Портрет митця замолоду - Джойс Джеймс
Навіщо ти грішив? Навіщо прислухався до лукавих намовлянь? Чому забув про побожність і добрі діла? Чому не втікав від гріха? Чому не відкинувся від цього лихого товариша? Чому не відрікся від цієї звички — розпусної, нечистої звички? Чому не прислухався до порад свого сповідника? Чому, коли ти згрішив уперше, вдруге, втретє, вчетверте чи й усоте, не покаявся ти у своєму злі і не звернувся до Господа, який лишень чекав на твоє каяття, аби відпустити тобі твої гріхи? Тепер час каяття минув. Час є, час був, але часу більше не буде! Був час грішити потай, насолоджуватись лінощами й гординею, жадати недозволеного, прислухатись до покликів своєї нижчої природи, жити як польова звірина, ба гірше ніж польова звірина— вони ж бо всього лиш звірі й не мають розуму, щоб ним керуватися: час був, але часу більше не буде. Бог промовляв до тебе стількома голосами, але ти не хотів чути. Ти не хотів роздушити гординю і гнів у своєму серці, не хотів зректися неправедно набутого добра, не хотів підкоритися приписам святої Церкви, ані виконувати свої релігійні обов'язки, не хотів покинути отих лихих товаришів, не хотів уникати небезпечних спокус. Ось яку мову ведуть ті недобрі мучителі, ось їхні слова докорів і картань, ненависті й відрази. Авжеж, відрази! Бо навіть коли вони, самі дияволи, згрішили, то це був єдиний гріх, сумірний з їхньою ангельською природою— бунт розуму. І навіть вони, нечисті, не можуть не відвернутися з гнівом і огидою, бачачи, якими невимовними гріхами розбещена людина глумиться над храмом Святого Духа й опоганює його, опоганює й оскверняє себе.
— О, любі мої юні браття во Христі, хай не приведе нас Господь будь-коли почути ту мову! Хай ніколи не випаде нам така доля! Я палко молюся Богові, аби в останній день страшної розплати жодна душа з присутніх тут не опинилася серед тих нещасних, яким Великий Судія накаже навіки щезнути з очей Його, аби жоден з нас ніколи не почув, як в його вухах дзвенить жахливий вирок відречення: Ідіть од мене, прокляті, ув огонь вічний, приготовлений дияволові та ангелам його!
Коли він ішов до виходу з каплиці, ноги його трусились, а шкіра на черепі тремтіла, мов її торкнулися пальці привида. Він піднявся сходами і пішов коридором, вздовж стін якого висіли пальта та дощовики, немов скарані на смерть лиходії, обвислі, безголові й безформні. І з кожним кроком його дедалі більше проймав страх, що він уже помер, що душа його вирвалася з тілесної оболонки, і він сторчголов летить крізь простір.
Підлога хиталась у нього під ногами, він важко сів за парту, відкрив навмання якусь книжку і прикипів до неї очима. Кожне слово стосувалося його! Так воно і є. Бог всемогутній. Бог може покликати його негайно, навіть зараз, коли він сидить за партою, і він навіть не встигне усвідомити, що його кличуть. Бог уже покликав його. Так? Невже? Справді? Його плоть зіщулилась, мовби відчувши поруч пажерливі язики полум'я, та й усохла, охоплена вихором гарячого повітря. Він помер. Так. Його судять. Огняна хвиля пробігла тілом — перша. За нею — друга. Його мозок запалав. Ще одна хвиля. Мозок кипів і булькотав в оселі черепа, який розтріскувався. Язики полум'я пелюстками вириваються з черепа — пронизливі і пискотливі голоси:
— Пекло! Пекло! Пекло! Пекло! Пекло!
Голоси залунали коло нього:
— Про пекло.
— Сподіваюся, він добре вам його втовк.
— Ще й як. Настрашив усіх до смерті.
— Цього вам, хлопці, і треба, і то чим більше, аби не лінувалися.
Він кволо відкинувся на спинку парти. Він не помер. Бог усе ще пощадив його. Він все ще у звичному шкільному світі. Біля вікна стоїть містер Тейт з Вінсентом Героном, вони балакають, жартуючи, дивлячись на похмурий дощ, покивуючи головами.
— Аби лиш випогодилося. Ми з друзями домовились поїхати на велосипедах до Малагайду. Але на дорогах, певно, болота по коліна.
— Може, ще випогодиться, сер.
Знайомі голоси, звичайні слова, тиша класної кімнати, коли голоси вщухли і запала мовчанка, заповнена тихим похрускуванням, як між корів на паші, — це інші хлопці спокійно жували свої сніданки, — вколисали його болящу душу.
Ще є час. О Маріє, прибіжище грішників, заступись! О Непорочна Діво, вирятуй з безодні смерті!
Урок англійської почався зі слухання історії. Королі й королеви, фаворити, інтригани, єпископи, мов німі привиди, проминали за заслоною своїх імен. Усі вони померли і всіх їх суджено. Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить? Нарешті він зрозумів: навколо нього розкинулось людське життя, долина миру, де люди-мурашки дружно трудяться, а під тихими курганами сплять їхні мертві. Сусід торкнувся його ліктем, і серце йому здригнулося: відповідаючи на запитання вчителя, він почув у власному голосі супокій смирення і каяття.
Його душа чимраз глибше осідала у бездонний сумир каяття, не спроможна далі терпіти муки страху, і, осідаючи, несміливо возносила молитву. О так, на цей раз його ще пощадять; він покається у своєму серці і буде прощений; а тоді там, во вишніх, на небесах, побачать, чим він спокутує за минулі гріхи — цілим життям, кожною годиною життя. Лише заждіть.
