Робінзон Крузо - Дефо Данієль
Передусім мені потрібна була куртка, бо всі, які в мене були, я зносив. Я вирішив переробити на куртки матроські шинелі, про які я тільки що говорив, та інший свій одяг. І от я заходився кравцювати або, вірніше, псувати матеріал, бо виробляв я з нього щось жалюгідне.
Проте я примудрився якось стулити дві чи три нові куртки, яких, гадав я, мало вистачити мені надовго. Але з моєї спроби пошити штани нічого не вийшло.
Я казав уже, що зберігав шкури всіх забитих мною тварин — чотириногих, звичайно. Кожну шкуру я просушував на сонці, розтягши її на жердинах. Через це вони здебільшого ставали такі цупкі, що навряд чи могли на щось придатись, але деякі з них були дуже гарні. Насамперед я зшив собі з них величезну шапку, зробивши її хутром назовні, щоб краще захиститись від дощу. Шапка так мені вдалась, що я вирішив спорудити собі з цього матеріалу цілий костюм, тобто куртку й штани. І куртку, і штани я зробив дуже просторими, а останні — короткими, до колін, бо весь костюм був мені потрібний скоріше для захисту від сонця, ніж для тепла. Мушу сказати, що він був зроблений дуже погано, бо тесляр з мене був поганий, а кравець — ще гірший. Проте мій виріб став мені дуже в пригоді, особливо коли я виходив у дощ: уся вода стікала тоді по довгому хутру шапки й куртки, а я залишався зовсім сухим.
Після куртки та штанів я витратив силу часу та праці на те, щеб зробити парасольку, дуже мені потрібну. Я бачив, як роблять парасольки в Бразілії: там через спеку ніхто не ходить без парасольки, а на моєму острові спека була не менша, а може, й більша, ніж у Бразілії, бо він був ближче до екватора. Мені доводилось виходити в усяку погоду — і в дощ, і в спеку, — і парасолька була для мене дуже корисна. Я мав з нею чимало клопоту; минуло багато часу, перш ніж мені вдалося зробити щось придатне для вжитку. Двічі чи тричі я псував свою роботу, поки не змайстрував парасольку собі до смаку. Найважче було зробити, щоб вона розкривалася й закривалася. Спочатку я хотів зробити розкриту парасольку, але тоді довелося б завжди носити її над головою, а це було незручно. Нарешті, як уже сказано, я переміг ці труднощі, й моя парасолька могла закриватись. Я укрив її козячими шкурами, хутром назовні, щоб дощ стікав з неї, як з похилого даху. Від сонця вона захищала так добре, що я міг виходити з дому навіть у найбільшу спеку і почував себе краще, ніж раніше в прохолодну погоду; коли вона була мені не потрібна, я закривав її і ніс під пахвою.
Так тихо й спокійно жив я на моєму острові, цілком підкорившись волі божій і звірившись на провидіння. Від цього життя моє стало кращим, ніж якби я жив, оточений людським товариством. Як тільки я починав жалкувати, що не чую людської розмови, я завжди запитував себе: хіба моя бесіда з власними думками і (сподіваюсь, я маю право казати це) в молитвах і славослів'ях із самим богом була не краща, ніж найвеселіші розваги в людському товаристві?
Не можу сказати, що протягом наступних п'яти років зі мною трапилось що-небудь незвичайне. Життя моє пливло тихо й мирно. Я жив на старому місці. Крім щорічних робіт — засіву, збирання ячменю та рису, збирання винограду (хліба я засівав саме стільки, щоб його вистачило на цілий рік, і стільки ж збирав винограду) і моїх щоденних виходів з рушницею, головною моєю працею було будування нового човна. Цього разу я не тільки зробив човна, але й спустив його на воду. Я вивів його до бухточки каналом на шість футів завширшки й чотири фути завглибшки, який мені довелося викопати на протязі трохи не півмилі. Перший мій човен, як читач уже знає, я, не розрахувавши заздалегідь, чи вистачить у мене сили спустити його на воду, зробив таким великим, що мусив кинути його на місці роботи, наче пам'ятку, що вказувала мені бути надалі розумнішим. Другого разу я вчинив багато практичніше. Щоправда, я й тепер будував човна майже за милю від води, бо ближче не знайшов годящого дерева, але тепер я принаймні добре погодив його розміри та вагу з своїми силами. Впевнившись, що мій замір цього разу цілком здійсненний, я непохитно вирішив довести його до кінця. Майже два роки проморочився я з будуванням човна, але не жалкував за цим: так мені кортіло дістати нарешті змогу пуститись у море.
Але нова моя пірога не була придатна для мети, з якою я будував її. Вона була така маленька, що не можна було й думати перепливти нею сорок чи більше миль, що відокремлювали мій острів від terra firma{50}. Отже, мені довелось відмовитись від цієї мрії. Але в мене зродився вже новий план — об'їхати навколо острова. Я побував якось на протилежному березі (про що було розказано вище), і зроблені там відкриття так зацікавили мене, що мені ще тоді дуже захотілось оглянути все побережжя. А тепер, маючи човен, я тільки й думав про цю подорож.
Щоб здійснити свій план доладно та обачно, я зробив для човна маленьку щоглу і зшив відповідне вітрило з шматків корабельної парусини, якої в мене був чималий запас.
