Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Борхес Хорхе Луїс

Тобто я все порозвідував на власну руку: Лімардо цим разом розмістився в комірчині під сходами, де дотепер зберігалися мітли та інший господарський інвентар. Як на те, в нього з'явилася одна вельми суттєва перевага: він міг чути все, що діялося в кімнаті Сарленги, бо комірчину від неї відділяла всього лише тонка перегородка з фанери[267]. Однак несподіваною жертвою цієї оборудки виявився я: мітли перерахували, внесли в господарський реєстр і віднесли на зберігання до моєї кімнати, при цьому Файнберг проявив макіавеллівську підлоту і підлаштував так, що їх поставили з мого боку.

Ну, але якою ж недоброю може виявитися людська натура! Спочатку Файнберг повівся наче закінчений фанатик у справі з мітлами, а потім почав інтригувати, заморочив голову трьом лобурякам з мансарди, а також Лімардо, вдаючи, наче намагається відновити злагоду і мир у нашому готелі. Оскільки люту сварку через пофарбованого кота всі почали поступово призабувати, Файнбергові довелося нагадати деякі деталі. Він роз'ятрив рани бовдурів в'їдливими репліками, насмішками та відвертим глумом. Коли ж усі були вже цілком готові битися, поставало тільки питання, як саме: жбурляти один в одного черевиками чи, може, взагалі не знімати взуття і лупити ногами, Файнберг нараз круто повернув кермо, відволікаючи увагу компанії байкою про цілюще чудодійне вино. Між іншим, можете не сумніватися, що у цій сфері він неабиякий спеціаліст, тому що напередодні доктор Пертіне[268] привіз йому вино "Апаче" ("знамените цілюще вино, рекомендоване доктором Пертіне"[269]).

Я завжди повторював, що коли треба залагодити конфлікт, то немає нічого кращого, аніж вино. Щоправда, додам, що адміністрація готелю повинна стежити за тим, аби алкоголем не зловживали занадто часто. Тому, переконавши їх, що троє проти одного, хай навіть і озброєного, битися не можуть і що сила – в єдності, Файнберг натякнув, що, якби вони раптом вирішили випити за справу залагодження конфлікту, він роздобуде для них – за зовсім, ну абсолютно смішною ціною – той-таки животворний напій. Кожен із нас полюбляє десь зекономити, якось щось вигендлювати. Тому так і постановили. Файнбергові тої ж миті замовили дванадцять пляшок; після восьмої вони вже сиділи – всі четверо – як нерозлийвода. Уявіть собі, ці кляті егоїсти наче й не зауважували мене, наче й не помічали, як я ненав'язливо прогулююся повз них зі склянкою в руці. Поки селюк не пожартував, мовляв, не годиться ображати навіть таких нікчем та що нібито ми з ним зліплені з одного тіста. Тут вони дружно розреготалися, а я скористався з нагоди і, не надто церемонячись, налив собі вина; і якесь воно таке було, що хіба горло ним полоскати, принаймні так я спочатку собі подумав, але це тільки тому, що з перших ковтків вино неможливо розсмакувати, а як уже я його розпробував, воно зробилося немов справжнісінький бальзам, від нього аж язик ставав в'язким, ніби його застромлено в банку з цукровим сиропом. Тим часом Файнберг змінив платівку і почав говорити про вогнепальну зброю. Став розпитувати Лімардо, скільки з нього здерли за пукавку, причеплену до його ременя, далі пообіцяв, що якби кому треба було, то роздобуде таку ж, але за кращою ціною. Як ви розумієте, після цього розмова дуже пожвавішала, справа дійшла навіть знаєте до чого? Якщо вже Носатий таке бовкнув, кожен почав висловлювати свою думку, при цьому вони перестали слухати один одного. За словами Пахабрави, купувати нову зброю – це приблизно те ж саме, що ставати на облік у поліції, один придурок почав казати, нібито він ревний патріот "Тіро Федераль"[270], а я не стримався і заявив, що будь-яку зброю заряджає диявол, ще й сам, особисто. Лімардо, якого розвезло від випитого, ляпнув, начебто він втілює якийсь план, що йому треба вбити певну людину. Ну, а Файнберг розказав про одного росіянина, який не хотів купувати в нього, Файнберга, револьвер тільки через те, що напередодні його налякали шоколадним пістолетом.

Наступного дня мені забаглося довести, що я тут людина не стороння, тому проходжався біля так званого штабу, тобто, власне, повз перше патіо, де шукала прохолоди ціла наша верхівка, збираючись, щоби випити мате та обговорити стратегію і бойову тактику. Хто з мешканців настирливіший і хто не боїться ризикувати, той має шанси довідатися багато корисного, якщо тільки, звичайно, його не підловлять на тому, що він підслуховує; а на впійманого чекає розправа. У штабі зійшлася вся трійця – так їх називають наші бовдури. Трійця – це Сарленга, Мусанте і Реновалес. Цього разу вони не перегавкувалися, і це додало мені наснаги. Я пішов до них, як до рідних, і перш ніж вони встигли мене виштовхати втришия, я, дуже кваплячись, встигнув їм сказати, що маю для них сенсаційні новини. А потім відтарабанив усе, що знав: про сцену примирення, про револьвер і навіть про цілюще вино Файнберга. Бачили б ви, якими кислими стали їхні міни. Я про всяк випадок швиденько відступив, ну, бо а раптом якесь язикате порозносить, що я тут обмовляю людей перед власниками готелю, а я ж, хоч убий, не маю такої вади, така вже моя натура.

