Робінзон Крузо - Дефо Данієль

Цей посуд я теж добре випалив на вогні й сховав. Коли настав час пекти хліб, я розпалив велике вогнище, викладене добре випаленими чотирикутними кахлями, які я теж зробив сам. Власне, я б не назвав їх чотирикутними.

Коли дрова добре перегоріли, я розгріб жар по всьому вогнищу і почекав, доки воно розпеклося. Тоді я відгорнув жар набік, поставив на вогнищі свої хлібини, накрив їх глиняними тарелями, перекинутими догори дном, і завалив гарячим вугіллям. Мої хлібини спеклися, як у найкращій печі. Я навчився пекти коржики з рису та пудинги і став гарним пекарем. Пирогів я не робив тільки тому, що, крім козлятини й пташиного м'яса, їх не було чим начиняти.

Не дивно, що на всі ці роботи пішла більша частина третього року мого життя на острові; особливо, коли зважити, що в проміжках мені треба було збирати новий врожай і виконувати всяку господарську роботу. Хліб я зібрав своєчасно, переносив його додому і склав у великі коші, залишивши його в колосках, поки в мене буде час перетерти їх руками, бо я не міг молотити, не маючи ні току, ні знаряддя для того.

Проте, разом із збільшенням мого запасу зерна, у мене з'явилась потреба в більшому для нього приміщенні. Останній врожай дав мені бушелів двадцять ячменю і стільки ж, якщо не більше, рису, тому для всього зерна не вистачало місця. Тепер я міг витрачати його на їжу скільки хотів, а це було дуже приємно, бо мої сухарі давно вже вийшли. Я вирішив розрахувати, скільки треба зерна на моє харчування протягом року, щоб сіяти лише раз на рік.

Виявилося, що сорок бушелів рису та ячменю вистачає мені з лишком: тому я вирішив надалі сіяти щорічно стільки, скільки посіяв цього року, гадаючи, що мені цього стане і на хліб, і на все інше.

Отак працюючи, я, звичайно, дуже часто згадував про землю, яку бачив з другого боку мого острова, і в мене весь час була таємна надія добратись до неї. Я гадав, що на материку, як у кожній заселеній країні, я знайшов би можливість просунутись далі, а може, й добрати способу зовсім вирватись звідси.

Але я весь час нехтував небезпеку, що загрожувала мені при такій спробі; я не думав про те, що можу потрапити до рук дикунів, можливо, далеко гірших, ніж африканські тигри й леви: якби вони мене схопили, я мав би один шанс проти тисячі, що не буду забитий, а може, й з'їдений. Бо я чув, що мешканці Караїбського берега{46} — людожери; а судячи по широті, на якій лежав мій острів, він не міг бути далеко від того берега. Проте, якби мешканці тієї землі і не були людожерами, вони все-таки могли вбити мене, як убивали багатьох європейців, що попадали до них, навіть коли тих було по десять-двадцять чоловік. Я ж був один і майже беззахисний. Усе це, повторюю, я мав би зважити. Пізніше я зрозумів усю недоречність мого наміру, але тоді мене не страшили ніякі небезпеки:, я думав тільки про те, як би дістатися до того берега.

Ось коли я пожалкував, що зі мною немає Ксурі та баркаса з його трикутним вітрилом, під яким я проплив понад африканським берегом більше ніж тисячу миль! Але що було дарма згадувати?.. Я вирішив піти подивитись на нашу корабельну шлюпку, яку під час шторму, коли ми зазнали аварії, викинуло на острів, за кілька миль від мого житла. Шлюпка лежала майже на тому самому місці, де вона була й раніше, але не зовсім: прибій перекинув її догори дном і трохи відніс на самий край високого піщаного берега, і води коло неї не було.

Якби я мав змогу полагодити й спустити на воду цю шлюпку, вона витримала б подорож морем, і я досить легко добрався б до Бразілії. Але я не врахував, що перекинути й зрушити з місця цю шлюпку для мене таке саме непосильне завдання, як і зрушити з місця мій острів. Проте я вирішив зробити все, що було в моїх силах: пішов у ліс, нарубав жердин для важелів та котків і перетягав їх до шлюпки, бо тішив себе думкою, що, коли мені вдасться перекинути шлюпку на дно, я полагоджу її, і в мене вийде добрий човен, на якому сміливо можна пуститись у море.

Я не пошкодував зусиль на цю марну роботу, витративши на неї три чи чотири тижні. Нарешті я перекопався, що моїх малих сил не вистачить для того, щоб підняти таку вагу, і заходився підкопувати пісок з одного боку шлюпки, щоб вона впала й перекинулась сама. При цьому я то тут, то там підкладав під неї обрубки дерева, щоб вона впала саме туди, куди мені було треба.

Але, закінчивши цю підготовчу роботу, я все-таки був неспроможний зрушити шлюпку з місця, ні підвести під неї важелі, а тим більше — спустити її на воду, і мусив відмовитись від свого наміру. Незважаючи на цю невдачу, моє бажання пуститись в океан не тільки не зменшилось, а навпаки, збільшилось, дарма що перешкоди до цього здавались непереможними.

