Тереза Дескейру - Моріак Франсуа

їй допомагали лише спогади про істот, яких вона заледве бачила, які торкнулись краєчком її життя, тільки від них — незнайомих, зустрінутих уночі і ніколи більше не бачених — вона могла чекати розради. Але найчастіше траплялося так, що й ці перехожі тікали від неї. Вона раптом помічала, що їх уже нема біля неї, а її думка бродить далеко від цих, інших. Вони збуджували спогади про приниження, сором. В її нужденних любовних стосунках з ними завжди наставав момент, коли вона помічала, що спільник шукає якогось інтересу... Так, завжди наступав момент, коли коханець промовляв лукаве слово і простягав руку, жебраючи позичок або вплутуючи її в "ділові •операції", які її нітрохи не цікавили.

На протязі тих найспокійніших нічних годин, коли Париж охоплює сільська тиша, Тереза безліч разів вела підрахунки грошей, які вона позичала або які в неї по-шахрайському видурили. Змушена тепер обмежувати себе до найнеобхіднішого, вона сердилася, впадала у відчай. Зіставляючи суму цих витрат із сумою — боргів, вона вся була охоплена "жахом опинитися без шеляга", жертвою якого завжди були старики з її сім'ї.

Ні, сьогодні Тереза не віддаси" себе на ці муки. Вона примусить сон прийти до неї. Треба тільки почекати годину. Годину! Але ж поки що спливло всьго-на-всього кілька хвилин. Тереза підвелася, підійшла до столу, на якому стояв грамофон, і затремтіла від думки про тріскотняву, яку він може зчинити. Так ніби музика могла повалити стіни і поховати її під їх уламками. Вона повернулася в свое крісло і знову почала дивитися на вогонь.

Саме в ту хвилину, коли вона подумала: "Я дійшла до краю й не можу більше витримувати такого життя..." — задзеленчав дзвінок. Звук його був тихий і короткий, але Терезі він видався аж надто різким. "Це, напевно, в Анни заговорило сумління: вона побоялася, що її хазяйка й справді занедужала... Ні! Це не Анна. Мабуть, двірничка пообіцяла їй навідатися до старої і запитати, чи їй, бува, чого не треба. Авжеж, напевно двірничка!.."

II

Тереза ввімкнула світло в передпокої і на хвилину завмерла: за дверима чути було чиєсь дихання.

— Хто там?

— Це я... Марія,— відповів свіжий, дзвінкий голос.

— Марія? Яка Марія?

— Та це я, мамо!

Тереза побачила перед собою дорослу дівчину. Вона стояла на порозі, трохи схилившись під вагою чемодана, якого вона тримала у руці. Невже ця ефектна жінка — та сама дитина, яку вона востаннє бачила три роки тому?.. А проте вона впізнала її голос, сміх, чорні очі...

— Як ти гарно виглядаєш, моя дівчинко.

Це були* перші слова Терези, слова жінки, сказані іншій жінці.

— Ви так гадаєте? Дома щодо цього дотримуються зовсім іншої думки... Вогонь у каміні! От добре!..

Вона кинула на чемодан своє пальто і шарфик. Якийсь жахливий жовтий светр щільно облягав її бюст. Руки були загорілі, так само як і повна шия.

— Перш за все цигарочку... Мамо, невже ви не палите? В моєму клунку, здається, ще є кілька штук... Опісля я вам розповім... Ну й історія!

Дівчина так метушилася по низенькій кімнатці, що вся вона незабаром сповнилась запахом її парфумів. Марія запалила цигарку і навпочіпки присіла біля вогню.

— А де батько?

—* А де ж йому бути: в Аржелузі. Полює на диких голубів. З тих пір, як він став хворіти на ревматизм, звелів побудувати у курені навіть їдальню з вистеленою підлогою та з опаленням. Там він проводить усе життя... І нехай собі валиться світ... його це не обходить.

