Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Борхес Хорхе Луїс

Пам'ять мене не зраджує. Ви ж бо вже бачите цей будинок: вчорашня небесно-голуба блакить на нинішньому фасаді перетворилася у щось біле та асептичне; всередині – мирний патіо нашого дитинства, де чорна рабиня сновигала туди-сюди зі срібним чайничком для мате, але тепер патіо затопила повінь прогресу, який приніс сюди екзотичних драконів та різного виду лаковані вироби – властиво, всі ті підробки, що виготовлялися руками нечесного, заповзятого шахрая Немировського. У глибині патіо – дерев'яна халабуда, житло Фан Ше, поряд із халабудою – зелена сумовита верба, яка своїм тужним листям втішає вигнанця в його скорботах. Непоказна, але міцна огорожа у півметра заввишки відділяє ці володіння від сусіднього пустирища; це одне з тих мальовничих пустирищ, які дотепер залишаються незабудованими навіть у самому серці величезного сучасного міста, і куди час від часу місцевий котяра, що живе на даху, приходить пошукати цілющого зілля, щоб залікувати свої болячки – хвороби самотності неприкаяного célibataire[307]. Перший поверх віддали під торговий зал і atelier[308] [309]. Верхній поверх, а я говорю, cela va sans dire[310], про часи, які передували пожежі, був житловим приміщенням, неприступною фортецею at home, окрушиною Сходу, яку перевезли, з усією специфікою і деталями, до нашої федеральної столиці.

– У черевики наставника учні квапляться застромити і свої ноги, – сказав доктор Шу Тун. – Після тріумфу солов'я вуха готові слухати фальшиву пісню селезня. Доктор Монтенегро описав для вас дім, а тепер мій неповороткий тупий язик матиме нахабство описати вам його мешканців. І ось на трон я піднімаю мадам Цинь. *

– У цю мить я готовий відступити набік, – поквапився сказати Монтенегро. – Одначе, вельмишановний доне Пароді, постарайтеся не помилитися, бо пізніше гірко пошкодуєте. Попереджаю: не дай боже вам сплутати мадам Цинь з тими poules de luxe[311], з якими вас, як мені здається, свого часу зводила доля і яких ви, поза сумнівом, обожнювали, і то в найкращих готелях Рив'єри; чий царствений, але притому грайливий образ доповнюють бридкий пекінес[312] і сяючий лімузин на quarante chevaux[313]. Мадам Цинь – це зовсім інший випадок. Я міг би сказати, що вона – блискуче поєднання світської дами та східної тигриці. Сама безсмертна Венера звабливо підморгує нам її розкосими очима, вуста її – пломениста квітка, руки – шовк і слонова кістка, а знадливі вигини її стану – спокусливий avant-garde[314] жовтої загрози[315]. Хочете знати, наскільки ця загроза реальна? Подивіться на полотна Пакена[316] і вбогі лінії Скіапареллі[317]. Тисяча вибачень, мій любий confrère[318], тут поет все ж таки переміг у мені історика. Щоби намалювати для вас портрет мадам Цинь, я вибрав пастельні фарби, щоби змалювати Тай Аня, я скористаюся суворим офортом. І рука моя не здригнеться, я зумію подолати навіть щонайусталеніші забобони. Мій метод – фотографічна точність, як у газетних репортажах з місця подій.

Хоча – з чим тут критися? Раса в наших очах стоїть над індивідуальністю: ми цідимо крізь зуби "китаєць" і біжимо далі, ганяємося за позолоченими ідолами, зазвичай не замислюючись над тим, які саме – банальні та гротескні, але завжди дуже людські – трагедії переживає наш екзотичний герой. Усе це стосується Фан Ше, чий образ закарбувався у моїй пам'яті, чий слух вдячно сприйняв мої батьківські поради, чиї руки відповіли на потиск моїх рук – рук у лайкових рукавичках. Тепер мені допоможе ефект контрасту: у четвертому з медальйонів у моїй галереї з'явиться новий (східний!) персонаж. Але я не кликав його і не прошу затримуватися тут, із вами; це іноземець, єврей; він зачаївся в темних глибоких підвалинах моєї розповіді так само, як перебував і завжди перебуватиме на всіх carrefours[319] історії, поки його не прибере до рук якийсь сиромудрий закон. У такому разі наш кам'яний гість[320] називається Самуель Немировський. Ось вам детальний портрет цього вульгарного столяра-червонодеревника: чисте спокійне чоло, печальна гідність у погляді, чорна борода пророка, зріст – приблизно як у мене…

– Якщо довго торгувати слонами, навіть найуважніше око не зможе побачити найблискучішу з мух, – перебив його доктор Шу. – Прагну зауважити, що аж підстрибую на радощах, тішачись з того, що мій злиденний портрет виявиться незайвим у галереї сеньйора Монтенегро. А якщо раптом хтось готовий прислухатися до волання нещасного ракоподібного, скажу вам, що я теж був осквернив своєю присутністю красу будинку на вулиці Декана Фунеса, хоча моя скромна оселя захована і від богів, і від людей у домі на розі вулиць Рівадавіа і Хухуй[321]. Одне з моїх остогидлих і надокучливих занять – домашня торгівля трюмо, ширмами, ліжками і комодами, що їх невтомно виробляє вкрай плодючий Немировський. Завдяки доброті майстра я можу зберігати меблі в себе і користуватися ними, доки їх не куплять. Скажімо, зараз я сплю всередині апокрифічної вази з епохи династії Сун[322], бо двоспальні весільні ліжка відволікають мене, а в моїй кімнаті є всього лише один розкладний стілець.

