П'ять апельсинових зерняток - Конан Дойл Артур

Коли я переглядаю свої нотатки про справи, розслідувані Шерлоком Холмсом між 1882 і 1890 роками, то знаходжу серед них так багато і незвичайних, і цікавих, що навіть не знаю, якій віддати перевагу. Проте одні з них уже відомі публіці з газет, а інші не дають простору, щоб показати ті своєрідні й найвищою мірою притаманні моєму другу якості, про які я поставив собі за мету розповісти. Ще в деяких випадках його мистецтво аналізу виявилося непотрібним, і тому,— як оповідання про Шерлока Холмса,— вони могли б бути тільки якимись заготовками, що мають початок і не мають закінчення, ще інші було розслідувано лише частково, і витлумачення їх грунтується швидше на припущеннях і здогадах, ніж на незаперечних логічних висновках, таких йому дорогих. А втім, з-посеред останніх є одна справа, настільки неповторна в своїх подробицях і така приголомшлива за наслідками, що мені просто важко побороти спокусу розповісти про неї, незважаючи на той факт, що з нею пов'язано обставини, які не було і, мабуть, ніколи вже не буде з'ясовано до кінця.

1887 рік приніс нам чимало більш чи менш цікавих справ, нотатки про які я зберігаю й досі. Серед цих нотаток, зроблених протягом дванадцяти місяців, є звіти про пригоду в Передол-чеймбер та про Товариство злидарів-аматорів, яке мало розкішний клуб у підвальному приміщенні великого магазину меблів, в них також зафіксовано факти, пов'язані із загибеллю британського вітрильника "Софі Андерсен" і описом неймовірної пригоди Грайса Патерсона на острові Юффа, а закінчуються вони відомостями про кембервельську справу про отруєння. В останній, як, можливо, дехто пам'ятає, Шерлоку Холмсу вдалося, накручуючи годинник покійника, визначити, що цей годинник було заведено дві години тому і таким чином довести, що померлий ліг спати не раніше, ніж зробив це,— такий висновок мав найважливіше значення для успішного розслідування того злочину. Про всі ці справи я, можливо, коли-небудь ще розповім, але жодна з них не вирізняється більш незвичайними рисами ніж та дивовижна подія, про яку я хочу зараз вам повідати.

Стояли останні дні вересня, і, як це завжди буває в періоди рівнодення, почалися несамовиті бурі. Цілий день завивав вітер і у віконні шибки дощ періщив так, що навіть тут, у серці витвореного людськими руками величезного Лондона, ми на якусь хвилину мимоволі відволікалися думкою від заведеного порядку життя і відчували існування велетенських стихійних сил, що гарчали на людство крізь грати цивілізації, наче дикі звірі в клітці. Надвечір буря розшаленілася ще дужче, вітер стогнав і плакав у димарі, немовби дитина. Шерлок Холмс замислено сидів по один бік каміна, переглядаючи складену ним картотеку злочинів, а я, вмостившись по другий, так захопився одним з чудових морських оповідань Кларка Рассела, що поступово завивання штормового вітру за вікном ніби злилося з текстом, а шум дошу почав здаватися протяжливим рокотанням морських хвиль. Моя дружина поїхала до тітки, і на кілька днів я знову перетворився на мешканця своєї старої квартири на Бейкер-стріт.

— Чуєте,— сказав я, глянувши на Холмса,— до нас подзвонили. Хто це може прийти сьогодні? Хтось із ваших друзів?

— Крім вас, у мене немає друзів,— відповів Холмс.— А в гості я не запрошую.

— Отже, клієнт?

— Якщо клієнт, то справа повинна бути серйозною. Ніщо інше не могло б вигнати людину з хати в такий день і о такій годині. Але, думаю, це якась приятелька нашої хазяйки.

