Джейн з Ліхтарного Пагорба - Монтгомері Люсі Мод

Її фарба ніколи не вицвітає. Найкраще піди цього вечора, Джейн. А я займуся третьою піснею епосу про Мафусаїла. Він ще зовсім молодий парубок, йому ледве триста років.

Спершу Джейн наївно вірила у цей Мафусаїлів епос. Але тепер це вже стало звичним жартом Ліхтарного Пагорба. Коли тато казав, що мусить скласти ще одну пісню, Джейн знала, — насправді йому треба написати якийсь глибокодумний трактат для "Вечірнього Вісника" і не треба йому заважати. Він не заперечував проти компанії, коли писав поезію — любовну лірику, ідилії, сонети, — але за поезію погано платили, а "Вечірній Вісник" добре платив

Після вечері Джейн вибралася до тітусі Ем. Сновбіми, які вже з обіду не тямилися від хвилювання, хотіли у повному складі її супроводжувати, але Джейн відмовилася від ескорту. Тоді вони всі ошаліли з люті і — окрім Дранки, яка вирішила, що леді не повинна нікому накидатися, та пішла додому, до Голодної Бухти, — уперто йшли слідом за Джейн, тримаючись огорож, вдаючи переляк і викрикуючи глузливі фрази, у той час, як Джейн гордовито простувала серединою дороги.

— Диви, як у неї смішно стирчать вуха! — кричав Пенні.

Джейн знала, що вуха у неї не стирчать, то й не переймалася Але вже наступним реченням перейнялася.

— Ти там точно зустрінеш крокодила при дорозі, — загукала Карвей. — Він страшніший за корову!

Джейн здригнулася. Звідки Сновбіми знали, що вона боїться корів? Вона думала, що дуже мудро це приховує.

Язики Сновбімів розв'язалися і вони засипали Джейн шквалом образ.

— Чи ви коли бачили таке гонористе дівчисько?

— Приндиться, як кицька у бричці, правда?

— Вона для нас завелика пані!

— Я завжди казав, що вона задирає кирпу!

— А думаєш, що тітуся Ем дасть тобі якусь перекуску?

— А як дасть, то я знаю, що то буде! — репетував Пенні. — Малиновий оцет, два тісточка і кусник сиру. Хо! Хто б то їв? Хо!

— Закладуся, що вона боїться темряви.

Джейн, яка зовсім не боялася темряви, холоднокровно мовчала.

— Ти тут чужа, — сказав Пенні.

Все, що вони казали досі, нічого не важило, — Джейн знала своїх Сновбімів. Але це її розлютило. Вона — чужа! На її любому острові, де вона народилася! Джейн різко зупинилася перед Пенні.

— Ну, постривайте, — сказала вона з концентрованою їддю, — хай ще хтось з вас прийде вилизати горщик.

Усі Сновбіми відразу зупинилися. Вони про це не подумали. Краще було не дратувати більше Джейн Стюарт.

— Та, ми не хотіли ранити твої почуття… чесно, — запевнила Карвей. Вони гуртом пішли додому, але невгамовний Малий Джон ще обертався і кричав:

— Бувай здорова, костомахо!

Позбувшись Сновбімів, Джейн із великим задоволенням ішла собі далі. Найприємнішою рисою життя у Ліхтарному Пагорбі було те, що вона могла йти, куди її воля, — і ніхто її не критикував і нічого їй не забороняв. Джейн тішила можливість познайомитися з бічною дорогою, біля якої мешкала тітуся Ем. Її часто цікавило, куди веде та дорога, — та скромна маленька дорога, що звивалася між ялинами і смереками, які намагалися сховатися за її поворотами. Повітря було сповнене аромату нагрітих сонцем трав і їх насіння, дерева розмовляли з нею якоюсь забутою чудовою мовою давніх днів, кролики стрибали між папороттю, інколи вискакуючи з неї. У долинці при узбіччі дороги вона побачила вицвілий напис…, криві чорні літери на білій дошці, яку багато років тому приткнув тут якийсь старець, що досі давно помер: "Гей, хто спраглий, прийди до води".

