

— Чому?

— Набридло.

Японець почервонів, пошморгав носиком:

— Ну, давай як хочеш, — сказав він, надувшись і відходячи вбік.

Тихо посміювався клас, стежачи, як чвари роз'їдають міцну редакцію.

Відтоді "Дзеркало" більше не виходило. Республіка залишилася без преси. Навіть Вікмиксор занепокоївся — приходив, запитував: чому? Але хлопці ухилялися, м'ялись, обіцяли, що скоро знову все буде, як і раніше. Однак минуле відійшло назавжди. Тиждень редактори насолоджувалися спокоєм, ходили разом з усім класом на прогулянки, а потім раптом і тому й другому стало нудно, мовби не вистачало чогось. Засумували.

Об'єднуватися знову вже ні тому, ні другому не хотілось. Остогидли один одному. І в класі стали помічати, як, уткнувши носа в аркуші паперу, кожен за своєю партою, Янкель і Япончик знову почали щось дряпати на папері. Зацікавилися: що це раптом захопило так обох?

Одного разу після уроків Янкель, який сидів біля груби, пожвавішав.

Дістав мотузок, почав ходити навколо груби, щось виміряв, вирахував, потім забив між двома кахляними плитками два цвяхи і натягнув на них мотузок.

— Навіщо це ти? — дивувалися хлопці, але Гришко багатозначно всміхався і загадково казав:

— Не поспішайте.