Проте припущення мого друга виявилося помилковим, тому що в передпокої почулися кроки і стукіт у наші двері. Холмс простяг свою довгу руку і повернув лампу так, щоб вона світила не на нього, а на вільне крісло, в яке повинен був сісти відвідувач.

— Увійдіть! — сказав він.

До вітальні ввійшов молодик років двадцяти двох на вигляд, гарно і елегантно вдягнений і з деякою вишуканістю в манерах. Парасоля, з якої капала вода, і довгий блискучий від дощу непромокальний плащ свідчили про жахливу погоду, в яку йому довелося йти. Він тривожно озирнувся навколо, і в світлі лампи я побачив, що обличчя в нього бліде, а погляд важкий як у людини, охопленої великим неспокоєм.

— Я повинен вибачитися перед вами,— мовив він, підносячи до очей золотий лорнет.— Сподіваюсь, я вам довго не набридатиму. Боюсь, я приніс у вашу затишну вітальню деякі сліди бурі й дощу.

— Дайте мені ваш плащ і парасолю,— сказав Холмс.— Вони можуть повисіти ось на цьому гачку, тут вони швидко висохнуть. Бачу, ви приїхали з Піденного Заходу?

— Так, з Хоршема.

— Це красномовно підтверджує суміш глини й крейди на носках ваших чобіт.

— Я прийшов до вас по пораду.

— Її легко дістати.

— I по допомогу.

— А це не завжди легко.

— Я чув про вас, містере Холмсе. Чув від майора Прендергаста, як ви врятували його від скандалу в клубі Тенкервіль.

— А-а, пам'ятаю. Його помилково звинуватили в тому, що він нібито нечесно грає в карти.

— Він сказав, що ви можете розібратися в усьому.

— Майор мене переоцінює.

— I що ви ніколи не зазнавали поразок.

— Я зазнав чотирьох поразок — тричі від чоловіків і один раз від жінки.

— Але хіба це можна порівняти з кількістю ваших успіхів?

— Так, в основному я дію успішно.

— Тоді вам поталанить і в моїй справі.

— Прошу вас, присуньтеся ближче до вогню і розкажіть мені, в чому ця справа полягає.

— Вона незвичайна.

— До мене звичайні справи не потрапляють. Я вищий апеляційний суд.

— I все ж таки, сер, я маю сумніви, що вам — попри увесь ваш досвід — коли-небудь випадало бути свідком більш таємничих і незрозумілих подій, ніж ті, що трапились у нашій родині.

— Ви дуже мене зацікавили,— зауважив Холмс.— Будь ласка, познайомте нас для початку з основними фактами, а потім я розпитаю вас про ті деталі, які видадуться мені найважливішими.

Молодик присунув крісло до каміна і простяг мокрі ноги до вогню.

— Мене звуть Джон Опеншо,— сказав він,— але моя особа, наскільки я розумію, має не дуже великий стосунок до цієї жахливої події. Це, очевидно, спадкова справа, і щоб дати вам уявлення про факти, мені треба повернутися аж до самого початку моєї історії.

Вам треба знати, що в мого діда було двоє синів: Еліес, мій дядько, і Джозеф, мій батько. У батька була невеличка фабрика в Ковентрі, яку він розширив, коли почалося виробництво велосипедів. Йому також пощастило запатентувати надзвичайно міцні шини "Опеншо", і справи в нього пішли так успішно, що з часом він зміг вигідно продати ту фабрику й піти на відпочинок у всіх відношеннях забезпеченою людиною.

