Республіка ШКІД - Пантелєєв Леонід

Він казав про те, що треба бути справедливим, що за спиною у Пантелєєва — темне минуле, що він — зіпсований вулицею хлопець, адже в свої чотирнадцять років він встиг посидіти і в тюрмах, і у виправних колоніях. Цей хлопчак довго перебував у поганому товаристві, серед злодіїв та бандитів, і все це треба взяти до уваги, так би мовити, при винесенні вироку. А крім того, може, він ще й голодний був, коли пішов на такий низький, негідний вчинок. Словом, треба підходити до людини поблажливо, не можна кидати в людину каменем, не розібравшись у всіх мотивах її злочину, треба виховувати в собі витримку й чуйність…

Вікмиксор говорив довго, але шкідці вже не слухали його. Не встигли повечеряти, як у четвертому відділенні зібралися старшокласники.

Хлопці були явно схвильовані і навіть спантеличені.

— Нічого собі — черниця в штанях! — вигукнув Циган, тільки-но переступивши поріг класу.

— М-гу, — багатозначно мугикнув Янкель.

— Що ж це таке, братки? — сказав Купець. — Не накотив, значить?

— Не накотив — факт! — підтакнув Горобець.

— Ну, правда, це ще не факт, а гіпотеза, — поважно мовив Японець. — Хотілося б знати, чого в цій ситуації Вікмиксор вигороджує його?!

— Зажди, Япончик, помовч, — серйозно сказав Янкель. — Кому-кому, а тобі в цій ситуації треба було б заткнутися.

Японець почервонів, пробурмотів щось уїдливе, але все-таки замовк.

Перед сном кілька чоловік пробралися до ізолятора. Крізь замкову щілину сочилося тьмяне жовтувате світло слабенької лампочки.

— Пантелей, ти не сниш? — тихо спитав Янкель.

За дверима зарипіло залізне ліжко, але відповіді не було.

— Пантелєєв! Льонька! — в щілину сказав Циган. — Ти… того… не сердься. Чуєш? Ти, розумієш, вибач нас. Помилка, розумієш, вийшла.

— Гаразд… котіться к чогту, — почувся з-за дверей глухий, похмурий голос. — Не заважайте спати людині.

— Пантелей, ти їсти не хочеш? — спитав Окраєць.

— Не хочу, — відрізав той самий голос.

Хлопці потупцялись і пішли.

Але пізніше вони все-таки зібралися між собою і принесли гордому в'язневі кілька скибок хліба й грудочку цукру. Оскільки за дверима цього разу панувала непробудна мовчанка, вони просунули свою скромну передачу в щілину під дверима. Але й після цього залізне ліжко не скрипнуло.

♦

Балакучим Льонька ніколи не був. Йому треба було дужо близько подружитися з людиною, щоб у нього розв'язався язик. А тут, у Шкіді, він і не збирався ні з ким дружити. Він жив якимось безтурботним життям, думаючи тільки про те, як і коли він звідси вшиється.

Правда, коли він прийшов у Шкіду, йому здалося, що ця школа не схожа на всі інші дитбудинки та колонії, де йому довелося доти побувати. Вихованці тут були більш начитані. А головне — тут по-доброму зустрічали новачків, ніхто їх не бив і не переслідував. А Льонька, навчений гірким досвідом, уже приготувався дати гідну відсіч кожному, хто до нього полізе.

Поки що до нього ніхто не ліз. Навпаки, на нього ніби перестали навіть звертати увагу, доки не трапився отой випадок із Совою, який примусив говорити про Пантелєєва всю школу і зробив його на якийсь час помітнішого постаттю в Шкідській республіці.

Льонька попав у Шкіду не з інституту благородних дівиць. Він уже давно не червонів при слові "крадіжка". Якби йшлося про щось інше, якби хлопці задумали обікрасти комору або пішли на якесь інше, серйозніше діло, може, він з почуття товариськості і приєднався б до них. Та коли він побачив, що хлопці напали на сліпу, стару жінку, йому стало противно. Такі речі й раніше викликали у нього почуття огиди. Йому, наприклад, було гидко залізти в чужу кишеню. Тому на кишенькових злодіїв він завжди дивився спогорда і зневажливо, вважаючи, певно, що вкрасти чемодан чи обікрасти на базарі ларьок — вчинок благородніший і вищий, аніж кишенькова кража.

