Робінзон Крузо - Дефо Данієль
Але тоді я ще не знав, що голод приборкує навіть левів, як довідався про це згодом. Коли б я подержав свого цапа днів три або чотири в голоді, а потім приніс би йому поїсти й напитись, він став би смирний, як козеня. Кози взагалі дуже кмітливі тварини, і, коли з ними добре поводитись, їх легко приручити.
Але, повторюю, тоді я цього не знав. Випустивши цапа, я пішов до ями, де сиділи козенята, витяг їх одне по одному, зв'язав усіх разом мотузкою і на превелику силу привів додому.
Досить довго я не міг примусити своїх козенят їсти, але кілька зелених колосків нарешті спокусили їх, і вони потроху приручились. Тоді я задумав розплодити ціле стадо, розміркувавши, що це єдиний спосіб забезпечити себе м'ясом на той час, коли в мене вийде порох і дріб, Звичайно, їх треба було відокремити від диких кіз, бо, підростаючи, всі вони тікали б у ліс. Проти цього був лише один засіб — тримати їх у загоні, обгородженому частоколом або живоплотом так, щоб його не можна було поламати ні зсередини, ні зокола.
Для однієї пари рук збудувати такий загін було надто важко, але він був конче потрібний, і я, не гаючи часу, почав шукати зручне місце, тобто таке, де мої кози були б забезпечені травою та водою і захищені від сонця.
Таке місце скоро знайшлося: це був розлогий, рівний луг, чи то савана, як звуть такі луги в західних колоніях. У двох чи трьох місцях там протікали струмочки чистої води, а з одного краю стояв тінистий гай. Кожен, хто знає, як будують такі загороди, напевне, сміятиметься з моєї нетямущості, коли я скажу, що за першим моїм планом огорожа мала оточити весь луг, принаймні милі на дві навколо. Але дурість полягала не в тому, що я взявся обгороджувати дві милі: у мене було досить часу, щоб поставити огорожу не то що на дві, а й на десять миль завдовжки. Я не зміркував, що держати кіз у такому великому, хоч і добре обгородженому загоні — однаково, що пустити їх пастись на всьому острові: вони б росли так само дикими, і їх дуже важко було б ловити.
Це спало мені на думку, коли я поставив, пам'ятаю, вже ярдів з п'ятдесят огорожі. Тоді я відразу спинився й вирішив поки що обгородити ділянку лугу ярдів на півтораста завдовжки і на сто завширшки. На перших порах я обмежився цим, бо на такому вигоні могла пастись уся моя отара, а на той час, коли вона розрослась би, я завжди міг збільшити вигін новою ділянкою.
Це було обачне вирішення, .і я енергійно взявся до роботи. Першу ділянку я обгороджував коло трьох місяців і під час своєї роботи перевів до загону всіх трьох козенят, прив'язавши їх поблизу, щоб призвичаїти їх до себе. Я часто приносив їм ячмінних колосків або жменьку рису і давав їсти з рук, так що, коли я закінчив огорожу й повідв'язував їх, вони бігали за мною слідом і мекали, випрошуючи подачки.
Це відповідало моїй меті, і років через півтора в мене було дванадцять кіз разом я козенятами, а ще через два роки моя отара збільшилась до сорока трьох голів, не рахуючи тих, що я вбивав для їжі. Згодом я зробив ще п'ять вагонів, і в кожному влаштував по маленькому закутку, куди заганяв кіз, коли хотів піймати їх: усі ці загони сполучались один з одним ворітьми.
Та це було ще не все. Я мав невичерпний запас козлятини, і не тільки козлятини, а й молока. Останнє, правду сказати, було для мене приємною несподіванкою, бо, збираючись розводити кіз, я зовсім не думав про молоко, і тільки згодом мені спало на думку, що я можу їх доїти. Я влаштував цілу молочну ферму, з якої діставав іноді до двох галонів молока на день. Природа, що живить усяку тварину, сама навчає нас, як користуватись її дарами. Ніколи зроду я не доїв корів, а тим більше — кіз, і тільки в дитинстві бачив, як роблять масло й сир. Та коли настала потреба, я навчився — правда, не відразу, а після багатьох невдалих спроб — і доїти, і робити масло та сир і ніколи пізніше не знав недостачі цих продуктів.
Як милосердно може творець наш поводитися з своїми створіннями навіть у таких умовах, де, здається, вони стоять на краю загибелі! Як може він полегшувати найгіркішу долю й давати нам привід вихваляти його і за льох та в'язницю! Який багатий стіл приготовано для мене тут, у цій пустині, де спочатку я не чекав для себе нічого, крім голодної смерті!
Навіть стоїк{51} посміхнувся б, якби побачив мене з моєю сім'єю під час обіду. За столом, по-перше, сидів я — його величність король і повелитель острова, що повновладно керував життям усіх своїх підданців. Я міг карати смертю й милувати, давати й відбирати волю, і ніхто не виявляв невдоволення.
Треба було бачити, з якою королівською гідністю я обідав сам, оточений своїми слугами! Одному лиш Попці, як фаворитові, було дозволено балакати зі мною. Мій пес, що давно вже постарів і знікчемнів, не знайшовши на острові особи, з якою він міг би продовжити свій рід, сідав завжди праворуч від мене, а дві кішки — одна по один бік столу, друга по другий — не зводили з мене очей, чекаючи шматочка з моїх рук, що було ознакою особливої ласки до них.