— Він дозволив тобі поїхати до мене? 4

— Я сама собі дозволила.

Випроставшись, Тереза глибоко зітхнула. Яка радість! Вона заздалегідь знала, що мала хотіла їй сказати: що вона не в ладах з батьком, не може більше його переварювати, що мусить від нього рятуватися, тікати. І як Тереза не передбачала того, що сталося? Врешті-решт, це ж її дочка.

— У неї нічого нема від матері,—вперто повторювали всі Дескейру.

Але ж ні, це неправда! Подивіться на ці вилицюваті щоки, послухайте її голос, сміх. Хоч Тереза сама з тих пір, як Марія появилася на світ, завжди з завзяттям одкидала наявність між ними хоч би найменшої схожості, однак тепер вона вразила її. Чи ж можна допустити, щоб сучасна дівчина могла терпіти людців, у середовищі яких Тереза задихалася стільки років?

— Розповідай, люба...

— Спочатку дайте мені поїсти... Я вмираю з голоду.

У неї не вистачило грошей пообідати у вагоні-ресторані. Останній франк віддала на чайові. Вона трохи заїкалася і не закінчувала фраз, перериваючи їх вигуками на зразок:

—Ну й кумедія! Колосально!

Пускала носом дим і спльовувала шматочки тютюну.

— Боюсь, Що у мене нічого не знайдеться поїсти... Треба буде кудись вийти...

Тереза уявила, що вона ввійде з малою в ресторан, і їй стало лячно. Вона почала обшукувати буфет.

Аннин будильник цокав у маленькій, чистій, аж сяючій кухні, в якій кожна каструля блищала, мов сонце. Знайшовши шинку, яйця, масло й тістечка, Тереза згадала про шампанське, яке колись у неї ніколи не виводилося в льодовні. Тепер там залишилась тільки одна пляшка... Треба буде її подати, коли... У цей час підійшла Марія:

— Шампанське! — Вона додала, що під яєчню воно буде "знамените".— Я завжди смажу її, коли ми вирушаємо полювати на диких голубів... О, так у вас нема* сала! Терпіти не можу на маслі. Доведеться їсти яйця рідко звареними.

В цій маленькій, надто освітленій кухоньці вона, нарешті, побачила свою матір, на яку досі ледве глянула.

— Бідна матусю! Ви хворі?

Тереза кивнула головою: серце болить... До того ж вона постаріла.

— У моєму віці три роки щось значить! , Але мала вже запалила газ і відвернулася спиною.

— Ти попередила батька, що зупинишся в мене?

— Ні.

— Але ж він сказиться...

— Ви не знаєте його... Вірніше, ні! Ви його знаєте. Він скаженіє тільки тоді, коли щось у нього не гаразд. Хіба він бачить когось, крім себе? Хіба в його очах хтось, крім нього, має якусь вартість?

Не повертаючись до Терези, нона раптом промовила серйозним тоном: —

— Якби ви знали, мамо, як я вас зараз розуміюі Тереза нічого не відповіла.

— Як мене мучить совість за те, що я протягом багатьох років так погано про вас думала! — докинула дівчина.

Очевидно, стурбована материною мовчанкою, вона затихла,— стала вдавати, що наглядає, як варяться яйця. Потім знову сказала:

— Це не моя вина. Хіба могла я, будучи дитиною, мати вірне уявлення про те, як склалося ваше життя з батьком і бабусею?

Раптом вона обернулася і кинула сердито:

— Чому ви мені не відповідаєте? Я розумію, ви хотіли б, щоб я... Як ви поблідли, мамо!

— Допоможи мені впоратись з сервізом, — пробурмотіла Тереза.