Я з гідністю перемістився на старе місце, проте вирішив трійцю наразі з поля зору не випускати. І недарма. За мить Сарленга впевненою ходою рушив до комірчини, де ночував селюк. Я, наче мавпа, вискочив на сходи і притулив вухо до дощок, щоби не пропустити жодного слова з того, про що говорилося внизу. Сарленга вимагав, щоби Лімардо віддав йому револьвер. Але той – нізащо. Сарленга почав погрожувати; як саме, сеньйоре Пароді, я тут не повторюватиму, щоби не засмучувати вас. Лімардо – в тон йому, з такою ж зверхністю – відповів: мовляв, мені на ваші погрози начхати, мене нічим не візьмеш, і це так, ніби на мені куленепробивний жилет, тож нехай хоч сто таких, як ви, Сарленга, напосядуться на мене, я їх не боюся. Між нами кажучи, ніякий захисний жилет, навіть якщо він і був, йому не допоміг, дуже скоро його знайшли мертвим, і то не десь, а в моїй кімнаті…

– То чим же закінчилася розмова? – запитав Пароді.

– А чим закінчується все на світі? Сарленга облишив бештанину з тим бовдуром і пішов рівно з тим же, з чим і приходив.

Тепер ми помалу наближаємося до тієї страшної неділі. Мені гірко це визнавати, але недільного дня в готелі, наче на цвинтарі, тихо і тужно. Я буквально вмирав від нудьги, тому мені спало на думку витягнути Файнберга з несусвітнього невігластва. Я вирішив навчити його грати в труке[271], щоби він не осоромився і не виглядав цілковитим дурнем, коли опиниться в барі. Сеньйоре Пароді, таких учителів, як я, треба ще пошукати; доказ – мій учень ipso facto виграв у мене два песо, один песо і сорок сентаво він отримав тої ж миті готівкою, а решту боргу я вирішив погасити, повівши його на ранкову виставу на "Ексельсіор"[272]. Ні, не дарма стверджують, що Росіта Розенберг – королева сміху. Регіт стояв несамовитий, наче від лоскоту, хоч особисто я не розумів жодного слова, бо актори розмовляли мовою, якою в нас розмовляють росіяни, коли не хочуть, щоб їх розуміли сторонні люди. Тож я мріяв про одне-єдине: якнайшвидше дійти до готелю – і попросити Файнберга, щоби він мені пояснив, у чому суть і сіль усіх тих дотепів. Ми повернулися в пречудовому настрої, і все було дуже добре.

Але, щойно я переступив поріг своєї кімнати, мені зробилося не до жартів. Бачили б ви, якою стала моя постіль: це вже була не постіль, а страхітливий сон, ковдра і покривало наскрізь просякли кров'ю, хоч бери і викручуй, подушка – ще гірша, матрац також увібрав кров, у мене ще тільки встигнула промайнути думка: де ж мені спати цієї ночі? Тому що на моєму ліжку лежав мертвий Тадео Лімардо – такий мертвий, що мертвіших за нього просто немає.

Перша моя думка була про готель, самі розумієте. А раптом якийсь злостивець подумає, що це я порішив Лімардо і запаскудив свою постіль, ну і так далі. Крім того, мені чомусь здалося, що з трупа Сарленга не матиме жодного задоволення; і, дійсно, я наче у воду дивився: слідчі допитували його аж за опівніч, у такий пізній час в "Ель Нуево Імпарсіаль" навіть світло вмикати вже не можна. Треба не забути ще додати, що доки в моїй голові снувалися всі ці думки, я не переставав верещати, як недорізаний, тому що я наче Наполеон: можу робити купу справ одночасно. Щодо цього ладен заприсягти вам на все, що завгодно! На мій вереск збіглися всі пожильці готелю, і навіть слуга з кухні, причому він так старався заткнути мені рота кляпом з ганчірки, що вони мало не розжилися на ще одного трупа. З'явилися Файнберг, Мусанте, бовдури з мансарди, кухар і Пахабрава. Останнім прийшов сеньйор Реновалес. Цілий наступний день усі ми провели в поліції. Отам я опинився у своїй стихії: всім, кого цікавила історія вбивства, я радо пояснював подробиці й почувався значним і корисним; при цьому я змальовував настільки живі картини, що мої співрозмовники буквально втрачали дар мови. Натомість я пильності не втрачав, а тому рознюхав, що Лімардо порішили о п'ятій вечора; зарізали його власним ножем з кістяним руків'ям.

Знаєте, мені здається, що всі вони просто розгубилися, а надто ті, хто каже, начебто цю таємницю неможливо пояснити. Я певний, що, якби вбивство сталося ввечері чи вночі, все заплуталося би значно більше. У цей час у готелі ціла купа невідомих людей, що їх навіть і пожильцями не назвеш, бо вони одну нічку переночують, а там – наче їх вітром змело.

За винятком Файнберга та вашого покірного слуги, коли сталося це страшне кровопролиття, всі решта, по суті, залишалися в готелі. Згодом з'ясувалося, що Сарленги теж не було на місці, він їздив на півнячі бої до "Сааведри"[273], на яких переміг півень падре Арганьяреса[274].

2.

Минуло вісім днів. Туліо Савастано вихором увірвався до камери двісті сімдесят три, стривожений і щасливий. Скоромовкою заторохтів:

– У мене для вас сюрприз, сеньйоре Пароді. Зі мною тут дехто до вас у гості.

За ним зайшов ледь захеканий, чисто виголений чоловік, із сивою кучмою волосся й очима ясно-блакитного кольору. Він був одягнений надзвичайно ретельно, костюм доповнювала краватка з вовни вікуньї[275]; крім того, Пароді зауважив, що у візитера дуже акуратно відполіровані нігті. Він та ще один гість, без сумніву, були шанованими клієнтами у своїх банках.