Тереза Дескейру - Моріак Франсуа

Обличчя Марії набуло страдницького виразу.

— Він захоплений нею до безтями,— прошептала вона.

— А ти ненавидиш музику... як усі Дескейру... Це не на твою користь.

Дівчина заперечила, мовляв, сьогодні нема потреби вміти грати на піаніно.

— Як каже Жорж, скільки б я не пнулася заграти, моє виконання мало буде вартим в порівнянні з грамзаписами, які він має.

Тереза мовила, що це все одно гідне жалю.

— Чому? — наполягала Марія.— Якщо він може слухати музику, яка йому подобається...

— Так-то воно так... Але як чудово, коли музикант має жінку, яка вміє грати... Та не 8 цьому річ. Найгірше — якщо ти хочеш знати мою думку — це те, що значить така розбіжність смаків...

Тереза говорила майже пошепки, з почуттям суму і тривоги в голосі.

Марія палко мовила:

— Я переконана,, що полюблю все, що любить він. Щодо цього я спокійна. Ви думаєте, що це неможливо? Треба тільки, щоб він зажадав...

Тереза похитала головою:

— Він не зажадає, будь певна... Кінець кінцем, якщо ви колись будете жити разом, то, може, навпаки — він буде щасливий, маючи цю можливість утечі... Так, музика буде країною, у яку ти, живучи поруч з ним, не зможеш увійти. Музика звільняє і чоловіка, і жінку одне від одного... І це дуже добре... А втім, навіть коли вони обоє музиканти, трапляється, що одне і те ж захоплення роз'єднує їх. Музика здатна об'єднувати тільки тих, які люблять одне одного такою ж любов'ю..'.

— Але ж * ми любимо одне одного, мамо. Він сам говорив вам про свою любов, чи пак "почуття".

Тереза підвелася і швидкими кроками попрямувала у вітальню. Марія пішла за нею.

—1 До того ж скільки разів він мені говорив, що в нього немає нікого, крім мене, в житті, що я— єдина жінка... Чому ви посміхаєтесь?

Тереза стиснула губи. "Я не скажу їй про цю Гарсеп". Вона відповіла, що не посміхалася: просто несподіваний приступ невралгії... Вона хоче прилягти, поспати. Хай Марія потурбується про обід і не забуде дістати шампанського. Треба також замовити морозиво. Вона повинна знати смаки Жоржа.

— Це розважить тебе, моя дорога.

Витягнувшись на своєму ліжку, Тереза слухала, як на кухні брязкає посуд. Пронизливі крики, які долітали з шкільного подвір'я, свідчили про те, що людство продовжує своє життя. "Не треба, щоб Марія так надіялась... Але я не повинна також убивати її радості. Навіщо мені руйнувати її щастя? Це було б гірше від того, що я вчинила колись. Тоді в мене хоч були пом'якшуючі обставини. Похована живцем, я тільки піднімала камінь, котрий душив мене. А тепер?.. Чого варта ота моя сповідь позавчорашнього вечора, разрахована на те, щоб спонукати Марію повернутися до батька?.. Я перевершила саму себе, гралася цією своєю перемогою над собою, незважаючи на те, що глибоко страждала... Проте, особливо вчора, коли я вирішила позбавити себе маєтку, я пережила глибоку радість. Я ширяла на тисячі метрів поверх свого справжнього "я"... Завжди одне і те ж: я дряпаюсь, дряпаюсь, а відтак раптом сповзаю і знову опиняюсь у тій самій неволі, в неволі самої себе; я стаю такою, якою є тоді, коли не чиню ніяких зусиль видряпатися..."

