Оповідь Артура Гордона Піма - По Едгар Аллан

Адже ми точно з'ясували, що коли б навіть якісь острови й існували тут раніше, то нині від них і сліду не лишилося. Вже після повернення додому я довідався, що цю саму [107] територію не менш ретельно дослідили в 1822 році капітан Джонсон на американській шхуні "Генрі" та капітан Морелл на американській шхуні "Оса", і в обох випадках результати збіглися з нашими.

Розділ шістнадцятий

Спочатку капітан Гай мав намір після обстеження району, де ймовірно лежали острови Аврора, пройти крізь Магелланову протоку й рушити на північ уздовж західного узбережжя Патагонії. Але відомості, які він добув на Трістан-да-Кунья, спонукали його взяти курс на південь у надії виявити групу малих островів, нібито розташованих на 60° п. ш. і 41°20' з. д. Якщо ж названих островів на вказаних координатах не буде, а погода стоятиме добра, то він збирався взяти курс на Південний полюс. Так ми й зробили: дванадцятого грудня підняли вітрила і пішли на південь. Вісімнадцятого числа досягли району, вказаного Глассом, і три дні обстежували ті води, не знайшовши там жодного острова. Погода стояла чудова, і двадцять першого ми пішли далі на південь, вирішивши пливти в цьому напрямку, поки буде змога. Перш ніж розпочати цю частину моєї оповіді, мабуть, варто коротко розповісти про нечисленні спроби досягти Південного полюса, які досі робилися, в інтересах читачів, котрі не стежили за дослідженнями в полярних широтах.

Першу таку спробу, про яку ми маємо певні відомості, зробив капітан Кук. 1772 року він вирушив на кораблі "Рішучий" на південь; його супроводжував лейтенант Фурно на "Пригоді". В грудні Кук досяг п'ятдесят восьмої паралелі на східній довготі в 26°57'. Тут він зустрівся з вузькими крижаними полями завтовшки вісім-десять дюймів, що простягалися на північний захід і південний схід. Крижини були великі й громадилися торосами, так що пройти між ними було нелегко. З великої кількості птахів та з інших ознак капітан Кук дійшов тоді висновку, що вони перебувають недалеко від суходолу. Хоча погода стояла дуже холодна, він плив далі на південь, аж поки досяг шістдесят четвертої паралелі на східній довготі в 38°14' Тут значно потепліло, повіяв лагідний бриз, протягом п'ятьох днів термометр показував тридцять шість градусів*. В січні 1773 року кораблі перетнули Південне полярне коло, але далі пройти [108] не вдалося; на широті 67° 15' дорогу їм перегородили крижані поля, що тяглися вздовж усього південного обрію, наскільки сягав погляд. Лід був найрізноманітніший, суцільні крижини мали по кілька миль завширшки і здіймалися над водою на висоту вісімнадцять-двадцять футів. Оскільки літо кінчалося, капітан Кук не мав жодної надії обминути крижані тороси й неохоче повернув назад, на північ.

* За Фаренгейтом. Близько 4° за Цельсієм. (Приміт. перекладача).

У листопаді того самого року він поновив свої дослідження Антарктики. На 59°40' південної широти він потрапив у сильну течію, що завертала на південь. У грудні, коли кораблі були на 67°31' південної широти і 142°54' західної довготи, настали люті морози зі штормами й туманами. Тут також було безліч птаства: альбатросів, пінгвінів, а особливо буревісників. На 70°23' південної широти мореплавці зустріли кілька великих айсбергів, а трохи згодом помітили білосніжні хмари на півдні, що звістували про близькість суцільних крижаних полів. На 71°10' південної широти і 160°54' західної довготи полярникам, як і першого разу, перегородив шлях неозорий крижаний масив, що застеляв весь південний обрій. Північний край цього масиву майже на милю в глибину громадився торосами, настільки щільно спаяними, що пробитися крізь них було неможливо. За торосами на якусь відстань тяглася відносно рівна поверхня, а далі височіли пасма крижаних гір, що нависали одна над одною. Капітан Кук вирішив, що ці безмежні льодові поля тягнуться до самого полюса або прилягають до невідомого материка. Містер Дж. Н. Рейнолдс, чиї великі зусилля та наполегливість увінчалися нарешті організацією національної експедиції, що ставить на меті й дослідження названих широт, так говорить про спроби корабля "Рішучий": "Ми анітрохи не здивовані, що капітан Кук не зміг пройти далі 71°10', навпаки, слід дивуватися, як пощастило йому досягти цієї широти на західній довготі в 106°54'. Земля Палмера лежить на захід від Шетландських островів, на шістдесят четвертій паралелі, і тягнеться на південь і захід далі, аніж добирався будь-хто з мореплавців. Кук, безперечно, досяг цієї землі, коли крижані поля перегородили йому дорогу, що, мабуть, неминуче в тому районі і в таку ранню пору, як шосте січня,— і ми не здивуємося, якщо крижані гори, ним описані, прилягають до землі Палмера або до інших ділянок суходолу, яких, напевне, багато на півдні й на заході".

