Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Борхес Хорхе Луїс

Якби ви там були! Не людина той кухар – блискавка! Я не встиг утекти; він підняв мене правою рукою, лівою схопив мої сердечка, зіжмакав їх і безжально тицьнув мені ними до носа. Все ж ви не судіть суворо цього грубіяна, сеньйоре Пароді, я був сам винен. Занесло мене до їдальні в блузі, ось він і розлютився.

Шостого травня, о котрій саме годині – точно вам не скажу, за декілька сантиметрів від чорнильниці у формі голови Наполеона, що належала Сарлензі, лежала сигара. Сарленга, великий майстер обробляти і знаджувати клієнтів, вирішив таким чином переконати в респектабельності закладу досить впливового бідаку; той сеньйор був правою рукою директора Товариства перших холодів, і він прийшов запросити Сарленгу на свято до притулку "Унсуе"[260]. І ось, щоби переконати бороданя, аби той в нас поселився, Сарленга пригостив його сигарою. Той, звичайно, не змушував просити себе двічі, вхопив сигару і тут же її розкурив, так наче він сам папа римський.

Та, як тільки сеньйор Курило зробив першу глибоку затяжку, ця підла сигара вибухнула; фізіономія поважного гостя стала чорна від сажі. Але ж і вигляд він мав! Ми – всі, хто підглядав за цією сценою, – від реготу буквально покотилися по підлозі. Після такого дотепу те вайло вирішило якнайшвидше злиняти, а тому заклад втратив надію запопасти ще одного клієнта. Сарленга жахливо розлютився і почав нюшити, що то за вилупок і блазень підклав на стіл сигару із сюрпризом. Я маю золоте правило: не сперечатися з божевільними ідіотами. Ніби нічого не сталося, я пішов до своєї кімнати і наткнувся на селюка, який крокував мені назустріч, вибалушивши очиська так, наче він був у трансі. Річ у тім, що він зайшов до кабінету Сарленги без дозволу, а немає нічого гіршого, ніж отакий вчинок, і підступив до господаря, і сказав: "Цю сигару із сюрпризом підкинув я. У мене на цього типа є зуб". Пиха – ось що вб'є Лімардо, прошепотів я про себе. Узяв і геть-чисто все розказав, і ніхто ж його за язика не тягнув. Міг же хтось інший взяти на себе відповідальність за цю сигару. Тямущі люди взагалі ніколи ні в чому не зізнаються… А якби ви бачили, наскільки дивно повів себе Сарленга! Він тільки стенув плечима і сплюнув на підлогу, ніби не в себе вдома. І тої ж миті перестав лютувати, наче нічого не сталося. Потім задумався. Я так зрозумів, що десь тут у нього слабке місце; певно, Сарленга злякався, що якщо все ж таки відлупцює підступника, то хтось із нас, не вагаючись, покине готель, скориставшись із того, що він, як завжди після важких денних справ, засне міцним сном.

Лімардо після того, що сталося, вештався, наче сновида, адже господар здобув над ним моральну перемогу, а ми отримали від видовища купу неймовірної втіхи. Ipso facto я носом прочув обман: витівку із сигарою нахимерив не наш селюк, він був дурень і не міг до такого додуматися. До того ж до нас дійшли чутки, що сеньйорита сестричка Файнберга знову закрутила кохання з одним із власників крамнички з розіграшами – тої, що на розі вулиць Пуейрредона[261] і Валентина Гомеса[262].

Мені дуже прикро розповідати вам те, що вас страшенно засмутить, сеньйоре Пароді, але на другий день після того, як вибухнула сигара, наше мирне життя зворохобилося певною неприємною подією, яка розтривожила навіть тих, хто дивиться на життя з байдужою посмішкою. Розповідати про це легко, хоча пережити щось подібне дуже непросто: Сарленга і Мусанте жорстоко посварилися! Я все мучуся-мучуся, намагаюся пригадати, чи траплялося щось подібне в "Ель Нуево Імпарсіаль"? Відтоді, як один турок-недоросток схопив половинку ножиць і, заверещавши, як недорізана свиня, накинувся на Бенгальського Тигра[263] через якийсь суп, будь-які бійки дирекція офіційно заборонила. Якраз тому ніхто не протестує, коли кухар своїм черпаком приводить до тями буйних бешкетників. Але життя нас вчить, що риба гниє з голови. Якщо полем для сутичок стає кабінет власників, то чого ж тоді можна очікувати від нас – сірої маси, простих пожильців? Запевняю вас, я пережив надзвичайно прикрі хвилини і цілком занепав духом, я втратив, як часом кажуть, моральні орієнтири. Про мене можна наверзти купу всілякої всячини, але в хвилини випробувань я ніколи не мислив по-занепадницькому. Ну, бо навіщо сіяти паніку? Я тримав язика за зубами. І кожні п'ять хвилин прослизав по коридору повз кабінет, де сварилися Сарленга і Мусанте, хоча в чому причина крику, так і не зрозумів. Потім я кинувся до кімнати за 0,60 долара і закричав: "Новина! Сенсація!" Ці людці з темних століть позабивалися вглиб своєї кімнатчини і не звертали на мене жодної уваги, одначе я впертий, як баран. Нараз Лімардо, який розважався тим, що чистив гребінець Пахабрави, все ж таки дослухався до моїх волань. І навіть не дав мені закінчити фразу, а вискочив, як ошпарений, і побіг до кабінету. Я – тінню за ним. Аж раптом він повертається і каже мені з металом у голосі: "Зробіть-но мені послугу, покличте всіх пожильців сюди, і то швидко". Ну, мені не потрібно повторювати двічі. Я щосили побіг збирати наших покидьків. Прийшли всі – крім Носатого, який затримався на першому патіо; допіру пізніше ми побачили, що щезнув ланцюжок від зливного бачка. Наша шеренга – жива вітрина соціальних верств: мізантроп ішов коло блазня, мешканці кімнат по 0,95 долара йшли поряд із пожильцями кімнат по 0,60, пройдисвіт ішов із Пахабравою, злидар – із жебраком, дрібний кишеньковий злодій – зі знаменитим ведмежатником. Застояне повітря готелю вибухнуло шквалом почуттів та емоцій. Усе це хочеться порівняти з відомим виразом, що, мовляв, народ прямує за своїм пастирем. Ми всі (за мить до того, здавалося, зовсім розгублені) визнали, що Лімардо – наш вождь. Він ішов попереду, а дійшовши до кабінету, навіть не стукаючи, відчинив двері навстіж. Тут я щось відчув – і сам до себе прошепотів: "Севастано, час утікати!" Але ж голос розуму завжди лунає в пустелі! Мене оточувала стіна фанатиків, і вони закрили мені шлях до відступу.

