Нарцис і Гольдмунд - Гессе Герман

Івана і, зітхнувши, сказав: "У цій фігурі стільки побожності й чистоти, вона серйозна, але наповнена щастям і спокоєм. Можна було б подумати, що її зробила людина, у серці якої багато світла й радості".

Ґольдмунд усміхнувся.

— Ви знаєте, що у цій фігурі я відобразив не себе самого, а мого улюбленого товариша. То він приніс у цей образ ясність та спокій, а не я. Насправді це не я створив цей образ, а він вклав мені його в душу.

— Так воно, може, і є,— мовив Ніклаус.— Це таємниця, яким чином постає така картина. Я не зі скромних, але мушу сказати, що створив чимало робіт, яким далеко до твоєї, не в сенсі майстерності чи старанності, а в сенсі правдивості. Що ж, ти й сам добре знаєш, такий твір повторити не можна. Це — таємниця.

— Так,— сказав Ґольдмунд,— коли фігура була готова і я дивився на неї, то думав собі: щось такого ти знову зробити не зможеш. І тому я гадаю, майстре, що незабаром знову подамся в мандри.

Ніклаус кинув на нього здивований і незадоволений погляд, очі його знову зробилися строгими.

— Ми про це ще поговоримо. Робота для тебе мала б лише початися, і зараз це не зовсім відповідний момент, щоб втікати від неї. Але на сьогодні у тебе вихідний і ти мій гість за обіднім столом.

У полудень Ґольдмунд, зачесаний і вмитий, прийшов у недільному одязі. На цей раз він знав, як багато це означало і яка це була рідкісна ласка — бути запрошеним до столу майстра. Проте коли він піднявся сходами до вщерть заставленого фігурами передпокою, серце його зовсім не було таке переповнене і глибокою пошаною, і боязкою радістю, як колись того разу, коли воно швидко-швидко билося при вході до цих гарних затишних покоїв.

І Лізбет причепурилася, вона вбрала на шию ланцюжок з коштовним камінням. А до столу крім коропа й вина була ще одна несподіванка: майстер подарував йому шкіряну калитку, де було два золотих, Ґольдмундова платня за виконану скульптуру.

Цього разу він не сидів мовчки, коли батько з донькою розмовляли. Обоє говорили з ним, цокалися келихами. Ґольдмундовий погляд був дуже уважним, він сповна скористався нагодою, щоб добре роздивитися вродливу дівчину з благородним і трохи зарозумілим обличчям, і його очі не приховували, що вона йому дуже подобалася. Лізбет поводила себе з ним дуже вишукано, але те, що вона не почервоніла і не стала теплішою до нього, його розчарувало. Він знову в глибині душі бажав розговорити це гарне незворушне лице і змусити розкрити його свою таємницю.

Після обіду він подякував, якийсь час побув біля різьбярських робіт у сінях і після обіду вештався без особливого наміру по місту, мов якийсь безцільний гульвіса. Понад усі сподівання майстер виявив йому шану. Чому це його не тішило? Чому вся та шана мала такий слабкий присмак свята?

Піддавшись раптовому бажанню, він винайняв коня і поїхав у монастир, де він колись уперше побачив твір майстра і почув його ім'я. Було це кілька років тому і тим не менше було вже так далеко, що й уявити собі важко. У монастирській церкві він завітав до Матері Божої і вдивлявся в неї, сьогодні цей твір знову захопив і покорив його. Він прекрасніший, ніж його апостол Іван, він був йому рівний за глибиною та таємничістю, але переважав його майстерністю, переважав отим вільним ширянням у невагомому стані. Тепер він бачив у цій роботі деталі, видимі лише митцеві, м'які делікатні рухи одягу, сміливе вирішення у зображенні довгих рук і пальців, тонке використання нерівномірностей у структурі дерева. Всі ці прикраси хоча й були ніщо у порівнянні з цілим, із простотою та глибиною візії, але вони все ж були там, були дуже гарними, вони були можливими лише для талановитого та обдарованого, для справжнього знавця свого ремесла. Щоб мати змогу робити щось подібне, людині потрібно було не лише плекати у своїй душі образи, треба було мати неймовірно вмілі та досвідчені очі й руки. Може, воно й було вартим зусиль: поставити все своє життя на службу мистецтву, коштом свободи, коштом великих переживань, щоб тільки один раз витворити щось таке прекрасне, що можна було не лише пережити, побачити і з почуттям любові сприйняти, але й що аж до самого кінця можна було здійснити з бездоганною майстерністю? Це було велике питання.

Пізньої ночі Ґольдмунд на втомленому коні повернувся до міста. Один шинок ще був відчинений, там він поїв хліба й випив вина, а потім піднявся у свою кімнатку на рибному ринку, сам не свій, переповнений питаннями, весь у сумнівах.

