Республіка ШКІД - Пантелєєв Леонід

Її не було у списку вихованців, не належала вона й до стану халдеїв. Це була стара жінка, мати Вікмиксора, що приїхала до нього невідомо звідки й оселилася в його директорській квартирі. Ця бабуся була майже зовсім сліпа. Напевно, саме тому шкідці, як і кожен, зокрема могли бути і добрі, і чуйні, а в масі, як це завжди буває з дітьми, були безжалісні й жорстокі, прозвали бабу Совою. Сова була істота смирна. Вона рідко виходила за двері вікмиксорівської квартири. Тільки два-три рази на день шкідці бачили, як вона, хапаючися вільною рукою за стіну й за одвірки дверей, пробирається з якоюсь каструлькою або сковородою на кухню або з кухні. Якщо в цей час поблизу не було Вікмиксора та інших халдеїв, який-небудь шпінгалет з першого відділення, перебігаючи старій дорогу, кричав майже над самим її вухом:

— Сова повзе!.. Дю! Сова!..

Але стара була ще, певно, й глухувата. Не звертаючи уваги на ці дикі вигуки, з тихою усмішкою на сірому зморшкуватому обличчі вона продовжувала свою нелегку подорож.

І от одного разу по Шкіді пройшла чутка, що Сова смажить на кухні якісь незвичайні коржики. Це було наприкінці тижня, коли всі дома і запаси у хлопців вичерпувались і апетит ставав звірячий. Особливо розігрався апетит у щуплого Японця, який не мав родичів у Петрограді і жив тільки на казенному пайку та на доброхітних пожертвах товаришів.

Поки Сова з допомогою куховарки Марти священнодіяла коло плити, шкідці товпилися біля дверей кухні й ковтали слину.

— Оце-то смак! — лунали голодні заздрісні голоси.

— Ну й коржики!

— Шик-марс!

— Ай да Вітя! Смачно харчується…

А Японець геть розійшовся. Він забігав на кухню, жадібно втягуючи ніздрями смачний запах смаженого здобного тіста, і, потираючи руки, вибігав назад у коридор.

— Братки! Не можу! Помру! — заливався він. — На масельці! На вершковому! На натуральненькому!..

Потім знову біг на кухню, ставав за спиною Сови на одне коліно, здіймав до неба руки й кричав:

— Вікмиксор! Лукулл! Заздрю тобі! Помру! Півжиття за коржика.

Хлопці сміялись. Японець до землі вклонявся старій, яка нічого цього не бачила, і все блазнював.

— Найясніша мати! — кричав він. — Порфіроносна вдова! Схиляюся…

Зрештою Марта вигнала його.

Але Японець уже накрутив себе і не міг стримуватися.

Коли через десять хвилин Сова з'явилася в коридорі з блюдом паруючих коржиків у руках, він перший тихо підскочив до неї і так само тихо двома пальцями смикнув з блюда гарячий коржик. Для шкідців це було сигналом до дії. Слідом за Японцем до блюда метнулись Янкель, Циган, Горобець, а за ними й інші. Скрізь, де йшла бабуся — і в коридорі, і на сходах, і в Білому залі, — довгою вервечкою вишикувалися сірі безшумні тіні. Притримуючися лівою рукою за гладку алебастрову стіну, старенька повільно йшла по паркету Білого залу, і з кожним її кроком купа апетитних коржиків на голубому фаянсовому блюді танула. Коли Сова відчиняла двері в квартиру, на голубому блюді не лишилося нічого, окрім масних плям. А шкідці вже розбіглися по класах.

"У четвертому відділенні стояв нестримний регіт. Затихаючи в рот п'ятого чи шостого коржика і облизуючи жирні пальці, Японець на втіху товаришам показував, як Сова входить з порожнім блюдом у квартиру і як Вікмиксор, наперед смакуючи приємність од ситного сніданку, сластолюбно потирає руки.