Нарешті я вирішив спробувати сам зробити човен або, ще краще, пірогу, які роблять тубільці в цих краях, май-ясе без усяких інструментів та без помічників, просто із стовбура великого дерева. Мені здалося, що це не лише можлива, а й легка справа, і думка дро цю роботу захопила мене. Я гадав, що в мене багато більше можливостей виконати її, ніж у негрів або індіанців. Я не зважив лише особливої, як порівняти з дикунами, незручності мого становища, а саме — браку робочих рук, щоб спустити пірогу на воду, а ця перешкода була далеко серйозніша, ніж брак' інструментів. Отже, якби я й знайшов у лісі підхоже товсте дерево і з великими труднощами зрубав його, якби я з допомогою своїх інструментів обтесав його зовні й надав йому форми човна, а потім видовбав або випалив всередині, одно слово — зробив би човен, то яка була б мені з того користь, коли я не зміг би спустити його на воду і змушений був би покинути його в лісі?

Певна річ, коли б я хоч трохи усвідомлював собі своє становище, починаючи будувати пірогу, я неодмінно запитав би себе, як я спущу її на воду. Але всі мої думки були до такої міри охоплені .жаданою подорожжю, що я зовсім не згадував про це, хоч було цілком ясно, що пропливти в пірозі сорок п'ять миль морем — багато легше, ніж проволокти її землею сорок п'ять сажнів, які відокремлювали її від води.

Я взявся до цієї роботи як справжній дурень, і навряд чи в такі дурні пошивалась коли-небудь хоч трохи розумна людина. Я тішився зі своєї витівки, не утрудняючи себе роздумами, чи вистачить у мене сил упоратися з нею. Думка про потребу спустити пірогу на воду часто спадала мені в голову, але я проганяв її такою нерозумною відповіддю: "Спочатку зроблю пірогу, а тоді вже, напевне, знайдеться якийсь спосіб пересунути її до води".

Це було найбезглуздіше міркуванпя, але моя повна жагучого бажання фантазія не давала мені спокою, і.я взявся до роботи. Я зрубав здоровенний кедр, якого, гадаю, не було й у самого Соломона під час будування єрусалимського храму{47}. Мій кедр мав п'ять футів десять дюймів у поперечнику біля кореня, а на висоті двадцяти двох футів — чотири фути одинадцять дюймів; далі стовбур ставав тонший і розгалужувався. Силу праці довелось покласти на те, щоб повалити це дерево. Двадцять днів я підрубував самий стовбур, а ще чотирнадцять днів обрубував сучки й відокремлював величезне розложисте верховіття. Цілий місяць я обтісував сокирою свою колоду, намагаючись надати їй форми човна, щоб вона могла прямо держатись на воді. Три місяці пішло на те, щоб видовбати її зсередини. Щоправда, я обійшовся без вогню і працював тільки долітцем та молотком. Нарешті завдяки впертій праці я зробив чудову пірогу, що сміливо могла підняти чоловік двадцять п'ять, а отже, й мене з усім моїм майном.

Я був у захваті від свого витвору: ніколи в житті я не бачив такого великого човна з однієї деревини. Зате ж і відібрав він у мене часу та праці! Тепер залишалося тільки спустити його на воду, і я не мав сумніву, що, коли б це мені вдалось,, я пустився б у найбожевільнішу і найбезнадійнішу з усіх морських подорожей, що будь-коли розпочинались.

Але всі мої спроби спустити його на воду не дали наслідків, хоч і коштували мені великих зусиль. До води було не більше як сто ярдів, але перша перешкода полягала в тому, що місцевість піднімалася до берега під гору. Не занепавши духом, я вирішив зняти зайву землю так, щоб утворився положистий спуск. На цю роботу в мене пішла сила праці, але хто шкодує праці, коли йдеться про визволення? Коли було подолано цю перешкоду, справа не просунулась ні на крок: я не міг зрушити з місця пірогу, як раніше не міг зрушити шлюпку.

Тоді я виміряв відстань між пірогою та морем і вирішив викопати канал: бачачи, що я не в змозі посунути човна до коди, я хотів підвести воду до човна, але коли прикинув подумки потрібну глибину й ширину каналу, коли підрахував, за який приблизно час може виконати роботу одна людина, то виявилось, що на це мені треба буде не менше як десять-дванадцять років. Берег був тут дуже високий, і його треба було поглибити принаймні на двадцять футів. На великий мій жаль, довелось відмовитися і від цієї спроби.

Я був невимовно засмучений і тільки тепер, хоч і надто пізно, зміркував, як нерозважливо братись до роботи, не розрахувавши точно, чого вона коштуватиме і чи вистачить сили довести її до кінця.

У розпалі цієї роботи настали четверті роковини мого життя на острові, і я провів цей день, як і раніше, у молитві і з спокійною душею. Завдяки повсякчасному й ретельному читанню слова божого та милостивій допомозі неба, я почав ставитись до всього зовсім по-іншому. Мої погляди змінились: світ здавався мені тепер чимсь далеким і чужим. Він не збуджував у мені ніяких надій, ніяких бажань: мені не було чого робити в ньому, і я був розлучений з ним, мабуть, довіку. Я дивився на нього такими очима, якими, певне, дивляться на нього з того світу, тобто як на місце, де я жив колись, але звідки пішов назавжди. Я міг би тепер сказати світові так, як праотець Авраам сказав багатієві: "Між тобою і мною лежить велика безодня"{48}.

І справді, я відійшов від усякої світської скверни: у мене не було ні плотських спокус, ні зваби для очей, ні гордощів. Мені не було чого бажати, бо я мав усе, чим можна було тішитись. Я був володар мого острова і, якщо хочете, міг вважати себе королем чи імператором усієї країни, якою володів. У мене не було суперників, не було конкурентів, ніхто не сперечався зі мною за владу, і я ні з ким не поділяв її.