Коли хлопці напали на Льоньку й почали його бити, він не дуже здивувався. Він добре знав, що таке приютські звичаї, і сам не раз брав участь у "темних". Він навіть не дуже опирався тим, хто його бив, тільки захищав як міг обличчя й інші найвразливіші місця. Та коли до класу прийшов Вікмиксор і, замість того, щоб заступитися за Льоньку, грізно заревів на нього, Льонька чомусь розізлився. А проте він покірно пішов за Вікмиксором у його кабінет.

Вікмиксор зачинив двері й обернувся до новенького, який усе ще шморгав носом і витирав рукавом скривавлене обличчя. Вікмиксор, як завзятий Шерлок Холмс, вирішив одразу приголомшити вихованця.

— За що тебе били товариші? — спитав він, втупившись очима в обличчя Льоньки.

Льонька не відповів.

— Чого ти мовчиш? Здається, я тебе питаю: за що тебе били в класі?

Вікмиксор що пильніше подивився новенькому в очі:

— За коржики, так?

— Так, — буркнув Льонька.

Обличчя Вікмиксора налилося кров'ю. Можна було сподіватися, що зараз він закричить, затупає ногами. Але він по закричав, а спокійно й чітко, без ніякого виразу, немов диктуючи, сказав:

— Мерзотник! Виродок! Дегенерат!

— Ви чого лаєтеся? — спалахнув Льонька. — Яке ви маєте право?!

І тоді Вікмиксор схопився й заревів на всю школу:

— Що-о-о?! Як ти сказав? Яке я маю право?! Скотина! Шельма!

— Сам шельма, — встиг пробелькотіти Льонька.

Вікмиксор задихнувся, схопив новачка за комір і потягнув до дверей.

Усе інше відбулося вже на очах приголомшених шкідців.

♦

Льонька вже третю добу сидів в ізоляторі і не знав, що його доля занепокоїла всю школу.

У четвертому відділенні з ранку до ночі точилися нескінченні дебати.

— Все-таки, хлопці, це хамство, — кип'ятився Янкель. — Людина взяла на себе вину, страждає невідомо за що, а ми…

— Що ж ти, цікаво, пропонуєш? — ущипливо посміхнувся Японець.

— Що я пропоную? Ми повинні всім класом піти до Вікмиксора і сказати йому, що Пантелєєв не винен, а винні ми.

— Еге ж! Нема дурних! Іди сам, коли хочеш.

— Ну й що? А ти що думаєш? І піду…

— Ну й іди. Скатеркою дорога.

— Піду й скажу, хто почав усе це діло. І хто нацькував хлопців на Льоньку.

— Ах, он як? Лягавити збираєшся?

— Тихо, хлопці! — пробасив Купець. — Ось що я вам скажу. Усім класом іти — це, звісно, безглуздя. Якщо всі підемо — значить, усі й схопимо по п'ятому розряду…

— Жеребок треба кинути, — пропищав Мамочка.

— Може, оракула запросити? — захихикав Японець.

— Ні, хлопці, — сказав Купець. — Оракула запрошувати не треба. І жеребок теж не треба кидати. Я думаю ось що… Я думаю — повинен піти один і взяти всю вину на себе.

— А хто саме? — поцікавився Японець.

— А саме — ти!

— Я?

— Так… підеш ти!

Це було сказано тоном категоричного наказу. Японець зблід.

Невідомо, чим закінчилася б уся ця історія, коли б по Шкіді не пішла чутка, що Пантелєєва випущено з ізолятора. За кілька хвилин він сам появився в класі. Обличчя його, прикрашене синцями, було блідіше, ніж звичайно. Ні з ким не поздоровкавшись, він пройшов до своєї парти, сів і почав збирати своє манаття. Не поспішаючи витяг із шухляди й виклав на парту кілька книжок та зошитів, почату пачку цигарок "Змичка", плетене, заштопане в багатьох місцях кашне, коробочку з перами й олівці, кульочок з рештками пісного цукру — і заходився усе це зв'язувати куском шпагату.