— Ось, їж, будь ласка, Вітенько. Он скільки я тобі, синочок, напекла, — шамкав Японець, передражнюючи стару. І, витягуючи свою худу шию, витріщуючи очі, зображав зляканого, приголомшеного Вікмиксора…

Хлопці, хапаючися за животи, давилися від сміху. У всіх блищали і очі, і губи. Але в цьому сміху чулися й тривожні нотки. Всі розуміли, що витівка не мине даром, що за злочином ось-ось настане й покарання.

І тут хтось помітив новачка, який, насупившись, стояв біля дверей і без тіні посмішки дивився на те, що відбувалося. Тільки у нього не блищали губи, тільки він не доторкнувся до коржиків Сови. А тим часом багато хто бачив його біля дверей кухні, коли стара виходила звідти.

— А ти чого гав ловив? — спитав у нього Циган. — Ех ти, роззява! Невже жодного коржика не встиг поцупити?!

— Ану вас к чогту, — пробурмотів новенький.

— Що?! — підскочив до нього Горобець. — А це ж через чому к чорту?

— А тому, що це — хамство, — червоніючи, сказав новенький, і губи в нього затремтіли. — Скажіть — гегої які: на стагу напали!..

У класі стало тихо.

— Он як? — похмуро сказав Циган, підходячи до Пантелєєва. — А ти йди до Віті — накоти.

Пантелєєв промовчав.

— Ану, йди — спробуй! — наступав на новачка Циган.

— Наволоч, така! Лягавий! — заверещав Горобець, замахуючись на новенького. Той схопив його за руку й одштовхнув.

І хоч одштовхнув він не Японця, а, Горобця, Японець дико зарепетував і скочив на парту.

— Громадяни! Увага! Тихо! — закричав він. — Братки! Небувалий випадок в історії нашої республіки! В наших рядах опинилась ангелоподібна особа, черниця в штанях, пепіньєрка з інституту благородних дівиць…

— Ідіот, — крізь зуби сказав Пантелєєв. Сказав неголосно, але Японець почув. Маленький, вічно червоний носик його ще більше почервонів. Кілька секунд Єошка мовчав, потім зіскочив з парти й швидко підійшов до Пантелєєва.

— Ти що, друже мій, проти класу йдеш? Вислужитися хочеш?

— Хлопці, — повернувся він до товаришів, — ні в кого не лишилось коржика?

— У мене є один, — озвався запасливий Окраєць, витягуючи з кишені пожмаканий і обліплений тютюновою трухою коржик.

— Ану, дай сюди, — сказав Японець, вихоплюючи коржик. — Їж! — подав він його Пантелєєву.

Новенький одсахнувся і щільно стиснув губи.

— Їж, тобі кажуть! — почервонів Єонін і сунув коржик новенькому в рот.

Пантелєєв відштовхнув його руку.

— Відчепися краще, — зовсім тихо мовив він і взявся за ручку дверей.

— Ні, не втечеш! — ще голосніше заверещав Японець. — Хлопці, вали його!..

Кілька чоловік накинулися на новенького. Хтось ударив його під коліно, він упав. Циган і Купець тримали його за руки, а Японець, сопучи, запихав новенькому в рот брудний, жирний коржик. Новенький вивернувся і вдарив головою Японця у підборіддя.

— Ах, ти битися?! — заверещав Японець.

— От сволота яка!

— Б'ється, зануда! Га?

— В темну його!

— Давай темну!..

Пантелєєва потягли в далекий куток класу. Невідомо звідки з'явилося пальто, яке накинули новенькому на голову. Погасла електрика, і в тиші, що настала, удари один за одним посипались на голову непокірного новачка.

Ніхто не помітив, як розчинилися двері. Яскраво спалахнула електрика. У дверях, поблискуючи пенсне, стояв і грізно дивився на хлопців Вікмиксор.

— Що тут діється? — пролунав його розкотистий, але занадто спокійний бас.

Хлопці встигли розбігтися, тільки Пантелєєв сидів на підлозі, біля класної дошки, потираючи кулаком свій кирпатий ніс, з якого тоненькою цівкою текла кров, змішуючись із слізьми і рештками нещасного коржика, що поприлипали до підборіддя.

