Тереза Дескейру - Моріак Франсуа

Я хотіла б, щоб при цій розмові в кімнаті було темно... Вертайся в Аржелуз, моя дитинко. Скоріше... і не питай нічого. — Потім додала, майже пошепки: — Я недостойна...

Оскільки ж Марія не дочула, повторила:

— Я недостойна...

— Мати завжди достойна...

— Ні, Маріє.

— Сказати вам, що я у вас відкрила?.. Ви людина з більш відсталими поглядами, ніж я собі гадала. Дорога мамочкої Ви судите самі себе так само, як люди в Аржелузі чи Сен-Клері. Звинувачуєте себе в ім'я тих же принципів, робите слона з того, що в очах дівчини мого покоління не має в собі нічого, вартого осуду: Ви гадаєте, що любов — це зло...

— Ні, я не думаю, що твоя любов — зло.

— Але ж, мамо, любов завжди є любов'ю. І якщо ви вийшли заміж, то це ще не значить...

— Ти, я бачу, перестала бути набожною, дівчинко моя.

Вона схвально кивнула і промовила сповненим претензійності тоном:

— Жорж допоміг мені пройти цю стадію... Це вас смішить, мамо?

Тереза силкувалася сміятися: в цих словах, у манері, з якою вони були сказані, спливла наверх Маріїна легковажність. Особливо різонуло Терезу слово "стадія". Мала підсунула ближче свій низенький стілець, і коліна її торкнулися колін матері. Поклавши на них свої обидві руки, вона почала дивитися на Терезу з тим уважним і схвильованим виразом на обличчі, який буває у молодих дівчат, коли вони звіряються одна одній у своїх сердечних таємницях.

— Зрозумій мене і не змушуй казати більше, ніж я можу. Ні, любов не обов'язково зло... але зло виглядає жахливо, коли його не маскує подоба любові!

Кілька слів вона сказала майже пошепки, і Марії довелося перепитати її.

— Що?

— Нічого, нічого...

Вони довго мовчали. Якими великими видавалися Маріїні очі, спрямовані в обличчя матері! Вона трохи відсунулась, випнувши груди і схрестивши на них руки. Тереза взяла щипці і почала ворушити дрова в каміні.

— Не намагайся зрозуміти. Я не належу до числа порядних людей. Можеш думати про мене що завгодно.

Коли Тереза вимовляла слова "я не належу до числа порядних людей", то відчула, як маленький стільчик зашарудів по підлозі. Марія трохи відсунулася від неї. Піднявши руки, Тереза затулила ними очі. Що сталося з нею сьогодні? Вона ж ніколи не плаче. Але треба, щоб мала цього не помітила. Та сльози котилися між її пальцями. Вони були гарячі й рясні, як у дні дитинства. Груди її піднімалися від плачу так само, як у ті часи. І знову стільчик присунувся до неї. Нетерплячі руки схопили Терезу за зап'ястя і примусили відкрити обличчя.

Марія витерла хустинкою материне обличчя, відтак обняла її руками і вкрила поцілунками чоло та ріденьке волосся на голові. Але Тереза одним порухом вирвалася з її обіймів і, вставши на ноги, майже з люттю гукнула:

— Іди звідси... Ти повинна зараз же залишити мене. Я тобі вже все сказала... Через ці дурні сльози хоч бери та знову вертайся до цієї розмови... Ну й ідіотка з мене! Маріє, не питай мене більш нічого. Вір мені на слово.

Вона наголошувала кожен склад:

— Я жі-нка, з якою ти не мо-жеш бути ра-зом. Розумієш? Марія похитала головою:

— Дурниці! Що б ви не робили після того, як покинули Аржелуз, у вас є виправдання.

Однак Тереза не могла їй усе сказати. Ніхто в світі не мав права від неї цього вимагати. Оскільки ж вона повторювала: "Тобі не можна тут залишатися! *Не можна!" — Марія перебила її:

— Ах, я розумію: вас хтось зв'язує! Я не подумала про це. Ваше життя склалося так, що в ньому для мене не залишається місця. А я ото снувала всілякі здогадки відносно вашого минулого... > '

— Авжеж, як ти могла допустити, що така стара жінка, як я...

