Робінзон Крузо - Дефо Данієль
Тут була сила кокосових пальм, апельсинових та лимонних дерев, але всі дикорослі, і лише на деяких із них були плоди, принаймні в той час. Проте я нарвав зелених лимонів, що були не тільки приємні на смак, а й дуже корисні для здоров'я. Згодом я пив воду з лимонним соком, і вона мене відсвіжала й зміцнювала.
Я мав тепер багато праці, збираючи плоди та переносячи їх додому, бо вирішив запасти винограду та лимонів на дощову пору, яка вже наближалась.
Для цієї мети я назбирав винограду, склав його великою купою в одному, місці, і меншою — в другому. Так само вробив і з лимонами, склавши їх у третю купу. Потім, взявши з собою трохи винограду й лимонів, я пішов додому, з тим щоб прийти знову а мішком або з торбою й віднести додому решту.
Отже, тільки через три дні я вернувся додому (так я тепер називатиму свій намет та печеру), але, поки я прийшов туди, виноград мій зовсім зіпсувався. Важкі, соковиті ягоди почавили одна одну й ні на що не годилися; лимони збереглися добре, але приніс я їх дуже мало.
Другого дня, 19-го, я знову рушив у путь, захопивши в собою два невеличкі мішки, в яких збирався перенести зібрані плоди. Але я дуже здивувався, коли прийшов на місце, де склав виноград: мої розкішні грона були розкидані по землі, а соковиті ягоди почасти з'їдені, почасти потоптані. З цього я зробив висновок, що тут побували якісь тварини, але які саме — я не знав.
Переконавшись, що складати виноград у купи й потім переносити його в мішках неможливо, бо те, що я зберу, буде або знищено, або ж почавиться через свою власну вагу, я добрав іншого способу: нарвавши чимало винограду, я порозвішував його на деревах так, щоб він міг сохнути на сонці. Що ж до лимонів, то я забрав їх з собою, скільки мав сили підняти.
Вернувшись додому, я з великою приємністю міркував про родючість цієї долини та її красу. Я думав про те, як добре вона захищена від вітрів, скільки в ній води й лісу, і дійшов висновку, що вибрав для свого житла одне з найгірших місць на острові. Природно, я почав задумуватись про переселення. Треба було тільки підшукати в цій квітучій, багатій на плоди долині придатне місце й зробити його таким же безпечним, як моє теперішнє житло.
Ця думка міцно засіла в моїй голові і деякий час я тішився нею, спокушений красою долини. Але, обміркувавши питання пильніше, я зважив, що тепер я живу на березі моря і тому маю хоч маленьку надію на якусь сприятливу для мене нагоду; що та сама лиха доля, яка викинула мене на цей острів, може занести на нього й інщих нещасливців. І хоч такий випадок був маловірогідний, аре замкнутись серед горбів та лісів у центрі острова, значило б ув'язнити себе довіку і зробити для себе визволення не лише малоймовірним, а й цілком неможливим.
Проте я так полюбив цю долину, що прожив там майже весь кінець липня, і хоч врешті-решт вирішив не переносити свого житла на нове місце, але все-таки поставив у долині курінь, наглухо обгородивши його огорожею вищою за людський зріст. Огорожа була подвійна, з міцних паль, ще й прокладена всередині хмизом, і я спав за нею цілком спокійно, бувало, дві, а то й три ночі вряд. Входив я туди й виходив звідти за допомогою драбини, як і в старе житло. Тепер у мене є дім на березі моря, і дача в лісі, говорив я собі. Робота на ній забрала в мене час аж до початку серпня.
Щойно я закінчив огорожу й почав радіти з плодів своєї праці, як полили дощі, і мені довелось перебратися до моєї, старої оселі; бо хоч я й зробив тут такий самий намет із вітрила, але в мене не було ні гори, що захищала б мене від бурі, ні печери, куди я міг би сховатися, коли злива ставала надто сильною.
Десь до початку серпня, як сказано, я закінчив будувати курінь і кілька днів відпочивав. З серпня я помітив, що розвішені мною виноградні грона добре висохли на сонці й перетворились на чудові родзинки. Я почав знімати їх з дерев — і добре зробив, бо інакше дощі попсували б їх і я Тпозбувся б більшої частини свого зимового запасу: у мене сушилося понад двісті великих грон. Тільки встиг я познімати їх і перенести майже псі до печери, як полили дощі, і з того часу — це було 14 серпня — дощі йшли мало не щодня до середини жовтня. Іноді лило так, що я цілими днями не виходив із печери.
В цю дощову пору я був дуже здивований збільшенням мого сімейства. Одна з моїх кішок давно вже пропала; я не знав, утекла вона чи здохла, й дуже за нею шкодував, але наприкінці серпня вона вернулась з трьома кошенятами. Це мене неабияк здивувало, бо обидві мої кішки були самки. Щоправда, я бачив на острові диких котів, як я їх називав, і навіть підстрелив одного, проте мені здавалось, що ці звірятка зовсім іншої породи, ніж наші європейські кішки; а тим часом кошенята, яких привела моя кішка, були так само ручні, як і їхня мати. Від тих трьох кошенят у мене потім розвелося стільки кішок, що я був змушений знищувати кішок як шкідливих звірів і гнати їх якнайдалі від своєї оселі.