— Усім, Боже! Усім-усім!
Хтось заглянув у двері й сказав, що сповіді в каплиці вже почалися. Четверо хлопців вийшли з класу, і він почув, що й інші ідуть коридором. По серцю війнуло трепетним холодком, немов подув вітерець, і все ж, наслухаючи у мовчазному стражданні, він ніби припав вухом до м'яза власного серця, відчуваючи, як воно затремтіло і зіщулилось, як тріпотять його шлуночки.
Виходу нема. Він мусить висповідатись, викласти словами усе, що чинив і думав, гріх за гріхом. Як це зробити? Як?
— Отче, я...
Висповідатись! Ця думка холодною, блискучою рапірою встромилась у його ніжне тіло. Тільки не тут, не в їхній каплиці. Він щиро визнає все — кожен грішний помисел і вчинок, — але не тут, не серед одношкільників. Він вишепче весь свій сором далеко звідси, в якомусь темному закутку; і він смиренно благав Бога не гніватися, що він не сміє іти до сповіді в їхню каплицю. І в повному упокоренні духа німо благав прощення в хлопчачих сердець довкола. Час минав.
Він знову сидів у каплиці в передній лаві. Пригасле денне світло повільно сочилося знадвору крізь збляклі червоні жалюзі, здавалось — це заходить сонце останнього дня, і всі душі збираються на суд.
— Відтятий я з-перед твоїх очей: це, любі мої юні браття во Христі, слова з Книги Псалмів, псалом тридцятий, двадцять третій стих. Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Проповідник заговорив тихо і приязно. Доброта була в нього на лиці, а пучки пальців лагідно єдналися, творячи тендітну клітку.
— Нині вранці у наших розважаннях про пекло ми спробували зробити те, що наш святий засновник у своїй книзі духовних вправ називає зіставленням місця. Тобто ми спробували чуттями ума збагнути в уяві нашій матеріальність того жахливого місця та фізичних мук, яких зазнають усі, хто в пеклі. Нині ввечорі ми на кілька хвилин зупинимося на природі духовних мук у пеклі.
— Не забувайте, що гріх — це подвійний переступ. Це негідне потурання зіпсутості нашої природи, нижчим інстинктам, всьому, що в нас грубе й тваринне; а ще це — відвернення від того, що каже нам наша вища природа, від усього, що чисте й святе, від Самого Святого Бога. Тому смертний гріх карається в пеклі подвійно: фізично і духовно.
— А зі всіх духовних кар найстрашнішою є кара втрати — справді-бо, вона така велика, що сама по собі перевищує всі інші муки. Святий Тома, найбільший учитель Церкви, прозваний ангельським доктором, каже: найгірше прокляття буває тоді, коли в розумінні людина цілком позбавлена божественного світла, а в прагненні вперто відвертається від благості Божої. Не забувайте: Бог — це безконечно блага бутність, а тому втрата такої бутності мусить бути безконечно болюча. У цьому житті нам важко виразно уявити собі, якою ця втрата мусить бути, але пропащі душі в пеклі ще дужче страждають, бо повністю усвідомлюють, що вони втратили, і розуміють, що втратили це через власні гріхи, і втратили навіки. У саму мить смерті плотські зв'язки вмить розриваються, і душа відразу летить до Бога. Душа змагає до Бога, як до осереддя свого існування. Пам'ятайте, любі хлоп'ята, наші душі прагнуть бути з Богом. Ми походимо від Бога, ми живемо Богом, ми належимо до Бога — ми належимо Йому питомо. Бог любить божественною любов'ю кожну людську душу і кожна людська душа живе у цій любові. А як же інакше? Кожен наш подих, кожна думка нашого мозку, кожна мить життя породжені невичерпною Божою благістю. І якщо боляче матері розлучатися з дитиною, чоловікові — бути вигнанцем без дому й вогнища, другові — бути в розлуці з другом, то подумайте лишень, як боляче, як щемно має бути бідолашній душі, коли її позбавлять присутності безконечно благого і люблячого Творця, Який покликав цю душу до існування з ніщоти, підтримував її при житті і любив незмірною любов'ю. Отож, вічне відлучення від свого найвищого блага — Бога, щем цієї розлуки, повне усвідомлення безповоротності цієї втрати — ось найбільша мука, яку тільки може стерпіти створена душа: poena damni, кара втрати.
— Другою карою, якої зазнають душі відлучених у пеклі, є муки сумління. Як у мертвих тілах гниття породжує хробаків, так і в пропащих душах гнилизна гріха породжує безперервні самодокори — жало сумління, черв з потрійним жалом, як зве його папа Інокентій Третій. Першим дошкульним жалом цього жорстокого черва буде пам'ять про минулі втіхи. Який жахливий цей спогад! В озері всежерущого огню гордий цар згадуватиме пишноту свого двору, вчений лиходій — свою бібліотеку та дослідницьке приладдя, любитель мистецьких розваг — свої мармури, картини й інші мистецькі скарби, любитель застілля — свої розкішні учти, вишукані страви, добірні вина; скупій згадуватиме свої скрині з золотом, грабіжник — нечесно добуте багатство, люті, мстиві й безжалісні вбивці — свої криваві розправи та насильство, в якому вони любувалися, розпусники та чужоложці — невимовно брудні втіхи, такі для них солодкі. Вони пам'ятатимуть все це й гидуватимуть самі собою і гріхами своїми. Якими бо жалюгідними здаватимуться ці втіхи душам, приреченим страждати у пекельному вогні повік! Як захлинатимуться вони злістю від думки, що проміняли небесне блаженство на земну марноту — на кілька зливків металу, на пусті почесті, на тілесні насолоди, на лоскотання нервів.