Треба, щоб вона повірила. Хай відчує огиду... Але, побачивши, як донька підводиться, поправляє перед дзеркалом волосся, Тереза не витримала:

— Ні, ні, Маріє! У мене нікого нема! Я збрехала.

Дівчина глибоко зітхнула і, посміхаючись, глянула на матіїк

— Я також у цьому не сумнівалася...

— Я одинока. Ніколи не була ще такою самотньою, як тепер.

—— Віднині ви не будете самотньою!

Тереза дивилася, як вона скидала берет, потім стала обличчям до неї й шукала її погляду. Чому в неї не вистачило рішучості? Відпровадила б її у готель д'Орсе, а вранці послала б Бернарові телеграму... Тепер знову треба було починати цю виснажливу боротьбу.

Вона благала Марію бути розсудливою і повірити, що вона тяжко завинила перед чоловіком, хоч, незважаючи на це, він виявив таке велике благородство і навіть нічим не принизив її в очах Марії. '

— Якщо вас стримує тільки, це...

Марія на хвильку завагалася, потім підійшла до матері і сіла на підлокітник крісла.

— Мамочко, краще буде, якщо ви знатимете все... Вони мені нічого не сказали, очевидно керуючись своїми релігійними забобонами. Оте їхнє мовчання не має нічого спільного а добрістю. Адже поза межами сім'ї вони постаралися надолужити втрачене. Кожного разу, як я наважуся у розмові з кимось вимовити ваше ім'я, люди починають червоніти й відводити очі... Навіть Жорж 7— хочете, щоб я сказала вам усе? — навіть з ним ми ні разу не говорили про вас. Адже він уявляє собі бозна-що! Я хотіла вивести його з омани. Та. де там! Як тільки починаю настоювати на своєму, він хапається за шап--ку... О ні, вони не мають права робити вигляд, що ставляться до вас поблажливо, а вам нічого запобігати перед ними. Вони, безумовно, "добре постаралися", інакше б Філо так не крутили носом! Вся біда, мовляв, у тому, що моя мама не схотіла ги-біти в отій аржелузькій обстановці... Мамо, чому ви від мене відвертаєтесь?

, Тереза відштовхнула її й випросталася. Марії мимохіть здалося, що вона задихається.

— Ти ж бачиш? Я чиню тобі зло&.. Через мене розладнається ще тврє одруження... Чи Жорж Філо знає, що ти до мене приїхала?..

Марія розгублено знизала плечима.

— Ти приховала це від нього?

Вона відповіла, що хотіла зробити йому несподіванку.

— Я припускала, що, довідавшись про мій приїзд у Париж, він з радощів не зверне уваги...

— На мою присутність! Ні, донечко, ні! Іди від мене не гаючись. Від цього залежить твоє майбутнє. Не примушуй мене більше говорити...

І знову схилилася біля вогню. На цей раз Марія стривожилась. Вона відступила кілька кроків, розглядаючи матір:

— Врешті-решт, у чім же річ, мамо? Сподіваюсь, ви не прокажена?

—" Ти й не здогадуєшся, як влучно висловилась,— буркнула Тереза.

Вона досягла своєї мети! Марія почала розглядатися на всі боки й збирати речі.

— Я відвезу тебе на таксі, влаштую в готелі д'Орсе, а завтра вранці підійду попрощатися до поїзда. Він відходить о восьмій без десяти чи за десять хвилин по восьмій... точно не пригадую. Довідаємось у готелі.

Тереза не могла стримати сліз. Але не варто було обдурювати себе. її горе несло в собі приємну солодкість: вона робила те, що повинна було робити, і водночас уникала розмови на жахливу тему.

Але раптом Марія, насупивши чоло, знову підійшла до матері і заявила, що вона не піде звідси, не з'ясувавши найголовнішого, що від неї приховують на протязі стількох років.