Від 14 до 26 серпня — безнастанний дощ, і я спочатку не виходив з дому, бо боявся промокнути. Поки я відсиджувався в печері, мої запаси харчів потроху стали вичерпуватися, і двічі я навіть ризикнув вийти на полювання. Першого разу вбив козу, а другого, 26-го (останній день мого ув'язнення) впіймав величезну черепаху, і то був для мене справжній бенкет. У той час харчування моє розподілялось так: на сніданок я їв гроно родзинок, на обід — шматок козлятини або черепашачого м'яса, спеченого на жаринах (на великий жаль, у мене не було посуду, щоб варити чи тушкувати м'ясо та овочі), на вечерю — двоє або троє черепашачих яєць.
Протягом дванадцяти днів, які я просидів у печері, ховаючись від дощу, я щодня дві чи три години працював, поступово поширюючи свою печеру. Я прокопував її все далі в один бік, поки вивів хід назовні, за огорожу. Там я влаштував двері, через які міг вільно входити й виходити без допомоги драбини. Зате я не був такий спокійний, як раніше: досі моє житло було з усіх боків обгороджене, а тепер, думав я, доступ до мене відкрито для кожного. Щоправда, мені не було кого боятися на моєму острові, де я не бачив жодної тварини більшої за козу.
30 вересня. Я дожив до сумних роковин мого перебування на острові. Я перелічив зарубки на стовпі, і вийшло, що я живу тут уже триста шістдесят п'ять днів. Я присвятив цей день суворому посту й молитвам. Я впав на землю, найсмиренніше висповідав перед богом свої гріхи, визнав справедливість його присуду й просив помилувати мене в ім'я Ісуса Христа. Я не мав у роті ні ріски дванадцять годин, поки не почало сідати сонце, а тоді з'їв сухар та гроно винограду й ліг спати, закінчивши день так само, як і почав його.
Весь рік я не додержував неділі. Спочатку в мене не було ніякого релігійного почуття, а далі я потроху перестав відзначати неділі довшими зарубками на стовпі; таким чином я поплутав рахунок тижнів і не пам'ятав добре, який коли день. І тепер, підрахувавши, як сказано, дні, довідався, що живу тут рівно рік. Я розподілив цей рік па тижні і позначив кожний сьомий день, як неділю; пізніше, однак, виявилось, що я пропустив один чи два дні.
Десь на той час мій запас чорнила почав вичерпуватись; я вирішив поводитися з ним ощадніше й став записувати тільки видатні події в моєму житті, зовсім припинивши щоденні записи про все інше.
Я звернув увагу, що дощова пора року дуже правильно чергується з засушливим періодом, і таким чином міг заздалегідь підготуватись до дощів і посухи. Але знання свої я набував дорогою ціною, і те, про що я зараз розкажу, був один з найсумніших моїх дослідів. Я згадував уже, як був здивований, коли несподівано побачив коло свого житла кілька колосків рису та ячменю, що, як мені здавалось, виросли самі собою. Пригадую, там було колосків тридцять рису і колосків двадцять ячменю. І ось після дощів, коли сонце перейшло у південну півкулю, я вирішив, що настав найкращий час для сівби.
Я перекопав, як міг, невеличкий клаптик землі дерев'яною лопатою, поділив його надвоє й засіяв одну половину рисом, а другу — ячменем; але під час сівби мені спало на думку, що краще першого разу не висівати всього насіння, бо я не знаю напевне, коли саме треба сіяти. І я висіяв приблизно дві третини всього зерна, залишивши по жмені кожного сорту про запас.
Це було для мене велике щастя, що я вчинив так обачно, бо з першого мого засіву жодна зернина не зійшла. Настали посушливі місяці; з того часу, як я засіяв поле, вологи зовсім не було, і насіння не могло прорости. А згодом, коли почалися дощі, воно зійшло, ніби я щойно посіяв його.
Бачачи, що мій перший засів не сходить, я пояснив собі це посухою і почав шукати іншого місця з вогкішим грунтом, щоб спробувати ще раз. Я перекопав новий клаптик землі коло мого куреня й посіяв там рештки зерна. Це було в лютому, невдовзі перед весняним рівноденням. Березневі й квітневі дощі щедро напоїли землю, насіння зійшло чудово й дало рясний урожай. Але насіння в мене залишилося дуже мало, і я не наважився засіяти його все, то й ужинок вийшов невеликий — не більше як по пів-пека кожного сорту.
Але тепер я був досвідчений хлібороб і вже напевне знав, яка саме пора найсприятливіша для засіву і що сіяти можна двічі на рік, і отже, двічі збирати урожай.
Поки ріс мій хліб, я зробив маленьке відкриття, що згодом дуже придалось мені. Як тільки пройшли дощі й настала гарна година (це було приблизно в листопаді), я пішов до своєї лісової дачі, де знайшов усе в такому вигляді, в якому й покинув, дарма що не був там кілька місяців. Подвійна огорожа, що я поставив, не тільки була ціла, але й усі кілки в ній, нарізані з околишніх дерев, пустили довгі паростки, як пускає їх першого року верба, коли зрізати в неї верхівку. Я не знав, що то за дерева, та був дуже приємно здивований, коли побачив ці молоді паростки. Я підстриг усі деревця, постаравшись надати їм однакової форми. Просто неймовірно, як гарно розрослись вони за три роки. Незважаючи на те, що огороджене місце мало до двадцяти п'яти ярдів у діаметрі, дерева — тепер я можу назвати їх так — незабаром укрили його своїм віттям і давали густий затінок, де можна було сховатись від сонця посушливої пори року.
Це навело мене на думку нарубати ще кілька таких самих кілків і вбити їх півколом круг огорожі мого старого житла.