Я наважився додати себе до заповітного списку високоповажаних мешканців вулиці Декана Фунеса, бо мадам Цинь опосередковано спонукала мене начхати на думку, тобто зневагу, мого оточення, тому я іноді переступав поріг їхнього будинку. Але мушу сказати, що така незрозуміла поблажливість була б неможливою, якби вона не отримала цілковиту підтримку Тай Аня, він же щодня і щоночі вчив мадам і був її наставником у магічних науках. Зрештою, моє примарне щастя так і не встигло сягнути ні віку черепахи, ані навіть віку жаби. Мадам Цинь щосили намагалася допомогти магові, тож почала улещувати Немировського, щоби його щастя було повним і щоби кількість виготовлених ним меблів перевищувала потреби людини, яка хоче посидіти за кількома столами водночас. Вона як тільки могла героїчно терпіла біля себе бородату мармизу, борючись із нудотою і відчуттям огиди; щоправда, аби полегшити свої страждання, мадам намагалася приймати його пестощі або в темряві ночі, або в пітьмі залу кінотеатру "Лорія".

Завдяки її великодушності та самопожертві на фабриці оселилася сороконіжка комерційного процвітання[323]. Немировський, всупереч своїй скупості, вкладав у персні й хутра безліч банкнот, від грошей його гаманець здавався пухкеньким, наче молочне поросятко. Не боячись, що всякі гадючі язики закидатимуть йому надокучливу одноманітність, він робив мадам Цинь все нові та нові подарунки, самозабутньо прикрашаючи її ручки та шийку.

Сеньйоре Пароді, перш ніж рухатися далі, я повинен дещо пояснити, навіть якщо ці слова здадуться вам до краю примітивними. Лише людина з відрубаною головою здатна припустити, нібито важка, непосильна і переважно нічна праця відштовхнула Тай Аня від його слухняної учениці. Ні-ні! Кажу вам, мої вельмишановні опоненти, що ця добродійка не сиділа в домі у мага невідлучно, тобто нерухомо, немов аксіома. І коли вона не мала змоги оберігати його і його спокій та прислуговувати йому особисто (маю на увазі – коли їх розділяла відстань у декілька кварталів), вона доручала цю справу іншій персоні-парсуні, менш достойній, і ця персона стоїть перед вами, і якраз у цю хвилину парсуна цієї персони вітає вас посмішкою[324].

Я виконував делікатну місію надзвичайно сумлінно, я намагався зробити свою присутність якнайнепомітнішою, щоб не надокучати магові; а щоб, бува, йому не набриднути, я змінював зовнішність. Інколи я звисав із вішалки і не надто вміло намагався злитися в одне ціле зі своїм власним форменим сукняним плащем; наступного разу намагався уподібнитися до якогось предмета з меблів, тоді я завмирав у коридорі на чотирьох із вазою на спині[325].

Мені гірко про це казати, але стара мавпа насилу видирається на трухляве дерево; Тай Ань все ж таки, коли йшлося про меблі, поводився як справжній майстер-червонодеревець, тож він легко розпізнавав усі мої виверти; траплялося навіть, що вдавався до стусанів, змушуючи мене прикидатися ще й іншими неживими предметами.

Але Небеса вміють заздрити лютіше, аніж людина, яка зненацька дізналася, що один з-між її сусідів отримав милицю із сандалового дерева, а інший – око з мармуру[326]. Тому-то не можуть вічно тривати миті, коли ми розуміємо, що зуміли пошити когось в дурні; тоді нашому благоденству настає край. У жовтні, сьомого дня, на наші голови впало полум'я вибуху; воно ледве не знищило фізично Фан Ше, воно назавжди розметало нашу щасливу спільноту. Щоправда, полум'я не змогло зруйнувати дому, але вогонь пожер неймовірну кількість дерев'яних світильників. Не потрібно занадто напружуватися, копаючи криницю, сеньйоре Пароді! Шукаючи воду, ви можете мимоволі зневоднити своє високоповажне тіло. Пожежу загасили. Але, на жаль, вичах і велемудрий пломінець нашого товариства. Мадам Цинь і Тай Ань переселилися на вулицю Серріто; Немировський отримав гроші (його майно було застраховане) і вклав їх у фабрику феєрверків, і лише Фан Ше, незворушний і скромний, як безкінечний ряд однаковісіньких чайничків, так і залишився у тій своїй халабуді, з тією сумовитою вербою.

Я не згрішив проти тридцяти дев'яти додаткових ознак істини, коли сказав вам, що пожежу погасили. Але тільки водойма, до країв наповнена дощовою водою, змогла б погасити згадки про цю пожежу. Того дня Немировський і маг, прокинувшись на світанку, взялися робити чудернацькі світильники з бамбука; їх було без ліку, і не було їм ні кінця ні краю. Я, холодно порівнявши нікчемну площу мого житла з нестримним водоспадом меблів, раптом подумав: а чи не даремні зусилля майстрів, чи всі ці лампи зможуть горіти? О, як же мені прикро за ці думки! Ще ніч не наблизилася до світанку, як я вже покаявся у своїх грішних помислах. Воістину, за чверть дванадцята всі до останньої лампи горіли, а разом із ними – і стружка, і тирса, і дерев'яна огорожа, сяк-так пофарбована в зелений колір. Хоробрим називають не того, хто наступив тигрові на хвоста, а того, хто вміє зачаїтися в хащі й дочекатися хвилі, яка від початку світу є миттю смертоносного стрибка. Я так і вчинив, я довго вичікував, видершись на вербу в глибині патіо, я уявляв себе саламандрою – і готовий був кинутись у вогонь, щойно мадам Цинь подасть голос.