Джейн пішла туди, куди показувала стрілка, — по чарівній стежці між деревами, — і знайшла глибоке чисте джерело, обкладене замшілими валунами. Схилилася і пила, зачерпнувши воду смаглими долонями. Нахабна білка на старому буку зачепила її, а Джейн їй відповіла. Хотіла б побути там трішки довше, але західне небо над верхівками дерев уже золотилося і їй слід було поспішити. Вийшовши із долини зі струмочком, побачила будиночок тітусі Ем, що, наче котик, згорнувся калачиком на схилі пагорба. До нього вела довга стежка, обросла білими та золотими безсмертниками.

Діставшись будинку, Джейн застала тітусю Ем за прядінням на маленькій самопрядці з колесом, що стояла перед кухонними дверима. На лавці біля неї лежали чудові клубки сріблястої вовни. Коли Джейн відкривала хвіртку, тітуся встала, — насправді вона була трохи вища за татові коліна, але нижча, ніж Джейн. Мала розкуйовджене кучеряве сиве волосся, прикрите старим фетровим капелюхом, успадкованим від котрогось з її чоловіків, а її маленькі чорні очі дружелюбно блищали. Хоча питання, яке задала, було грубуватим.

— Ти хто така?

— Я Джейн Стюарт.

— Я знала, — сказала тітуся Ем з ноткою тріумфу. — Я це знала вже тоді, коли побачила, як ти йдеш вгору стежкою. Кожного Стюарта, де його не побачиш, можна розпізнати з ходи.

Джейн дійсно мала особливу ходу… швидку, але плавну, легку, але впевнену. Сновбіми казали, що то вона виступає, однак Джейн не виступала. Дуже втішилася з того, що тітуся Ем розпізнала у її ході рису Стюартів. Тітуся Ем сподобалася їй з першого погляду.

— Можеш тут сісти і перепочити, якщо хочеш, — сказала тітуся Ем, простягаючи поморщену коричневу руку. — Я вже скінчила ту дрібку, що мала зробити для місіс Великий Доналд. Ах, тепер я небагато варта, але колись щось та значила, Джейн Стюарт.

Жодна дошка підлоги в домі тітусі Ем не була рівною. Кожна мала інший напрям. В домі було не надто прибрано, але якось по-особливому затишно. Джейн це сподобалося. Старе крісло, на яке вона сіла, було приязним.

— Тепер можемо побалакати, — сказала тітуся Ем. — Я нині в доброму гуморі. Бо як нє, то ніхто з мене слова не витягне. Хіба своє плетиво візьму. Не гаптую, не шию, не вишиваю і не гачкую, але ніхто з Марітайму не поб'є мене у плетінні. Я вже давно хотіла тебе побачити. Всі про тебе говорять. Я чула, що ти дуже бистра. Місіс Великий Доналд каже, що ти куховариш, як метеор. Де ти цього навчилася?

— О, думаю, я завжди це вміла, — невимушено відповіла Джейн. Навіть під тортурами не зізналася б тітусі Ем, що до приїзду на Острів ніколи не куховарила. Це могло б зіпсувати мамину репутацію.

— Я не знала, що ти зі своїм татом на Ліхтарному Пагорбі, аж доки місіс Великий Доналд не сказала мені на похороні Мері Гоу. Мало де тепер буваю, хіба на похоронах, тих не пропускаю. Всіх там побачиш, про всі новини почуєш. От як місіс Великий Доналд мені сказала, то я вже й постаралася, щоб тебе побачити. Маєш дуже густе волосся! Що за милі вушка! І перчик на шиї — то на гроші. Ти не подібна на свою ма, Джейн Стюарт. Я добре її знала.

Джейн відчула мурашки на спині.

— Справді? — спитала, затамувавши подих.

— Аякже. Мешкали в будинку коло Горішньої Гавані, а я також там, на малій фермі, зараз за луками. Я тоді другий раз вийшла заміж, за того нещасника. Закрутив мені голову! То я носила твоїй ма масло з яйцями і була в домі у ту ніч, як ти народилася… чудова ніч була. Як твоя ма? Гарна і дурненька, як перше?

