Тереза Дескейру - Моріак Франсуа

Що буде, коли вона нічого не говоритиме: попросту відповість на одне чи два питання, і з цим буде покінчено.

"Хто в нашій сім'ї помер? — питає сама себе Марія.— Тітка Клара? Вона навіть не пригадувала цієї старої діви. Однак неможливо, щоб ішлося .про неї: мати її дуже любила, вона й досі оплакує її. Очевидно, жертву треба шукати поза сім'єю".

Іноді дощова крапля, більша від інших, розбризкувалась по балкону. Марія готувалася допитувати свою матір. Тереза вирішила про себе, що відповідатиме лише односкладовими так або н і. Вона чекала удару. І раптом:

— Покляніться, що ніхто не вмер з вашої вини!

— Клянусь тобі, Маріє, ніхто! Дівчина зітхнула.

— Вас ніколи не судили, мамо?.. Тобто я хочу сказати, чи вас не притягали до судової відповідальності?

— Ні.

— Ви самі винні в тому, що я ставлю вам подібні питання. Вибачте мені...

Тереза схилила голову.

— Раз у вас не було ніяких непорозумінь з оманами правосуддя...

— Я цього не сказала, дитино моя... Я ствердила тільки, що ніколи не ставала перед судом.

— Ви граєте словами!

— Все це дуже просто: у мене були непорозуміння з органами правосуддя, але слідство було припинено "за відсутністю складу злочину"... А тепер іди.

— Але якщо за відсутністю складу злочину справа обернулася на вашу користь...

Тереза підвелася, взяла капелюшок і пальто малої, але дівчина навіть не поворухнулася.

— Зжалься наді мною, Маріє.

— Ви сказали, що нікого не вбили...

— Нікого.

— Отже, ви не винні?

— Ні.

Тереза знову присіла на маленькому стільчииу, насторожившись усім тілом.

— Ще одне питання: ім'я жертви? Клянусь вам, що тоді піду звідси. Це хтось чужий?

Тереза заперечно хитнула головою.

— Тітка Клара?.. Ні?.. Тоді батько?

Вона ніби гралася у відгадування, як це робила ще маленькою дівчинкою. Обвинувачена не підвела погляду,— не розняла рук. Жоден м'яз на її обличчі не поворухнувся, і все ж Марія була впевнена, що відгадала. Коли дівчина почала застібати пальто, Тереза сиділа, мов закам'яніла. Марія не бажала більше знати нічого, все інше її не стосувалося. Для неї досить було зрозуміти, що вона не .зможе вийти заміж за Жоржа Філо... Можливо, вона зможе йому так віддатися... Та треба ще, щоб він хоч на це згодився...

— В моїй кімнаті є парасолька... Почекай хвилиночку... У мене заболіло серце, але це швидко пройде... Я хочу провести тебе до самого готелю.

Марія відповіла, що в цьому нема потреби. Вона просила тільки позичити їй трохи грошей заплатити за номер і купити собі білет на поїзд. Вона поверне їх поштовим переказом із Сен-Клера.

Очевидно, не хотіла бути чимось зобов'язаною матері.

— Ти не можеш іти одна серед ночі.

— Я краще буду де завгодно, ніж тут.

— Почекай, поки вщухне дощ.

— Я чекаю, щоб ви дали мені гроші.

Добре знайома Терезі фраза, оця звична маленька фраза! Вона розсміялася б, якби не боялася, що їй заболить від того ліве плече і рука.

— Допоможи мені встати,— мовила вона.