1803 року російський цар Олександр послав капітанів Крузенштерна й Лисянського в кругосвітнє плавання. У своїх спробах пройти на південь вони досягли лише 59°58'на [109] 70° 15' західної довготи. Тут вони натрапили на сильну течію, що завертала на схід. їм зустрічалося багато китів, але криги там не було. З приводу цієї експедиції містер Рейнолдс зауважує, що якби Крузенштерн прибув сюди на початку року, він би неминуче натрапив на кригу, але він досяг означеної широти лише в березні. Тут панують південні й західні вітри — разом з течією вони й віднесли крижини в район суцільного льоду, обмежений з півночі островом Джорджія, зі сходу Землею Сандвіча і Південними Оркнейськими островами, а з заходу — Південними Шетландськими.

1822 року капітан Джеймс Уеддел, що служив у британському військово-морському флоті, на двох невеличких суденцях проник на південь значно далі, ніж будь-хто з його попередників, не зустрівши на своєму шляху якихось незвичайних перешкод. Він запевняє, що хоча до сімдесят другої паралелі його часто затирало кригою, але далі море виявилося абсолютно чистим і коли він доплив до широти 74° 15', то на обрії виднілися лише три айсберги. Слід звернути увагу на те, що хоч капітан Уеддел і бачив великі зграї птахів та інші ознаки близькості суходолу, хоч на південь від Шетландських островів його марсові й помітили якісь смуги суходолу, що тяглися в напрямку полюса, він заперечує припущення про існування материка в південній полярній області.

11 січня 1823 року капітан Бенджамен Моррел відплив на американській шхуні "Оса" з Землі Кергелена, маючи намір проникнути якомога далі на південь. Першого лютого він був на 64° 52' південної широти і на 118° 27' східної довготи. Ось запис у його вахтовому журналі за те число: "Вітер повіяв зі швидкістю тринадцять миль на годину, і ми, скориставшися з цього, взяли курс на захід. Будучи, проте, переконані, що чим далі ми просунемося від шістдесят четвертої паралелі на південь, тим менше ймовірності зустріти суцільну кригу, ми трохи відвернули на південь, аж поки перетнули Південне полярне коло й досягли 69° 15' південної широти. На цій широті помічено лише кілька айсбергів, але суцільних крижаних полів там не було".

Я знайшов і такий запис, датований чотирнадцятим березня: "Море цілком вільне від криги, бачили вдалині не більше дванадцяти айсбергів. Температура води й повітря принаймні на тринадцять градусів вища від тієї, яка звичайно буває між шістдесятою і шістдесят другою паралеллю. Зараз ми перебуваємо на 70° 14' південної широти, температура [110] повітря — сорок сім градусів, води — сорок чотири. Магнітне відхилення — 14° 27', східне... Мені не раз доводилося перетинати Південне полярне коло на різних меридіанах, і щоразу я переконувався, що чим далі я просуваюся на південь від шістдесят п'ятої паралелі, тим теплішими стають вода й повітря, а магнітне відхилення відповідно зменшується. Тоді як на північ від цієї паралелі, скажімо, між шістдесятою і шістдесят п'ятою, ми часто з великими труднощами знаходили прохід між велетенськими незліченними айсбергами, причому деякі з них мали від милі до двох по периметру й височіли над водою футів на п'ятсот, а то й більше".

Оскільки запаси води й палива закінчувалися, оскільки на кораблі не було добрих інструментів і наближалася полярна зима, капітан Моррел мусив відмовитися від спроби пройти далі на південь і повернути назад, хоча перед ним лежало чисте море. Він висловлює переконаність, що дійшов би до самого полюса або принаймні до вісімдесят п'ятої паралелі, якби згадані вище несприятливі обставини не примусили його відмовитися від свого наміру. Я з такими подробицями виклав погляди капітана Моррела в цьому питанні, щоб читач міг переконатися, наскільки вони підтверджуються моїм власним наступним досвідом.

1831 року капітан Бріско, на службі в панів Ендербі, лондонських власників китобійних суден, вирушив у Південний океан на бригу "Жвавий" у супроводі катера "Тула". Двадцять восьмого лютого, перебуваючи на 66° 30' південної широти і 47° 13' східної довготи, він помітив землю й "виразно роздивився на тлі білого снігу чорні вершини гірського пасма, яке тяглося на ост-зюйд-ост". Капітан Бріско плавав у цих водах майже весь наступний місяць, але через штормову погоду так і не зміг наблизитися до берега невідомого суходолу ближче, ніж на десять ліг. Переконавшися, що провадити дальші дослідження в цю пору року неможливо, він повернув на північ, щоб перезимувати на землі Ван-Дімена.

На початку 1832 року він знову вирушив на південь і четвертого лютого, перебуваючи на 67° 15' південної широти і 69° 29' західної довготи, побачив на південному сході землю. Вона виявилася островом, що прилягав до мису, який відходив від суходолу, відкритого ним раніше. Двадцять першого лютого йому вдалося висадитися на острів, який він ім'ям короля Вільгельма Четвертого оголосив власністю британської корони і на честь королеви назвав Аделаїдою. Коли обставини цієї подорожі стали відомі Королівському географічному товариству в Лондоні, вчені мужі дійшли висновку, [111] що "від 47° 30' східної довготи до 69° 29' західної довготи вздовж шістдесят шостої — шістдесят сьомої паралелі тягнеться суцільна смуга суходолу".

З цього приводу містер Рейнолдс зауважує: "Ми ніяк не можемо погодитися з таким висновком, і відкриття Бріско не дають для цього жодних підстав.