Клас мовчки стежив за його діями.

— Ти куди це зібрався, Пантелей? — порушив мовчанку Окраєць.

Пантелєєв не відповів, що більше нахмурився і засопів.

— Ти що — сердишся? Розмовляти не хочеш? Га?

— Перестань, Льонька, не сердься, — сказав Янкель, підходячи до новачка. Він поклав руку Пантелєєву на плече, але той, ворухнувши плечем, скинув її.

— Ідіть ви всі. під тги чогти, — сказав він крізь зуби, тугіше затягуючи вузол на своєму пакеті і засовуючи цей пакет у парту.

І тут до пантелєевської парти підійшов Японець.

— Знаєш, Льонька, ти… той… ти — молодець, — промовив він, червоніючи і шморгаючи носом. — Вибач нам, будь ласка. Це я не тільки від себе, я від усього класу кажу. Правильно, хлопці?

— Правильно!!! — загорлали хлопці, обступаючи з усіх боків Льоньчину парту. Вилицювате обличчя новенького порожевіло. Щось схоже на бліду усмішку з'явилося на його пересохлих губах.

— Ну, що? Мирова? — спитав Циган, подаючи новачкові руку.

— Чогт я вами! Мигова, — прогаркавив Льонька, з усміхом відповідаючи на потиск.

Обступивши Льоньку, хлопці один за одним потискували йому руку.

— Братва! Братва! А ми ж найголовнішого не сказали! — гукнув Янкель, вискакуючи на парту. І, звертаючись із цієї трибуни до новенького, він заявив: — Пантелей, спасибі тобі від усього класу за те… за те, що ти… ну, ти, словом, сам розумієш.

— За що? — здивувався Льонька, і по обличчю його було видно, що він не розуміє.

— За те… за те, що ти не накотив на нас, а взяв вину на себе.

— Яку вину?

— Як це — яку? Ти ж сказав Віті, що коржики у Сови ти замотав? Ну гаразд, не скромничай. Сказав же?

— Я?

— Авжеж! Хто ж іще?

— І не думав.

— Як — не думав?

— Що я, дугний, чи що?

У класі знову запала тиша. Тільки Мамочка, не стримавшись, кілька разів приглушено хихикнув.

— Дозвольте, як же це? — промовив Янкель, потираючи лоба, на якому виступив піт, — Що за чорт?! Ми ж думали, що тебе за коржики Вітя в ізолятор посадив.

— Так. За когжики. Але пги чому ж тут я?

— Як ні при чому?

— Так і ні пги чому.

— Тьху! — розсердився Янкель. — Та поясни ти нарешті, занудо, в чому річ!

— Дуже пгосто. І пояснювати нема чого. Віті питає: "За що тебе били? За когжики?" Я й сказав: "За когжики…"

Пантелєєв подивився на хлопців, і шкідці вперше побачили на його вилицюватому обличчі веселу, відкриту усмішку.

— А що? Хіба не пгавда? — осміхнувся він. — Хіба не за когжики ви мене били, чогти?..

Дружний регіт усього класу не дав Пантелєєву докінчити.

Було укладено мир. Пантелєєва назавжди прийняли повноправним членом у дружну шкідську сім'ю.

Його пакунок з перами, кашне і пісним цукром того ж дня було розпаковано, і все опинилося на своїх місцях. А через деякий час Льонька і взагалі перестав думати про втечу. Хлопці полюбили його, і він теж прив'язався до багатьох своїх нових товаришів. Коли трохи відтаяв і розговорився, він розповів хлопцям про своє життя.

І виявилося, що Вікмиксор казав правду: цей тихенький, небалакучий і соромливий хлопець пройшов, як кажуть, вогонь, воду і мідні труби. Він рано втратив сім'ю і кілька років був безпритульним, тинявся по різних містах республіки.