Джейн спробувала обуритися з того, що її маму назвали дурненькою, але чомусь не зуміла. Що б тітуся Ем не сказала, не можна було з цього обуритися. Так вона гарно підморгувала. Джейн раптом відчула, що може розмовляти з тітусею Ем про маму…, задати ті питання, які ніколи не уміла поставити.

— З мамою все гаразд…, ох, тітусю Ем, чи могли б ви розказати…, я МУШУ знати…, чому батько з матір'ю не живуть разом?

— Питай мене, а я тебе, Джейн Стюарт! — тітуся Ем почухала голову спицею — Ніхто точно не знав. Кожен думав що іншого.

— А чи… чи вони… вони спершу дійсно любилися, тітусю Ем?

— Любилися. Не помилися щодо них, Джейн Стюарт. Ні одно не мало розуму на макове зерня, але любилися без пам'яті. Яблуко будеш?

— То чому розійшлися? Через мене? Вони мене не хотіли?

— Хто тобі таке сказав? Твоя ма аж дуріла від радості, як ти народилася. Я ж там була, нє? І я завжди думала, що твій та також страшне тебе любив, хоча мав свій спосіб то показати.

— Ну то чому…, чому…?

— Багато хто думав, що за тим стояла твоя бабка Кеннеді. Вона смерть як не хотіла, щоб вони побралися, — та ти знаєш. Вони тоді жили в готелі на південному березі, то було вліті, після війни. Твій тато якраз вернувся додому. То була любов з першого погляду. Та шо, трудно його винити. Твоя ма була найгарнішою зі всіх, кого я знала…, як маленький золотий метелик. Її голівка аж сяяла.

Ох, чи ж Джейн цього не знала! Вона бачила, як прекрасно сяяв блідо-золотий вузол на потилиці, над білою маминою шийкою.

— І її сміх… як дзвоник, іскристий молодий сміх. Вона далі так само сміється, Джейн Стюарт?

Джейн не знала, що сказати. Мама часто сміялася… дуже дзвінко.. дуже іскристо, але чи молодо?

— Мама багато сміється, — обережно сказала вона.

— Певно ж, вона була розпещена. Завжди діставала все, чого хотіла. Ну і захотіла твого та…, то і його дістала. Думаю, вона тоді перший раз у житті захотіла таке, чого їй не давала її мати. Стара мадам смерть як була проти цього. Твоя ма не могла їй протиставитися, але втекла з твоїм та. Стара місіс Кеннеді вернулася до Торонто, страшно зла. Але далі писала до твоєї ма і подарунки посилала, і в гості просила. А родичі твого та теж не конче жалували твою ма. Він міг вибрати собі на Острові кожну дівчину, яку б сподобав. От така… Ліліан Морроу. Тоді вона ще була цибатим дівчуром, але потім виросла на гарну жінку. Незаміжня. Твоя тітка Айрін дуже була за нею. Я завжди казала, що та дволична Айрін більше наробила замішання, аніж твоя бабка. То трутка, не жінка, солодка трутка. Ще як мала була, то вже вміла сказати найотруйніші речі найсолодшими словами. Але знала, як до твого та підійти і до себе прив'язати…, завжди його голубила і пестила…, а чоловіки таке люблять, Джейн Стюарт, однаково, мудрі чи дурні. Він вважав ту Айрін досконалістю і не міг повірити, що вона баламутка. У твоїх та з ма бувало розмаїто, певно, що так, але то Айрін вічно пхалася між ними і дзюгала своїм медовим язиком… "Вона ще дитина, 'Дрю," — коли твій тато хотів вірити, що оженився з жінкою, не з дитиною, "Ти така юна, коханесенька", — коли твоя ма боялася, що ніколи не буде досить мудра й доросла для твого та. І дивилася на неї згори…, та вона б і на Бога дивилася згори…, господарила у її домі…, певно що твоя ма небагато того знала…, мала з тим клопоти, бо ніхто ніколи її не вчив купувати або догоджати…, але жодна жінка не любить, щоб інша жінка забирала собі її права.