Мої очі, хоч їм і заважала розлита в повітрі нервозність, зафіксували сцену, достойну Лоруссо. Сарленгу я міг бачити тільки частково, бо мені його застував наш Наполеон, зате кралю Хуану Мусанте міг пожирати поглядом скільки душа бажала. Вона була одягнена в яскравий халат і капці з помпонами; мені аж подих перехопило, тож я був змушений опертися на одного з кімнати за 0,95 долара, щоб не зімліти. Лімардо, грізний, немов чорна хмара, стояв посеред кімнати. Тут би кожен дотямив (хтось швидше, а хтось пізніше), що "Ель Нуево Імпарсіаль" таким чином скоро може змінити господаря. Нам усім мороз по хребту пробіг, і ми вже чекали, що ось зараз Лімардо лупне Сарленгу, і вже навіть чули скрегіт його зубів.

Але замість цього він заговорив, хоча його слова мало що для нас означали, все, що відбувалося, виглядало незрозумілим та загадковим. Він говорив до ладу і помалу наплів купу всякої всячини. У таких ситуаціях оратор зазвичай маже медом і сипле компліментами, але Лімардо не вдавався до жодних там "voulez vous"[264], натомість дозволив собі порушити стародавнє правило і виголосив кілька тирад про згубність будь-яких конфліктів. Він заявив, що подружжя – це нероздільний союз, тож потрібно берегти його, а не руйнувати, що Мусанте і Сарленга повинні поцілуватися на очах у всіх, щоби пожильці побачили, як вони кохають одне одного.

Якби ви бачили Сарленгу в ту мить! Почувши настільки розумну пораду, він остовпів – і, здавалося, ніяк не міг збагнути, як поводити себе далі. Зате Мусанте, у якої глузд завжди на своєму місці, не з тих, які ведуться на таку банальщину. У неї мало не стався розрив серця, вона так завелася, наче в неї щось пригоріло на кухні. Я моментально весь похолов, і якби тої миті мене був оглянув якийсь лікар, він відразу записав би, що я труп, і відправив би мене у Вілья-Марія[265]. Мусанте церемонитися не стала, вона так і сказала тому бевзеві: хай краще сам подбає про власне подружнє життя, якщо там ще є про що дбати, а в чужі справи нехай носа не пхає; і якби він собі ще хоч раз щось таке дозволив, його заріжуть, як свиню. А Сарленга, певно, вирішивши сказати в цій суперечці останнє вагоме слово, ствердив, що сеньйор Реновалес був правий, коли хотів вигнати Тадео Лімардо (на той час Реновалеса в готелі не було, він сидів у цукерні "Перлина"). Відтак Сарленга наказав Лімардо забиратися геть, попри те, що було вже доволі пізно, годинник вибив восьму. І Лімардо, наївна душа, покірно подався пакувати валізу й ладнати торбу, а руки його при тому всьому жахливо трусилися. Сімон Файнберг навіть вирішив було йому трохи допомогти. Поспішаючи спакувати речі, селюк ніяк не міг знайти свій ніж із кістяним руків'ям. У Лімардо в очах блищали сльози, коли він востаннє поглянув на заклад, що дав йому прихисток. Він кивнув нам на прощання, зробив крок у темінь і щез із очей, як воно часом пишуть – дорога його пролягла в нікуди[266]. І що ви собі думаєте? Хто розбудив мене з першими півнями? Лімардо! Він подав мені чашку мате з молоком, я випив залпом і не запитав його, яким же це дивом він знову опинився в готелі. Цей мате, що його я прийняв із рук вигнанця, досі обпікає моє піднебіння. Ви подумаєте, що Лімардо повівся як анархіст, оскільки не підкорився наказу господаря готелю, але спробуйте уявити, як воно людині – позбутися власного кутка, заради якого ти встиг пролити стільки поту і який частково замінив тобі рідний дім.

Отже, я необачно прийняв із його рук мате, але потім злякався і вирішив, що краще мені не виходити з кімнати, а тому прикинувся хворим. Коли через декілька днів я все ж таки ризикнув визирнути в коридор, один із бовдурів із мансарди розповів мені, що Сарленга знову хотів вигнати Лімардо, але той упав на підлогу біля порога і покірно дозволив копати себе ногами. Він, щоб ви розуміли, вдався до тактики пасивного спротиву, тому й переміг. Від Файнеберга я, безумовно, так і не добився жодних подробиць, бо він відомий егоїст: не любить, щоби хтось про щось знав більше, аніж довідався він. Але мені на все це начхати, я й без нього чудово обійдуся, тому що прекрасно спілкуюся з постояльцями із хоромів по 0,95 долара, хоча волію не ризикувати їхнім добрим до мене ставленням, враховуючи, що тільки місяць тому я вже був втягнув їх у деякі перипетії.