— Йдеться не про мене і не про вас, а про Жоржа. Треба, щоб він знав, що нас розлучає. Якщо те, чого* я не зпаю, в справді таким, як оце я від вас чую...

Цей загрозливий тон повернув Терезі її холоднокровність.

— Я сказала тобі, досить! Можеш думати що завгодно. Зрештою, тепер, коли я тобе попередила, тобі легко буде примусити людей вибазікати все, що треба. Дивно навіть, як у монастирі котрась з товаришок не натякнула тобі... Невже ти ніколи не одержувала анонімних листів? Ні? Раз на віку люди виявилися вище від того, що можна від них сподіватися. Але я підказую тобі думки...

Вона дивилася на Марію, на її скривлене від переживання обличчя, на приречений вигляд дівчини... Так, колп Марія ще була школяркою, їй не раз доводилось бачити, що при її появі переставали говорити, а іноді цілий цлас раптом оглядався на неї, так наче у словах виховательки ховався якийсь натяк. Але в цю хвилину вся вона була поглинута спогадами про випадок, який трапився минулого літа з отією Анаїс, дівчиною однакового з нею віку, приставленою до неї за покоївку... Спочатку вона дуже прив'язалася до Марії. Але Марія ніколи не виявляла ніжності до людей, які її люблять, а вона їх ні. Ця смуглянка була для неї несимпатичною, вона навіть викликала в неї відразу своєю неохайністю. Марія частенько на неї гримала, і дівчина спокійно терпіла, аж поки вона, зрештою, як і все село, не дізналася, що молодий Філо "впадає" за, мадмуазель. Пізніше стало відомо, що саме від неї походили плітки, які розповсюджувалися довкола (вона пустила чутку, що нібито одної ночі Марія прийняла парубка у себе в кімнаті). Анаїс виставили за двері, і після гарячого "обміну думками" її батьки змушені були покинути арендований хутір.

Через два або три місяці після цього Марія знайшла у себе конверт, в якому був уривок статті, вирізаний з якоїсь паризької газети. В ньому йшлося про кримінальний процес, який висвітлювався в газеті. Марія уважно прочитала рядки, підкреслені для неї чиєюсь рукою. Наскільки вона могла судити, це був уривок з обвинувального висновку прокурора, але на вистачало деяких подробиць, з яких вона могла б з'ясувати собі суть справи.

Даремно вона дошукувалася в "Ля птіт Жіронд" і "Ліберте дю Зюд-Вест" відгомону цієї драми. Вирізка, яку вона одержала, напевно, була кількатижневої давності. Вона і зараз могла б процитувати той текст напам'ять: "Панове судді, наш вельмишановний захисник апелюватиме до ваших батьківських сердець, аби розчулити вас долею дітей обвинуваченої. Гаразд! В ім'я справедливості і зневаженої суспільності я також нагадаю вам про цих невинних. Вони перші жертви цієї зіпсутої особи. Віднині, доки вони житимуть, на них тикатимуть пальцями. Вони без кінця слухатимуть, як звідусіль лунатимуть їм услід жахливі слова: "Дивіться на них! Це діти отруйниці".

На якусь секунду Марія схрестила свій погляд з материним. І все-таки дівчина першою опустила очі. В її голові, в її чистій свідомості ніколи не виникала думка, що невідома пригода Терези Дескейру може мати якийсь зв'язок із кримінальною справою. Одвак вона не наважилася показати батькові вирізку з паризької газети, спалила її, не заїкнувшись хоч би одним словом. Можливо, вона зробила Це л через апатію, лінощі й небажання ускладнень...

Зрештою, навіть і в цю хвилину вона картає себе, вважає божевільною: ніхто ж у сім'ї не вмер від чиєїсь руки, ніхто не був засуджений; вона пригадує, що мати завжди була на волі...

Тереза, байдужа й зачерствіла, дивилася, як вона страждає.