Тереза Дескейру - Моріак Франсуа

І як не стримував себе, обличчя його зраджувало шалену пристрасть.

З чим можна порівняти те, що я тоді відчула? З спаленим сонцем лугом, який знову вкривається зеленню після грозового дощу... Так, це була раптоваГ божевільна весна. Всеь що я вважала в собі вмерлим, раптом відродилося й розцвіло^ Відчуття фізичного спустошення, яке усталилося в моїй свідомості, немовби вітром здуло. Ніби за помахом магічної палички, я втратила пам'ять на все, що стосується моєї зовнішності. Інтерес, який я викликала у цього незнайомого, незважаючи на те, що не повинна була б вірити своїм очам, відновив мою молодість. І якщо в мені й піднімався несміливий протест: "Ти добре знаєш, що це неможливо",— то супроти нього в пам'яті зринали спогади про більш літніх жінок, яких палко кохали. Зрештою, цей хлопець не бачив мене проти світла, бо жорстоке світло південного сонця падало мені прямо в обличчя. Ні, в мені він побачив щось таке, що його дуже вразило, підкорило, щось незнане навіть мені самій, силу якого я не раз спостерігала в перші роки свого перебування в Парижі.

Досить було цього погляду, щоб я знову могла все витримати! Більше того, я відчула себе щасливою. Я знала, що розплачуватися треба буде надто швидко. Але я проганяла з своєї голови думку про це. Що б там не сталося, але спочатку буде радість, перша усмішка співучасті, перші слова — оте його вторгнення в таємницю моєї особи, вторгнення, яке вже почалося і від якого мені аж дух забивало.

Подивившись на нього, ніхто б не подумав, що ця дитина може приділяти стільки уваги якійсь жінці. Насправді ж, як це було видно з його обличчя, він увесь був поглинутий пристрастю. Очі його під глибоким склепінням брів палали шаленим вогнем. Коли він, сміючись, відкривав свій великий і красивий рот, можна було бачити два разки сліпучо-білих зубів, а пасмо волосся, яке без кінця спадало йому на чоло, підкреслювало аскетизм його лиця.

Виходячи з зали, він зіткнувся зі мною, але погляду не підвів. Який він високий! Один з тих юнаків, які виростають скоріше, ніж встигають оформитись риси їхніх облич: муж-" чина з виглядом дитини.

Я зразу ж пішла за ним назирці. Коли ввійшла у велику залу ресторану, він сперечався з своєю бабусею, яка вимагала, щоб він ще трохи полежав (інші члени сім'ї мали їхати автомашиною на прогулянку). Чи ба? Він не хотів залишитися сам у готелі, аби перекинутись зі мною словом?.. От уже й починаються мої хвилювання! Знову пішли сумніви, тривоги. Однак це ненадовго! Бо* які ж у нього підстави думати, що я залишуся в залі? Зрештою, я не знаю, чи була в тому якась випадковість, що він раптом підкорився наказові сім'ї, як тільки я сіла за сусідній столик. Мене знову пойняла радість. На ногах у нього були величезні черевики і абияк натягнуті шкарпетки. Дешевенькі сірі штани трохи лисніли на колінах. Я вдала, що читаю. Тепер він уже не міг дивитися на мене в дзеркало: я сіла так, щоб Моє зображення не відбивалося в ньому. У мене не було тепер ніякої потреби підводити очі: я й так відчувала на собі його погляд.

Але .час проходив, і нічого не траплялося. Кожна втрачена хвилина вкарбовувалась в моє серце тяжким болем. Як мені зачепити його? Я мало не збожеволіла від того, що не могла нічого придумати. Чи надворі гарна погода? А може, йде дощ? Я не знала. Бо настільки була поглинута своєю тривогою, що здавалося, весь світ провалився довкола мене. Пройшла година, а ми ще не промовили жодного слова. Нарешті він під-" вівся й розправив своє заклякле тіло.. Воно було таким довгим, що його голова видалася мені маленькою, як у вужа. Він відходив геть. Я кинула цигарку.

— Пробачте, месьє...

Він обернувся й посміхнувся до мене. Погляд його був ніжний і водночас настільки пронизливий, що я ледве витримала його.' Сказала йому, що бачила, як він листав, роман Лоуренса, і якщо він бажає прочитати, то з задоволенням позичила б йому його. Усмішка зійшла з його обличчя, риси стали суворими. Він дивився на мене, може, навіть гнівно, але у всякому разі дуже сумно. Я перевела дух і говорила далі. Найважчий крок було зроблено: ми зав'язали контакт. Завдяки цим кільком словам я увійшла4 в його життя, а він у моє. Ні, в мою душу він проник отим своїм поглядом. Він іще не знав, що не так легко йому буде вирватись від мене. Цілком віддавшись цій радості, цьому блаженству, яке принесла мені перша перемога, я навіть —не слухала, що він говорив. Хлопець не переставав жерти мене очима. Ми були самі в залі. Я пригадала собі, що була гарна погода, і тому всі вийшли надвір. Нарешті я почала слухати, що він каже:

— Навіїцо здалася тоді критика, як вона не застерегла вас од читання подібної писанини?..

Після того, як я відповіла, так, аби не мовчати, що це прекрасна книжка', він важко зітхнув:

— Я дуже сумніваюся в цьому...

У голосі його я відчула більше тривоги, ніж роздратування. Він дивився на мене з великою увагою. Я йому вже не подобалась, дратувала і, значить, не відповідала тому, чого він чекав од мене. Як мені хотілося переконати його в протилежному! Я ще не знала, яку жінку він хотів би бачити в мені, але скоро я стану такою, як він сам захоче. Найтяжчими мені здавалися оці перші кроки навпомацки, коли ми обмінювалися першими словами.