Вона поправила подушку: "Але ж ні... Я не така жахлива. Я вимагаю від інших, щоб вони були ясновидцями. Найбільше дратує мене в Марії її здатність піддаватися ілюзіям. У мене завжди була манія знімати полуду з чиїхось очей, я не вгавала до тих пір, поки всі довкола мене не починали бачити зовсім ясно. Я не хотіла бути самотньою у своїй безнадії. Я навіть не розумію, як можна жити, не будучи охопленим відчаєм. Невже це зі зла мені хотілося б крикнути Марії: ти добре бачиш, що він не любить тебе, що він ніколи тебе не любитиме, принаймні такою любов'ю, яку ти почуваєш до нього? Я хотіла б примусити її зміряти відстань, яка відділяє майбутню аржелузьку кумасю від хлопця, сповненого допитливості і тривожної невдоволеності життям. Скільки потрібно зухвальства, щоб намагатися повністю підкорити собі людину, стати господарем її долі! Я скажу їй це. Скажу, що коли вона навіть вийде за нього заміж, життя його складеться таким чином, що вона зовсім не матиме до нього доступу, якщо тільки вона не зломить його, постійно вбиваючи. Він упаде до її. ніг, але вже мертвий..."

— Ні,— мовила Тереза пошепки,— я цього їй не скажу.

День наближався до кінця. З вуличних перехресть долітало гудіння автомобілів. Вона чула, як на бульварі Сен-Жер-мен дзвонять трамваї. Коли наставала коротка тиша, чути було щебетання якоїсь птиці. Коли Марія повернулася і підійшла до дверей материної кімнати, Тереза гукнула, що вона почуває себе краще.

Незабаром після шостої пролунав дзвінок у передпокої, а за ним чоловічий голос та нервовий сміх Марії. Іноді вони, стишуючи мову, починали говорити обоє разом. "Напевно, розмовляють про мене",— думала Тереза. Потім настала тиша. Досить було йому прихилитися плечем до Маріїного плеча, як усі проблеми розв'язалися, а всі питання, які поставали перед ними, відлетіли геть.

Вони навмисне засовали кріслом, почали кашляти і голосно промовляти якісь малозначущі фрази. З кухні доносився запах підливи. Тереза ввімкнула світло і, підвівшися, освіжила кремом обличчя. Поки нагрівалися щипці, вона одягла чорне марокенове плаття і накинула синій шарфик, щоб закрити шию. Вона не хотіла, щоб він бачив справжнє її обличчя, не хотіла, щоб знав її такою, як вона є. Зовнішній вигляд її мав бути таким же облудним, як і слова. Вона буде намагатися якнайменше відкривати рот, триматиметься в тіні. Може, це буде нелегко: бувають люди, з якими говориш незалежно від того, хочеш цього чи ні. От і сьогодні їхня вранішня розмова могла б тривати без кінця. Але зараз з тгпми буде М'арія. А втім, ВППШОРДТП з-за столу, діти одразу ж залишать її саму. Поїзд відправляється о десятій. Інтермедія закінчиться. Сповідь перед дочкою, пожертвування майна, відвідини хлопця —— все це щільно заповнило останні два дні її життя. Вона зіграла красиво свою роль і тепер могла любуватися своїм вчинком. Цього вечора вона знову повернеться до свого буття, до сірої пустки свого існування.

V

Зайшовши у вітальню, Тереза зрозуміла, що перебила їм розмову про неї. Але" довелося чимось заповнювати вимушене мовчання. За столом допомогли спогади про Аржелуз і Сен-Клер.

— Дерева там живуть не довше, ніж люди,— мовив Жорж,— покоління сосен зникають так само' швидко, як і покоління людей. Ви не впізнали б тепер Аржелуза вашого дитинства. Найстаріші дерева вирубано. Там, де колись буяв ліс, тепер суцільні галявини.

— За моїх часів,— сказала Тереза,— власники гордилися своїми соснами і скоріше згодилися б, щоб вони погнили, аніж їх рубати... Але я ніколи не повернусь туди,— додала вона.

Марія і Жорж мовчки дивилися, як вона п'є.