Але Тереза говорила, напевно, надто тихо, бо Марія, здається, не дочула. Тоді вона, спершися об камін, мало не засто^ гнавши від ^олю, з трудом підвелася і вийшла в сусідню кімнату. До слуху Марії долинув скрегіт ключа в замку. Вона думала не про матір, а про Жоржа. Ось уже декілька днів він у Парижі. Невже вона так і поїде, не побачивши його?.. Ні, ні, ще нічого не втрачено! Хоч найрозумніше було б негайно повернутися в Сен-Клер, щоб Жорж і не знав про цю її подорож... Жорж, Жорж! В цю хвилину Марія була заклопотана тільки ним. Переживання матері, яка, повернувшись у кімнату, зіщулилась на стільчику, для неї" не мали ніякого значення. У всякому разі, відтепер Марія зможе сказати своїм, що для дочки Терези Дескейру одруження з Жоржем — велике щастя... Небезпека чекає її лише з боку Філо... Вони рішуче постануть проти цього одруження, як би не бажали його в душі... Але головне, щоб Жорж не підвів. Все тепер залежатиме від Жоржа...

Тоді Марія почала розглядати інший бік питання: ЖорЗк неодноразово підкреслював, що йому нікого не потрібно. При згадці про це вона вся аж холола. Навіщо обманювати себе? Марія почувала себе спокійною лише тоді, коли вони були разом або коли вона знала, що він десь недалеко від неї. Оцей переїзд Жоржа в Париж ховав для неї велику небезпеку. І ось на додато.к до всього вона не може' його зараз провідати. Але навіщо піддаватися першому ж напливові страху? Хіба невідомо було завжди, що кілька днів року вона проводить у своєї матері? Жоржеві це здасться цілком природним, і він пого^ диться на те, щоб задля нього вона продовжила своє перебування в Парижі...

Авжеж, яка вона ідіотка! Те, що відбулося п'ятнадцять років тому, не має до неї жодного відношення. Та й хіба може дівчина її віку солідаризуватися з старою жінкою, яка, крім усього, виявляє схильність перебільшувати наслідки своєї пригоди?.. Якщо підійти до її справи з об'єктивною міркою, то можна прийти'до висновку, що вона не настільки винна, як хоче себе переконати. А зрештою, винна її мати чи ні, з якої речі цей забутий епізод мав би відбитися на її щасті?.. Марія знову сіла в крісло, яке стояло навпроти низенького стільчика, й тихенько торкнула Терезу за руку. Та здригнулася, підвела голову і не повірила своїм очам: Марія посміхалася до неї. Усмішка ця була трохи силуваною. Але ясно було одне — Марія складала свою зброю.

— Мамо, пробачте мені,— мовила вона.

— Ти що, навіжена, просити в мене пробачення?

— Ви вірете мені?

— Я думаю, що ти просто, жалієш мене і хочеш потішити...

— Ну що ж, мамо, я постараюсь вам доказати...

. Чи читала вона "П'єра і Жана" Мопассана? Марія якось позичила цю книжку. Жорж вважав, що вона нічого не варта. Всі романісти тієї епохи здавалися йому поверховими. А треба було б визнати, що "П'єр і Жан"... Адже вся драма крутиться там довкола сина, який дізнався про своє незаконне народження і про* любовну історію рідної матері. Марія не могла тоді збагнути, чому їй здавалося безглуздим, що діти видають себе за суддів тих, які породили їх на світ, чому вони риються в їх інтимному житті й обурюються або впадають у відчай від того, що вони відкривають...

— Так, коли йдеться про вас, то справа виглядає зовсім по-іншому, але, врешті-решт, все зводиться до одного й того ж. Хоч біля вас я вільніше себе почуватиму. Поки я нічого не знала, то цілком природно було допускати, що ви однієї думки з сім'єю, що ви поділяєте певні її погляди, але тепер вже нема потреби обманювати мене.

Так ось куди вона хилить! Вона гадає, що, викривши матір, зробить її своєю співучасницею. Хтозна, може, мати й стане покривати її зв'язок з Жоржем?

— Слухай, Маріє!

Тереза підшукувала слова... "Коли вже скінчиться ця виснажлива розмова?"

— Слухай, Маріє. Ти маєш рацію* відмовляючись судити мене. Але дозволь мені самій вважати, на що я здатна...

— Я ж не прошу у вас нічого такого, що мати не може, зробити для своєї дочки.

