Оповідь Артура Гордона Піма - По Едгар Аллан

Ніколи досі перед людиною не відкривалася така спокуслива перспектива розгадати велику таємницю Антарктичного материка, і, признаюся, я кипів від обурення, слухаючи нерішучі й невчасні пропозиції нашого капітана. Я не стримався й дещо сказав йому з цього приводу, і, думаю, саме моя наполегливість спонукала капітана Гая продовжити плавання. І хоча я не можу не жалкувати з приводу кривавих і трагічних подій, до яких кінець кінцем спричинилися мої умовляння, я водночас відчуваю певну втіху на думку, що посприяв, хай і непрямо, відкриттю для науки однієї з найзагадковіших таємниць, які будь-коли заполоняли її увагу.

Розділ вісімнадцятий

18 січня. Вранці* ми вирушили в дальшу путь. Погода, як і раніше, стоїть чудова. Море зовсім спокійне, повітря відносно тепле, з півночі віє легкий вітерець, температура води п'ятдесят три градуси. Ми знову налаштували лот [116] і, опустивши його у воду, на глибині ста п'ятдесяти сажнів виявили підводну течію в напрямку полюса; її швидкість — миля на годину. Цей постійний рух вітру й води на південь викликав на шхуні розмови, і декому навіть вселив тривогу; я помітив, що ці балачки та побоювання справили досить сильне враження на капітана Гая. Але він дуже чутливий до жартів, і кінець кінцем мені пощастило висміяти його необгрунтований страх. Магнітне відхилення зовсім незначне. Вдень бачили кількох великих китів відомих порід, над судном пролітають хмари альбатросів. Підібрали в морі якийсь кущ, обліплений червоними ягодами, схожими на глід, і труп невідомого земного звіряти. Воно досягає трьох футів завдовжки, але заввишки має дюймів шість, не більше; його чотири коротесенькі лапи озброєні яскраво-червоними пазурами, що здаються кораловими. Тулуб покритий білою, як сніг, шерстю — прямою і шовковистою. Хвіст завдовжки футів півтора звужується на кінчику, як у пацюка. Голова скидається на котячу, за винятком вух — вуха в нього висять, мов у собаки. Зуби теж коралово-червоні, як і пазурі.

* Слова "ранок" і "вечір", які я тут уживаю, щоб, наскільки це можливо, уникнути плутанини, читач, звичайно, не повинен сприймати в буквальному розумінні Вже досить давно ночі ми не маємо, сонце висить у небі цілу добу. Числа всюди вказані відповідно до морського часу, а місцеположення корабля ми, природно, визначали за компасом. Тут я мушу також зауважити, що в першій частині своєї оповіді я не можу поручитися за точність дат і координат, бо щоденник я почав вести згодом, після подій, описаних у першій частині. В багатьох випадках я повністю покладався на пам'ять. (Приміт. авт.)

19 січня. Сьогодні на 83° 20' південної широти і 43° 5' західної довготи (море на той час прибрало темного, майже чорного кольору) марсовий знову побачив землю, і, підійшовши ближче, ми роздивилися, що це острів, який входить до архіпелагу чималих островів. Береги в нього обривчасті, а внутрішня частина поросла лісом, з чого ми неабияк зраділи. Години через чотири після того, як марсовий уперше побачив землю, ми кинули якір на глибині в десять сажнів у піщане дно на відстані ліги від берега, бо високий прибій і штовханина хвиль то там, то там навряд чи дозволили б судну підійти до нього близько. Потім на воду спустили дві найбільші шлюпки, і добре озброєний загін (у якому були й ми з Петерсом) вирушив шукати прохід у рифах, які, здавалося, охоплювали весь острів. Незабаром ми натрапили на довгу, вузьку затоку і тільки-но в неї звернули, як побачили, що від берега відпливають чотири великі каное, наповнені людьми,— судячи з їхнього вигляду, озброєними. Ми чекали, поки вони підпливуть ближче, а що рухалися каное швидко, то незабаром опинилися в межах нашої чутності. Капітан Гай прив'язав до весла хусточку й підняв цей білий прапор угору; тубільці зупинилися, і всі разом заґелґотіли, іноді щось голосно викрикуючи. Нам пощастило розібрати лише вигуки: "Анаму-му!" і "Лама-лама!" Тубільці не змовкали принаймні з півгодини, і за цей час ми встигли добре їх роздивитися. [117]

Всього в чотирьох каное, які завдовжки були футів п'ятнадцать, а завширшки — близько п'яти, сиділо сто десятеро дикунів. Зростом вони не відрізнялися від середнього європейця;, але були мускулистіші і кремезніші. Мали чорну блискучу шкіру й довге кучеряве волосся. Одягнені вони в шкури невідомої тварини з чорною, кудлатою, шовковистою вовною, причому шкури майстерно припасовані до тіла, вовною всередину, і лише на шиї, кісточках і зап'ястках вивернуті назовні. За зброю їм правили переважно киї з якогось темного і, мабуть, дуже важкого дерева. Деякі, правда, тримали в руках списи з крем'яними наконечниками, а також метавки. На дні каное лежали купи чорних каменів завбільшки з велике яйце.

Коли тубільці закінчили вітальну промову (а їхнє гелготіння означало, безперечно, саме це), один із них, імовірно вождь, став на носі каное і знаками запросив нас підпливти ближче. Ми вдали, ніби не зрозуміли його знаків, вирішивши, що ліпше триматися на відстані, адже дикуни переважали нас кількісно більш як учетверо. Тоді вождь наказав трьом іншим каное залишатися на місці, а сам вирушив нам назустріч. Підпливши до нас упритул, він перестрибнув у більшу шлюпку і сів поруч із капітаном Гаєм, показуючи пальцем на шхуну і повторюючи: "Анаму-му!" і "Лама-лама!" Ми стали веслувати до судна, а чотири каное пливли за нами на невеликій відстані.