— Якби я туди повернулася, то мене зустрів би той самий .лісок, прудкі струмки з холодною, як лід, водою, запах живиці і тупіт овечок, яких підганяють вівчарі.

— Можна подумати, що ви любите Аржелуз.

— Люблю? .Ні. Але я стільки там вистраждала!

Він не знав що відповісти. У міру того як наближався час від'їзду, Марія все палкіше дивилася на хлопця, неначе пила з його очей, передбачаючи, що в майбутньому чекала на неї вічна спрага.

— Ви ж поїдете додому на зимові канікули,— сказала Тереза.— Отже, за якихось три місяці побачитесь знову.

— Три місяці! — зітхнула Марія.

Вона вертіла каблучкою на правій руці і усміхалася до Жоржа. Тереза вирішила, що його зовнішність і манери далеко не бездоганні. Помада погано тримала непокірне волосся. Воно стирчало на всі боки і робило його схожим на галченя. Час від часу Тереза ловила на собі косоокий погляд, але він швидко відвертав його. їв повільно, дарма що обидві жінки давно спорожнили тарілки. Не відмовлявся ні від чого, так начеб перед десертом не було вже більше страв. Шампанське випивав, як тільки йому наливали в склянку.

— Пора, дорогенька моя,— мовила Тереза,— месьє Філо допоможе тобі нести валізу.

Виходячи з хати, Марія схопила Терезу в обійми. Мати звільнилась з деяким поспіхом.

— Будьте ж розумними! — сказала вона.

І знову залишилась сама. Була сповнена якогось хвилювання, якоїсь солодкої тривоги. Взяла книжку, але читати не змогла. "Я нічого не розбила, а навпаки, допомогла Марії, і якщо вони поберуться..." На цей раз уже без приємності і навіть з деяким занепокоєнням думала про відмову від свого майна. Краса цього жесту більше не давала її самолюбству жодного задоволення. Тепер почала чітко уявляти, що ж нового внесе ця жертва в її особисте життя. Навіть спробувала переконати себе в помилковості своїх передчуттів: "Вони не погодяться... або ж виділять мені ренту, цілком достатню, щоб прожити, і це буде краще від теперішньої непевності мого матеріального становища. Одним словом, все ще може скластися мені на добро...— Вона засміялася: — Жодний бла^ городний вчинок ніколи не^пропадає марно".

Здивувалася, побачивши в дзеркалі своє розчервоніле обличчя, адже вона його тільки злегка підрум'янила. Це, мабуть, од шампанського.

Вона відчинила вікно, вихилилась крізь нього на погано освітлену, іще сповнену гамору вулицю. З брязкотом падали? залізні штори магазинів. Чорні силуети автомобілів ковзали по шосе, уривчасто виючи на перехрестях. Гальма автобусів своїм скрипом забивали всі інші шуми, але це не перешкодило Терезі вловити за собою голоси Анни і молодого мужчини. Обернувшись, вона побачила простоволосого Жоржа Філо. її стиснуті щелепи й суворе наморщене чоло справили на юнака таке враження, ніби вона розсердилась, що він повернувся.

— Ви щось забули?..

Віл пробелькотів, що хотів тільки розказати, як від'їхала Марія: все склалося добре... Тереза сіла, намагаючись втамувати сердечний біль. Тоді він зрозумів, що вона, мабуть, не гнівається, а страждає.

— Звичайнісіньке недомагання... Ось уже трохи краще. Я попрошу вас почекати кілька хвилин...

Вони чули тільки цокання стінного годинника і звуки радіоприймача в сусідній квартирі. Він рамагався дивитися на що завгодно, крім її омертвілого обличчя. І все ж без кінця переводив очі на її широке, майже без зморщок чоло. І раптом помітив, що вона також спостерігає за ним з-під опущених вій. Хлопець почервонів і трохи відвернув голову. Вона випрямилась:

— Тепер мені краще. Розповідайте про Марію.