Але це були не ті дві кішки, що я привіз з корабля. Ті давно вже здохли, і я власними руками поховав їх біля мого житла. Одна з них уже на острові окотилась, не знаю від якого звіра. Я залишив у себе пару кошенят, і вони виросли ручними, а решта втекли в ліс і здичавіли. Згодом вони стали для мене справжньою карою, бо вдирались до мене в комору, цупили провізію і дали мені спокій, аж коли я вистрілив у них із рушниці й убив кількох. Та я жив зі своїми домочадцями в достатку і, так би мовити, не потребував нічого, крім людського товариства. Проте незабаром у моїх володіннях з'явилось надто велике товариство.
Як уже сказано, мені кортіло мати під рукою свій човен, для невеличких подорожей, але дуже не хотілось ще раз важити життям, і я то добирав способу перевезти човен на другий бік острова, то заспокоював себе думкою, що мені добре й без човна. А втім, мене якось дивно тягло піти на той горбок, куди я вийшов під час останньої екскурсії, і подивитись, які обриси берегів та який напрямок морської течії. Це бажання зростало щодня. Нарешті я не витримав і вирішив піти туди пішки понад берегом. Якби у нас, в Англії, хтось зустрів людину в такому вбранні, як моє, то, я певен, він або перелякався б, або ж зареготався б. Я сам часто мимоволі усміхався, уявляючи собі, як би я в такому вбранні мандрував по Йоркшіру. Дозвольте мені тепер описати свій вигляд.
На голові в мене красувалася величезна безформна шапка з козячого хутра, з закотом, що звисав назад і закривав мою шию від сонця, а під час дощу не давав воді текти за комір. У жаркому кліматі немає нічого шкідливішого для здоров'я, як дощ, коли він потрапляє під одяг.
Далі на мені була коротка куртка з полами, що доходили до половини стегон, і штани до колін з .козячого хутра. На самі штани пішла ціла шкура дуже старого цапа з довгою вовною, що прикривала мені ноги до половини литок. Панчіх та черевиків у мене зовсім не було, а натомість я змайстрував собі — не знаю як і назвати — щось подібне до котурнів, що застібалися збоку, як краги, але були варварського крою, — звичайно, як і решта мого вбрання.
Куртку я підперізував широким поясом із козячої шкури, якого стягував замість пряжки двома пришитими до нього ремінцями. З обох боків до пояса були ще припасовані дві петельки, на зразок тих, що робляться для шпаг та кинджалів, тільки на них висіли з одного боку маленька пилка, а з другого — сокира. Крім того, я надягав ще шкіряний ремінь через плече, зав'язаний так само, як і пояс, але трохи вужчий; на цьому ремені під моєю лівою рукою висіли дві торбинки, теж із козячої шкури. В одній торбинці я носив порох, а в другій — дріб. На спині в мене звисав кошик, на плечі я ніс рушницю, а над головою держав величезну хутряну парасольку, дуже незугарну, але після рушниці, мабуть, найпотрібнішу серед мого спорядження річ. Зате кольором обличчя я менше скидався на мулата, ніж цього можна було б чекати, хоч жив на дев'ятому чи десятому градусі від екватора і зовсім не старався вберегти себе від загару. Бороду я відпустив спочатку майже на чверть ярда, але в мене був великий вибір ножиць та бритов, і згодом я обстриг її досить коротко, залишивши тільки те, що росло на верхній губі, подібне за формою до величезних мусульманських вусів, бачених мною в Сале у турків, — маври, до речі, їх не носять. Мої вуса були дуже довгі; не такі, звичайно, щоб можна було повісити на них шапку, але все ж настільки страхітливих розмірів, що в Англії лякали б маленьких дітей.
Але я згадую про це мимохідь. Небагато було на острові глядачів любуватись моїм обличчям та постаттю, — і мені було байдуже, як я виглядаю. Отже, на цю тему я не буду більше розводитись. В описаному вбранні я рушив у нову подорож, що тривала днів п'ять-шість. Спочатку я пішов уздовж берега, прямо до того місця, де я тоді пристав на човні, щоб вийти на горбок і оглянути місцевість. Тепер у мене човна не було, і я пішов до того горбка навпростець, коротшою дорогою. Я дуже здивувався, коли, глянувши на каменисте пасмо, яке мені довелось об'їжджати човном, побачив зовсім спокійне море. Ні хвиль, ні брижів, ні течії — ні там, ні в інших місцях.
Я розгубився перед цією загадкою і, щоб розгадати її, вирішив деякий час присвятити спостереженням. Як я побачив незабаром, цю течію спричиняв приплив, що йшов з заходу і з'єднувався з потоком води якоїсь великої річки, що впадала десь поблизу в море. Залежно від того, звідки дув вітер — з заходу чи з півночі, — ця течія то наближалась до берега, то віддалялась від нього. І справді, почекавши до вечора, коли почався відплив, я знову вийшов на горбок і ясно розпізнав ту саму морську течію; тільки тепер вона проходила милі на півтори далі, а не біля самого берега, як тоді, коли мій човен потрапив у її струмінь і його занесло в море; виходить, така небезпека загрожувала б йому не завжди.
З цього відкриття я зробив висновок, що мені треба тільки стежити за припливом та відпливом, і тоді я дуже легко проведу човен на мій бік острова. Та коли я почав думати про здійснення цього плану, згадка про неминучу небезпеку так жахнула мене, що я не міг спокійно думати про це далі і нарешті спинився на надійнішому проекті, дарма що він вимагав більше праці.