Вона не стала заперечувати, коли Марія виявила бажання присунути стіл до палаючого каміна. Спершись об стіну, Тереза завмерла в темному передпокої. Стежила очима за Марією, яка літала з однієї кімнати в іншу, щось наспівуючи. Від Терезиної радості не залишилося й сліду. Що це за жінка, яку вона називає Марією? І чому вона звертається до неї на "ти"? Ось уже три роки підряд Бернар знаходив різні приводи, —щоб перешкодити їхньому перебуванню разом протягом одного тижня. І робив він це так вправно, що Тереза навіть не могла чимось заперечити. "Невже я справді є матір'ю, яка позбавлена людських почуттів?"

Народивши дитину дуже молодою, вона не помічала її, ніби осліплена своїм власним блиском. Однак не можна сказати, що це зв'язано з якоюсь дивовижною байдужістю... Так, вона стримувала в собі голос, який волав до Марії. Вважаючи себе недостойною материнських прав, вона не хотіла більше повертатися до цього.* Бернарові рішення і обмеження були для неї лише грою, з допомогою якої він розтоптував ці права. І ось раптом сталося те, чого вона ніколи собі не уявляла: дочка сама поставила все під сумнів... Мала, яка вже більше не є малою... Вона затиснута н тих самих лабетах, у яких колись мучилась її мати, бідна, задихалася в тій самій клітці.., А тепер вона солідаризується з цією жінкою, яка втекла од своєї сім'ї.

То вже не була гра, і Тереза цього не хотіла. Вона завжди намагалася заспокоїти себе тим, що її донька ні в чому не схожа на неї, що вона викапана Дескейру. Мовчки погоджувалася, що ця Дескейру має право гудити й засуджувати її. Але чи багато Марія знала з того, що стосується її матері? Звичайно ж, її застерегли і дали відчути все те, що сталося в Аржелузі незабаром піеля того, як вона народилася па світ. Раз^і назавжди Тереза опинилася над прірвою, яку вирив її "злочин" між нею й Марією... І все ж Марія зараз біля неї, ось вона стоїть перед дзеркалом, піднявши руку і запустивши пальці в темне волосся: дівчина на виданні у хаті своєї матері...

— Доню.

Це ледве чутне слово дзвінкою луною відгукнулося в най-потаємніпшх глибинах її душі. Вона одійшла від стіни, і голосно покликала:

— Донечко моя...

Оглянувшись, Марія посміхнулася до неї, не помічаючи чогось незвичайного в обличчі матері. А мати скресла, як річка під сонячним промінням, заквітувала раптовою весною. Терезі були відомі ці хвилини пробудження. Але на цей раз ішлося не про хвилювання тіла й буяння крові. Стоячи навпроти Марії, яка їла з пожадливістю зголоднілої школярки, Тереза відчуіїа глибину свого щастя... З чим порівняти його? З запахом квітів і трави після— того, як поїзд винесе вас з безконечного тунелю... Але вона відвела очі, щоб не дивитися на Марію, коли та з великою уважністю розкоркувала пляшку шампанського.

— Ось побачите! Обійдемось без лишнього шуму!

Цей обережний жест, з яким мала притримувала корок, Тереза бачила і в інших, точніше, в добре їй знаного... Треба буде відправити Марію до них, бо навряд чи вона залишиться тут надовго. Тереза радіє й з того, що дасть їй вечір, ця несподівана ліч. Вона навтішається своєю радістю і потім поверне малу батькові. А тим часом м&ла борсалася в довгій * обвинувальній промові, спрямованій проти батька і баби, одним словом, плела мереживо якихось плутаних думок.

— Яз більшою охотою вчилася б у монастирі, але вони кажуть, що навчання там стало надто дорогим. Не можете собі уявити, як вони подуріли з тих пір, як з живицею вийшла

' криза... Тремтять над кожною копійкою! Минулого року мені трапилася нагода побувати на балу, на жалюгідному балу в Курзонів. Ми відмовилися від запрошень під тим приводом,' що я ще молода і що в піст не танцюють! Все дуже просто: вони не хотіли витрачатися мені на сукню! Так, так! Не перечте мені, мамо! Ви краще знаєте їх, ніж я.