Укріпивши щоглу й вітрило на човні, я спробував його хід і переконався, що вітрило діє дуже добре. Після цього я зробив на кормі й на носі по маленькій скриньці, щоб провізія, yабої та інші речі, які я хотів узяти з собою, не підмокли від дощу або хвиль. Для рушниці я видовбав у днищі човна вузький жолоб, а до жолоба, щоб запобігти вогкості, приробив покришку.
На кормі я прилаштував свою парасольку так, що вона приходилася над моєю головою й захищала мене від сонячного проміння, як парусиновий тент. Я почав іноді робити маленькі прогулянки, але ніколи не виходив далеко у відкрите море і старався держатись ближче до бухточки. Нарешті нестримне бажання якнайшвидше ознайомитися з кордонами мого маленького царства перемогло, і я зважився пуститись у цю подорож. Я взяв з собою запас провізії і всього, що було мені потрібно: поклав у човен два десятки буханців ячного хліба, або, вірніше, коржів, великий череп'яний горщик підсмаженого рису (звичайна моя страва), маленьку пляшку рому й половину козиної туші; взяв також пороху та дробу, щоб постріляти кіз, і дві шинелі із згаданих вище, які виявились у перевезених мною з корабля матроських скринях: одну, щоб підстелити, другу — щоб укриватись вночі.
Шостого листопада, на шостому році мого царювання, або, коли хочете, полону, я рушив у путь і проїздив багато довше, ніж гадав. Сталося так тому; що хоч острів мій і був невеликий, але, наблизившись до східної його частини, я побачив довге пасмо скель, частково під водою, а частково над нею. Воно тяглось миль на шість у відкрите море, а далі, за скелями, була піщана мілина. Таким чином, щоб об'їхати косу, довелось зробити великий гак.
Спочатку, побачивши ці рифи, я хотів було відмовитись від свого наміру й вернутись назад, бо не знав, як далеко я буду змушений запливти в море, щоб об'їхати їх. Особливо ж не був я певний, чи зможу вернутись назад, і тому я кинув якір (рушаючи в дорогу, я зробив собі щось подібне до якоря з залізного абордажного гака, підібраного мною з корабля); закріпивши човен, я взяв рушницю, висів на берег, зійшов на горбок, звідки все було видно, побачив, яка завдовжки коса, і вирішив спробувати.
Оглядаючи море з цього горбка, я помітив швидку й бурхливу течію, що прямувала на схід і підходила до самої коси. Я зразу ж подумав, що тут криється небезпека: коли б я потрапив в цю течію, мене могло винести в море, і я не спромігся б вернутись на острів. Так воно, мабуть, і було б, якби я не пішов на розвідку, бо таку саму морську течію видно було й з другого боку острова, тільки трохи далі, і ще я помітив швидку супротивну течію коло берега. Отже, мені треба було вийти за межі першої течії, і мене зараз же понесло б до берега.
Проте я простояв на якорі два дні, бо дув свіжий східно-південно-східний вітер, якраз назустріч згаданій течії, і вздовж усієї коси йшли високі хвилі. Було небезпечно держатись як близько берега через прибій, так і дуже віддалятись від нього через течію.
Третього дня вранці вітер стих, море заспокоїлось, і я зважився рушити далі. Але мені знову судилось бути пересторогою для недосвідчених і необачних стернових. Не встиг я допливти до коси, хоч був від берега не далі ніж на довжину свого човна, як опинився на страшенній глибині й потрапив у течію, немов під млинове колесо. Мій човен понесло з такою силою, що я не міг нічого з ним зробити і тільки держався краю течії. Але мене несло все далі від супротивної течії, що залишилась ліворуч від мене. Ані найменший вітрець не приходив мені на допомогу, а гребти було даремно. Я прощався вже з життям, бо знав, що за кілька миль ця течія зіллється з другою течією, яка обмиває острів, і тоді я безповоротно загинув. Я не мав ніякої змоги повернути вбік. Мене чекала смерть, але не від морських хвиль (море було досить спокійне), а від голоду. Правда, знайшовши на березі черепаху, таку велику, що я ледве міг підняти її, я забрав її в човен; був у мене й повний глечик прісної води. Та чого варте було це для нещасного мандрівника, загубленого серед безмежного океану, де можна пропливти тисячі миль, не побачивши жодних ознак землі!
Тепер я зрозумів, як легко найбезрадісніше становище людини може стати ще безрадіснішим, коли на те буде воля провидіння. На свій пустинний і закинутий острів я дивився тепер як на найкраще місце в світі, і тільки одно було в мене бажання — вернутись туди знову. В жагучому пориві простягав я до нього руки й говорив: "О щаслива пустине! Я більш ніколи не побачу тебе! О, нещасне я створіння, що станеться зі мною?" Я докоряв собі за невдячність, згадуючи, як ремстував я на свою самотність. Чого б тільки я не дав тепер, щоб знов опинитись на тому безлюдному березі! Така вже людська природа: ми ніколи не бачимо як слід свого становища, поки не зазнаємо на власному досвіді становища ще гіршого, і ніколи не складаємо належної ціни благам, які маємо, поки не втратимо їх. Не можна висловити, в якому розпачі я був, коли побачив, що мене віднесло від мого любого (я звав його тепер любим) острова в безбережний океан майже на шість миль, і я мушу навіки розпрощатись з надією побачити його знову. Проте я гріб майже до повної втрати сил, намагаючись скерувати човен на північ, тобто до того боку течії, що був ближче до супротивної течії.