Я намагалася зосередити свою увагу на тому, що він казав. А говорив він дуже швидко, мало не ковтаючи слова:

— Прекрасна книжка! І це вас нітрохи не шоку©?

Я зрозуміла його так, ніби він побоювався, чи я часом не така, як та леді Четтерлей. Тоді я сказала йому, що мені не потрібно звертатися до книг, щоб довідатись про такі речі...

— Те, що ви кажете,— мерзота...— Оскільки ж я була трохи здивована, він додав: — Але я не вірю вам!

Труснувши головою, відкинув свій чуб і втупив у мене сповнені вогню і "(мені здавалося) ніжності очі. О, як я любила його в ту хвилину! Якби не офіціанти, які накривали столи до чаю, я зрадила б себе. Я вже була настільки схви-< льована, що до мене не доходив зміст моїх власних слів. Але ж ні, справа не лише в цьому. Те, що він говорив, іі справді здавалося мені дуже дивним. Я стала уважнішою. Без сумніву, я викликала в ньому велике зацікавлення: це було написано не тільки на його обличчі, а й знайшло ,в!дби" ток у його голосі. Однак зміст його слів не відповідав палкості, з якою вони були сказані. У відповідь на мої застереження, щоб він не мав відносно мене жодних ілюзій, юнак відповів:

— Ні, я не уявляю вас кращою, ніж ви є насправді...— І знову обпік мене своїм гарячим поглядом.— Я більш досвідчений, ніж ви можете допустити. Ваш вираз обличчя ніколи не введе мене в оману. Я ніколи не помиляюся, особливо коди йдеться про людей певного віку.

Серце моє защеміло від болю.

— В людях мого віку легше помилитися. Треба завжди остерігатися отих юнаків і юнок з обличчям ангелів. Але я їх навчився бачити наскрізь. Злі ангели бувають красивими, чи не так? Це треба пам'ятати перш за все. Що ж стосується людей, які вже прожили чимало...

— Підстаркуватих людей...— перебила я його з силуваною усмішкою.

Я принижено намагалася викликати з його боку заперечення, хай би воно було висловлене у найгіршій формі. Але він не клюнув на це.

— Так, дивлячись на них, можна розгадати все їхнє життя,— тільки й сказав, трохи відводячи погляд.

Знітившись перед цією великою дитиною з поглядом інквізитора, я спочатку не могла промовити й слова. Потім у мені обізвався" рефлекс, який завжди допомагав мені інтригувати тих, що мені подобались, Я обіцяла їм розкрити свою таємницю, розповісти свою драму.

— Якщо йдеться про моє життя, то воно здивує вас... розповідь про нього викличе у вас жах...

Він майже грубо обірвав мене і запевнив, що не вимагає від мене сповіді. Якось кумедно наполягав на тому, що в нього немає повноважень вислуховувати її.

— ...Ані пробачити,— закінчив, стишивши голос.

Тут я почала здогадуватись, що його суворе й палке обличчя ввело мене в оману, хоч мені й самій не хотілося в цьому признатись.

Я намагалася заспокоїти £ебе тим, що збудила в нього до себе неабиякий інтерес. Хоч він і відніс мене до старих, все ж пожирав таким поглядом, якого мені ще ніколи не доводилось витримувати.

— Що б ви там^ не натворили,— заговорив він упівголоса,— але, дивлячись на вас, я відчуваю те, що ні разу мене ще не підвело... Як мені це визначити?.. Буваючи між людьми й спостерігаючи за деякими чоловіками й жінками, я проймаюся майже фізичним відчуттям їх духовної смерті... Ви... Пробачте МЄНІ МОЮ ВІДВерТІСТЬ... чЦІЛКОМ можливо, що я помилюся... але я готовий битися об заклад, що ваша душа — дуже хвора, хоч іще жива... Так! Життя в ній пульсує. З тих ' пір, як я спостерігаю за вами, мене невідступно переслідує

думка про контраст між тим; чим було ваше життя дотепер і чим буде далі... Чи вас не короблять мої слова, мадам?.. Ви смієтеся з мене?..

Збентежений моїм сміхом, він замовк. Я ж сміялася не з нього, ідіота, а з самої себе. Сміялася з свого промаху і в той же час від радості, що мені своєчасно вдалося уникнути ганьби. Бо хвилину ще перед тим я готова була виказати себе і взяти його за руку... Я зітхнула.

І раптом побачила себе такою, якою виглядала в очах цього Еліасена,— зовсім старою. Він, напевно, не міг би й здогадатись, чим я була так стурбована. Я дивилася на цього двадцятилітнього ідіота, який цікавився душами жінок, і ненавиділа його...

— Ви смієтеся з мене? — повторив він.

Тим часом я підвелася. Відчувала потребу вийти, щоб трохи приглушити свою лють. І в той же час боялася, що не здолаю стримати себе і прожену його геть. Я не хотіла втрачати цього хлопця. Мені хотілося довести йому, що я ще справді живу, але не так, як він собі уявляв. І я почула, як промовляю до нього ніжним голосом:

— Як на свій вік, ви дуже проникливі, месьє. Трохи необачні, але проникливі.

Він запротестував, що, мовляв, не намагався бути проникливим. Йому хотілося стрімголов, спалюючи за собою мости, кинулись в такі хащі, на шляху до яких повільність і обережність особливо потрібні. Вибачаючись, він все ще намагався розгадати мої думки. Але я не хотіла розкривати йому себе.

— В усякому разі, месьє, це завзяття робить вам честь.. 1 я простягла йому руку. На кілька секунд затримала в

своїй його долоню.