Коли причалили до шхуни, вождь виявив усі ознаки крайнього подиву й захвату: плескав у долоні, бив себе по стегнах і в груди, голосно реготав. Його супутники приєдналися до веселощів, і кілька хвилин стояв оглушливий гамір. Коли нарешті дикуни трохи притихли, капітан Гай звелів задля остороги підняти шлюпки і знаками дав зрозуміти вождю (його звали, як ми незабаром довідалися, Ту-Віт), що за один раз ми можемо прийняти на палубу не більше двадцяти його людей. Така умова цілком задовольнила вождя, він віддав своїм підданим якийсь наказ, і тоді одне каное підійшло до корабля впритул, а інші три залишилися на відстані ярдів у п'ятдесят. Двадцятеро дикунів залізли по трапу на борт і заходилися шастати по палубі, сновигати між такелажем; вони з цікавістю роздивлялися кожен предмет на судні й взагалі почувалися тут як удома.

Було очевидно, що досі вони ніколи білих людей не бачили — колір наших облич, здавалося, викликав у них глибоку відразу. Шхуну вони сприймали як живе створіння і тримали списи вістрями догори, бо, здавалося, боялись її [118] поранити. Матроси довго сміялися, коли Ту-Віт утнув одну штуку. Наш кок колов біля камбуза дрова і неумисне загнав сокиру в палубу, залишивши досить глибоку зарубку. Вождь негайно підбіг до нього і, досить грубо його відштовхнувши, став чи то голосити, чи то завивати, що, мабуть, свідчило про те, як глибоко він співчуває пораненій шхуні; він пестливо гладив зарубку рукою і промивав її морською водою з відра, яке стояло неподалік. Ми навіть уявити собі не могли, що десь на літі існує таке невігластво, а особисто я не міг позбутися думки, що воно почасти вдаване.

Коли наші гості задовольнили, наскільки могли, свою цікавість на палубі, ми запросили їх спуститися вниз, де їхньому здивуванню не було меж. Годі виразити словами, як вони чудувалися, ходячи в цілковитій мовчанці й лише іноді уриваючи її притишеними вигуками. Потім ми показали їм і дозволили потримати рушниці, що, звичайно, дало їм багато поживи для роздумів. Не думаю, щоб тубільці здогадалися про справжнє призначення рушниць; бачачи, як обережно ми з ними обходимося і як уважно стежимо за їхніми рухами, коли вони до них доторкалися, вони, безперечно, прийняли їх за священних кумирів чи ідолів.

Коли тубільці побачили гармати, їхній подив подвоївся. Вони наблизилися до них з глибокою пошаною й острахом, але оглянути їх уважно відмовилися. В кают-компанії висіли два дзеркала, й ось тут зачудування дикунів посягло апогея. Ту-Віт увійшов до кают-компанії перший; він уже був посеред приміщення обличчям до одного дзеркала, спиною — до другого, коли раптом підняв очі й побачив своє відображення; я подумав, що зараз він збожеволіє, та коли, рвучко обернувшись, він кинувся навтіки й знову побачив себе в дзеркалі, яке висіло навпроти, я злякався, що він випустить дух. Жодні умовляння подивитися ще раз на дзеркало не подіяли; він упав долічерева на підлогу, затуливши обличчя долонями, й лежав, не ворушачись. Зрештою нам довелося винести його на палубу.

Отак, по двадцятеро чоловік, ми дозволили побувати на шхуні всім дикунам, і лише Ту-Віт залишався на борту весь час. Наші гості навіть не пробували що-небудь поцупити, та й після їхнього від'їзду ми не виявили жодної пропажі. Поводилися вони під час своїх відвідин досить-таки подружньому. Були, правда, в їхній поведінці химери, що їх ми ніяк не могли збагнути. Наприклад, вони нізащо не хотіли наближатися до кількох найбезневинніших предметів — таких, як вітрила, яйце, розкрита книжка або миска [119] з борошном. Ми намагалися з'ясувати, чи немає в них яких-небудь речей для обміну, але розтлумачити їм це виявилося надзвичайно важко. Хоча нам пощастило довідатися, на наш превеликий подив, що на тутешніх островах у великих кількостях водяться галапагоські черепахи; одну з них ми вже бачили в каное Ту-Віта. Якийсь дикун мав повні руки трепангів — він жадібно пожирав їх у сирому вигляді. Подібні аномалії (а це справді були аномалії, якщо взяти до уваги широту, на якій ми перебували) навіяли капітанові Гаю бажання ретельно дослідити острови з метою здобути вигоду зі свого відкриття. Щодо мене, то хоч як мені хотілося більше довідатися про ці острови, я все ж таки прагнув без затримки рушати далі на південь. Погода стояла чудова, але хто міг сказати, скільки вона протримається? Я не міг навіть чути про намір залишитися тут надовше, аніж це абсолютно необхідно для відпочинку команди та для поповнення запасів палива і свіжої провізії, адже перед нами лежало чисте від криги море, і ми вже дісталися до вісімдесят четвертої паралелі і мали і могутній вітер, і сильну течію, яка сама понесла б нас на південь! Я доводив капітанові, що ліпше ми зайдемо на острови на зворотному шляху і перезимуємо тут у тому разі, якщо нас затримають крижані поля.