Мій дядько Еліес у молоді роки емігрував до Америки і став плантатором у Флоріді, де, як казали, показав себе якнайкраще. Під час війни1 він воював в армії Джексона, а потім під командою Гуда, у якого дослужився до полковника. Коли Лі склав зброю, дядько повернувся на свою плантацію, де й залишався протягом трьох чи чотирьох років. У тисяча вісімсот шістдесят дев'ятому чи в тисяча вісімсот сімдесятому році він повернувся в Англію й купив невеличкий маєток у графстві Суссекс поблизу Хоршема. У Сполучених Штатах дядько збив чималі статки, а поїхав він звідти тому, що відчував огиду до негрів і був незадоволений політикою республіканського уряду, який надав їм право голосу. Дядько був дивним чоловіком — жорстоким і запальним — а коли гнівався, то брутально лихословив, до того ж не любив спілкуватися з людьми. Протягом усіх років, прожитих ним біля Хоршема, він, як мені здається, ні разу не приїхав у місто. У нього був сад і два чи три поля навколо будинку, де він звичайно прогулювався, хоч дуже часто цілими тижнями не виходив із своєї кімнати. Він пив дуже багато коньяку й безперервно курив, але не любив бути в товаристві й не бажав мати друзів, не робив дядько винятку й для рідного брата.

Та він нічого не мав проти мене, навпаки, він мене навіть полюбив, хоч мені було років з дванадцять, коли ми з ним уперше побачилися. Це, здається, було в тисяча вісімсот сімдесят восьмому році, і дядько вже встиг прожити в Англії вісім чи дев'ять років. Він ублагав мого батька дозволити мені жити в нього і по-своєму добре до мене ставився. Коли він був тверезий, то любив грати зі мною в триктрак і шашки, він навіть доручив мені вести справи з прислугою й торговцями, отож, коли я зустрів свої шістнадцять років, то став у домі повновладним хазяїном. У мене були всі ключі, я міг ходити куди завгодно і робити що завгодно, але за умови не порушувати дядькової самотності. Проте один дивний виняток усе ж таки існував: у дядька була кімната, комірчина на горішньому поверсі, на дверях якої постійно висів замок і до якої він ні мені, ні комусь іншому не дозволяв заходити. З хлопчачої цікавості я зазирав у цю комірчину крізь замкову щілину, але жодного разу не побачив нічого, крім старих скринь і якихось клумаків, та й хіба могло там бути щось інше?

Одного дня — це було в березні тисяча вісімсот вісімдесят третього року — на столі перед дядьковою тарілкою з'явився лист з іноземною маркою. Листи дядько одержував нечасто, тому що всі рахунки оплачував готівкою, а друзів у нього не було. "З Індії! — сказав він, беручи листа.— Поштовий штемпель Пондічері! Що це може бути?" Дядько квапливо розірвав конверт, і звідти викотилося, впавши на його тарілку, п'ять сухих апельсинових зерняток. Я був засміявся, але зразу ж урвав сміх, глянувши на дядькове обличчя. Його нижня губа відкопилилася, очі вилізли з орбіт, обличчя зробилося сірожовтим,— він не відводив непорушного погляду від конверта, якого ще тримав у тремтячій руці. "К.К.К.! — скрикнув нарешті дядько.— Боже мій! Боже мій, ось мої гріхи й наздогнали мене!"

"Дядечку, що це таке?" — вигукнув я.

"Смерть!" — відказав він, підвівся з-за столу й пішов до своєї кімнати, залишивши мене самого тремтіти з переляку. Я взяв конверт і побачив нашвидкуруч надряпану червоним чорнилом на внутрішньому боці клапана над смужкою клею тричі підряд літеру "К". Крім тих п'яти сухих апельсинових зернят, у конверті більше нічого не було. Чому дядька охопив такий неймовірний жах? Я покинув снідати й пішов нагору, але зустрів на сходах дядька, який спускався вниз, тримаючи в одній руці іржавий ключ, очевидно, від комірчини, а в другій невеличку, схожу на скарбничку скриньку з жовтої міді.

"Нехай вони роблять що хочуть, але я все одно зірву їхні плани,— заявив він, додавши кілька прокльонів.— Скажи Мері, щоб затопила сьогодні в моїй кімнаті камін, і пошли по Фордхема, хоршемського юриста".

Я зробив усе, як наказав дядько, а коли приїхав юрист, мене запросили в дядькову кімнату.