Розділ дванадцятий

Наступного дня Ґольдмунд не зміг набратися духу й піти у майстерню. Як це вже інколи бувало у невеселий день, він вештався містом. Він бачив, як жінки та наймички йдуть на базар, затримався на якийсь час біля колодязя на рибному ринку і придивлявся до продавців риби та їхніх дебелих жінок, як то вони виставляли на продаж і вихваляли свій товар, як витягали холодну сріблясту рибу зі своїх діжок і пропонували її, як риба із болісно розкритими ротами і закляклими від переляку золотими очима тихо віддавалася смерті або люто й відчайдушно чинила їй опір. Таке вже траплялося не раз — його охопило співчуття до цих тварин і понуре роздратування супроти людей. Чому вони були такими брутальними недоумками, неймовірно дурними і тупоголовими, чому ніхто з них не бачив, ні рибалки зі своїми жінками, ні покупці, коли торгувалися, чому вони не бачили ані ці пащі, ні ці до смерті перелякані очі, ці хвости, що люто билися на всі боки, не бачили цієї жахливої і вже зовсім непотрібної, розпачливої боротьби, цього такого нестерпного перетворення таємничих, дивовижно прекрасних тварин, як у них по завмираючій лусці тихо пробігала остання дрож, і потім вони лежали мертві й бездиханні, розпластані й жалюгідні шматки м'яса на столі вдоволених ненажер? Нічого вони не бачили, оці людці, нічого вони не знали і не помічали, до них нічого не промовляло! Байдуже, чи там перед їхніми очима здихала чудова і нещасна тварина, чи якийсь майстер виражав на обличчі святого всю надію, усе благородство, усе страждання і весь дрімучий страх людського життя, страх, від якого стискалося серце — вони нічого не бачили, нічого їх не зворушувало! Всі вони були вдоволені чи заклопотані, дерли кирпу, квапилися, кричали, сміялися, відригували один на одного, вчиняли гармидер, відпускали жарти, репетували через два пфеніги, і всім було добре, вони всі були порядними людьми і вельми задоволені собою та цілим світом. Свині вони були, ах, в сто разів гірші й потворніші від свиней! Ну так, він сам частенько бував серед них, почувався весело в товаристві їм подібних, бігав за дівчатами, сміючись, без жодного страху їв з тарілки печену рибу. Але знову й знову, часто зовсім несподівано, ніби під впливом чарів, радість і спокій полишали його. Знову й знову ця вгодована жирна ілюзія, це самозадоволення, бундючність і лінивий спокій душі зникали. Його тягло до самотності і тяжких дум, у мандри, до спостережень над стражданням, над смертю, над сумнівністю всілякої суєти, до пильного споглядання безодні. Часом у нього в такі хвилини із безнадійного захоплення виглядом марноти й жахіть ні з того, ні з цього розцвітали радість, бурхлива закоханість, бажання заспівати чудову пісню або малювати. Часом, коли він вдихав пахощі квітки, грався з кішкою, до нього знову поверталося дитяче порозуміння з життям. От і тепер воно повернеться, завтра або післязавтра, і світ знову буде добрим, буде чудовим. Так було принаймні до того часу, поки не повернулося щось інше: смуток, тяжкі роздуми, безнадійна і гнітюча любов до вмираючих риб, до в'янучих квітів, переляк перед тупим і свинським животінням людей, коли вони ловлять гав і нічого не бачать. У такі хвилини з болісною цікавістю і глибоким страхом він думав про мандрівного студента Віктора, якому він тоді всадив між ребра свого ножа і покинув його лежати в крові на смерековому гіллі. Він потім сушив собі голову: що ж то тепер насправді сталося з тим Віктором, чи звірі вже його геть порозривали на шматки, чи від нього ще щось залишилося. Так, кістки, звісно ж, ще залишилися, та ще, мабуть, кілька жмутів волосся. А кістки ті — що з ними сталося? Як довго тривало, десятки років чи лише кілька років, щоб вони втратили свою форму і стали прахом?

Ах, нині, в той час, коли він зі співчуттям дивився на риб і з огидою оглядав базарний люд, коли його серце стискалося від тривожного смутку та гіркої ворожості супроти світу, супроти себе самого, Ґольдмундові думалось про Віктора. Може, його відшукали й поховали? І якщо так сталося —то чи в такому разі все м'ясо вже відпало від костей, чи все вже зігнило, чи черви вже усе пожерли? Чи було ще на його черепі волосся і брови над його очними западинами? А від життя Віктора, що як-не-як було повне пригод та історій, фантастичної гри його дивацьких жартів та нісенітниць — що залишилося від того життя? Чи крім кількох безладних спогадів, збережених його убивцею, жило ще й далі щось від цього людського буття, воно ж таки не було зовсім звичайним життям? Чи існував ще якийсь Віктор у снах коханим ним колись жінок? Ах, усе це вже, звісно ж, пішло в небуття, пропало. І так траплялося з усім і з усіма: все швидко розцвітало і знову швидко в'януло, і його вкривали сніги. Що тільки в нього самого не розквітло, коли він пару років тому прийшов у це місто, переповнений пристрасним бажанням мистецтва, повний боязкої та глибокої шани до майстра Ніклауса! Чи залишилося з усього того ще щось живе? Нічого не залишилося, не більше, ніж від довготелесої постаті грабіжника з великої дороги, бідного Віктора. Якби йому хтось сказав тоді, що прийде день, коли Ніклаус визнає його рівним собі й домагатиметься від членів цеху для нього патент майстра, він би подумав, що тримає в руках усе щастя світу. А ось тепер воно було не більше, ніж відцвіла квітка, щось сухе й безрадісне.

Коли Ґольдмунд думав над цим, то перед ним з'явилося видиво. Це була лише мить, лише спалах сяйва: він побачив лице праматері, воно схилилося над безоднею життя, з невловимою усмішкою, прекрасною і жахливою. Він бачив, як вона усміхається до народжень, до смертей, до квітів, до шарудіння осіннього листя, до мистецтва, до тлінності й занепаду.

Для неї, праматері, усе мало однакове значення.