— Я питаю: що тут діється? — голосніше повторив Вікмиксор. Хлопці стояли на своїх місцях і мовчали. Погляд Вікмиксора спинився на Пантелєєві. Той уже піднявся і, відвернувшись у куток, опоряджався, облизуючи губи, ковтаючи сльози й рештки коржика. Вікмиксор оглянув, його з голови до ніг і, здавалося, щось зрозумів. Губи його скривилися в гидливій посмішці.

— Ану, йди за мною! — велів він новенькому.

Пантелєєв не розчув, але повернув голову до зава.

— Ти! Ти! Йди за мною, я кажу.

— Куди?

Вікмиксор кивком голови показав на двері і вийшов. Не дивлячись на хлопців, Пантелєєв пішов за ним. Хлопці хвилину почекали, перезирнулись і, не змовляючися, теж ринули з класу.

Через напіврозчинені двері Білого залу бачили, як Вікмиксор відчинив двері в свою квартиру, пропустив туди новенького, і негайно високі білі двері гучно зачинилися за ними.

Хлопці ще раз перезирнулися.

— Ну тепер уже накотить — факт! — зітхнув Горобець.

— Ясно, накотить, — похмуро погодився Окраєць, який і без того хворобливо переживав втрату останнього коржика.

— А що ж. Накотить — і правильно зробить, — сказав Янкель, який, здається, один з усього класу не брав участі, коли били новачка.

Але, незалежно від того, хто як оцінював моральну стійкість новачка, у всіх на душі було тоскно й гидко.

І рантом сталося щось зовсім фантастичне. Високі білі двері рвучко розчинились — і перед очима приголомшених шкідців постало видовище, якого вони не сподівались і сподіватися не могли: Вікмиксор витягнув за комір блідого, закривавленого Пантелєєва і, протягнувши його через увесь величезний зал, грізно заревів на всю школу:

— Гей, хто там! Староста! Черговий! Покличте сюди чергового вихователя!

З учительської вже біг заспаний і переляканий Шершавий.

— Що сталося, Вікторе Миколайовичу?

— В ізолятор! — задихаючись, прохрипів Вікмиксор, показуючи пальцем на Пантелєєва. — Негайно! На три доби!

Шершавий заметушився, побіг по ключі, і через п'ять хвилин новенького запакували в тісну кімнатку ізолятора — єдине в школі приміщення, на вікні якого були товсті залізні грати.

Шкідці принишкли, нічого не розуміючи. Але ще більше здивувала їх промова Вікмиксора, виголошена під час вечері.

— Хлопці! — сказав він, появляючись у їдальні і ступаючи кілька широких, поривчастих кроків по діагоналі, що, як відомо, свідчило, що шкідський президент схвильований. — Хлопці, сьогодні в стінах нашої інколи стався мерзенний, обурливий випадок. Скажу вам щиро: я не хотів порушувати цієї справи, поки це торкалося особисто мене й близької мені людини. Але після цього трапилась інша подія, ще огидніша. Ви знаєте, про що й про кого я кажу. Один з вас — прізвища його я не називатиму, ви всі його знаєте — поводився підло. Він скривдив стару, немічну людину. Повторюю, я не хотів казати про це, хотів промовчати. Але пізніше я був свідком вчинку ще мерзеннішого. Я бачив, як ви били свого товариша. Я добре розумію, хлопці, і навіть якоюсь мірою поділяю ваше обурення, але… Але треба знати міру. Хоч який підлий вчинок учинив би Пантелєєв, виражати своє обурення таким диким, варварським способом, влаштовувати самосуд, вдаватися до суду Лінча, тобто робити так, як роблять нащадки американських рабовласників, — це ганебно й негідно вас, людей радянських, і притому майже дорослих…

Осідлавши свого улюбленого коника — красномовство, — Вікмиксор ще довго говорив на цю тему.