Вона більше не намагалася надавати своїй мові ніжних інтонацій. Говорила сухо. Тереза обірвала її:

— Тепер тп розумієш, чому мені не можпа давати твоєму батькові підстав скаржитися на мене.

— Яка ви розсудлива, мамо! Послухавши вас, люди.не повірили б своїм вухам.

— Маріє! *

Раптом мала спалахнула люттю.

— Кінець кінцем ви любили, ви знаєте, що це таке. Проте мені здається, що, хоч я тільки починаю любити, мене вам нічого вчити. Ще раз повторюю вам: я спокійна за Жоржа при умові, що бачитиму його завжди. Як тільки його не буде біля мене, я втрачу його. Оце його перебування в Парижі буде для мене страшним випробуванням. Я відмовляюся жити з вами, але ніхто не здивується, коли я навідуватиму вас хоч на короткий час.

— Я здамся на волю твого батька.

— Яким тоном ви це сказали! Навіть не віриться, що ці благопристойні, пройняті буржуазною добропорядністю слова 'зійшли з ваших вуст.

Тереза обірвала її на півслові:

— Досить! Чи тобі не здається, що я вже цілком вибилася з сил? На ось ключ! Візьми в шафі простирадла і постели собі ліжко в наріжній кімнатці. Як тільки відкриється пошта, я піду послати твоєму батькові телеграму... Ні слова більше!

Вона простягла їй ключа, а коли підвела голову, дівчини вже не було в кімнаті. Тереза чула, як скреготнув замок від комода, потім до її слуху долинув шум метушні, який тривав досить довго. Трохи згодом, приклавши вухо до дверей, вона вловила рівномірне, спокійне дихання. Нарешті й вона може лягти! Хоч нічого розраховувати на те, щоб заснути. Але все ж добре простягнутися на ліжку й завмерти без руху. Та не встигла вона погасити світло, як зразу наче в прірву провалилася. Стрімголов полетіла у найбездонніші глибини сну, і нічого з того, що відбулося ввечері, не з'явилося у її маренні, не вирвалося з глибин свідомості. Природа обдарувала відпочинком знесилене втомою тіло. Світанок* освітив розкидану в безладді меблю, низенький стільчик, на якому так нещодавно страждала Тереза, й пляшку з-під шампанського, забуту на круглому столику.

III

Вона прокинулася від вищання пилососа. "Вже запізно попереджати Анну,— було перше, що прийшло їй у голову.— Вона, напевно, вже заходила до малої". Накинувши на себе старий халат, Тереза вийшла до служниці, обличчя якої аж кричало від обурення.

— Ви вже заходили в кімнату?

— Авжеж! Ну й розгардіяш!

— Ви розбудили її?

— Там нема зараз нікого: вони пішли.

Тереза пройшла через їдальню і відчпнпла двері: кімнатка й справді була порожня, чемодан зник.

Очевидно, Марія поїхала поїздом на Бордо, але вона могла також піти до хлопця...

— Може, принести вам кави, мадам?

Терезу вразив фамільярний тон Анни. Вона пояснила:

— Учора ввечері, після того як ви пішли, несподівано при-" їхала до мене донька. Дивуюся, як вона пішла, не поцілувавши мене. Напевно, боялася розбудити...

— Цей візит вилікував мадам? Мадам більше не хворі? Тереза вдала, що не зрозуміла цієї іронії, і сказала, що

вона й досі почуває себе трохи втомленою. Х°ДІ Анна, прибираючи з столика пляшку від шампанського, мовила:

— Ось що помогло, мадам! — І вона зиркнула на неї на-смішливим поглядом.— Коли я була в шпиталі, мені дали його випити після операції. Це поставило мене на ноги.

Тереза знизала плечима. Вона була надто втомленою, надто байдужою, щоб завдавати собі клопоту переконувати. цю дівчину. Одягаючись, подумала: "Начхати мені на її думку".