Портрет митця замолоду - Джойс Джеймс

Їм не вільно було їсти із забороненого дерева.

— На жаль, любі мої хлоп'ята, вони теж упали. Диявол, який колись був осяйним ангелом, сином зірниці, а тепер став нечистим духом, прийшов у вигляді змія, хитрішого над усю польову звірину. Він заздрив їм. Йому, при його упалій величі, нестерпною була думка, що людина, створіння із глини, вспадкує те, що він, згрішивши, втратив назавжди. Він підійшов до жінки, крихкішої посудини, і влив отруту свого красномовства їй у вухо, пообіцявши — о, яка блюзнірська обіцянка! — що коли вони з Адамом скуштують забороненого плоду, то стануть як боги, ба навіть як Сам Бог. Єва піддалась на обман архіспокусника. Вона з'їла яблуко, ще й дала Адамові, який не мав моральної відваги опертися їй. Отруйний язик Сатани зробив своє діло. Вони упали.

— Тут у саду почувся голос Господень, прикликаючи людину, Боже створіння, до одвіту: і перед провинною парою з полум'яним мечем у руці постав Михаїл, небесний воєвода, і вигнав їх геть з Едему у світ, світ болестей і трудів, жорстокості й розчарувань, важкої праці й злигоднів, щоб здобували вони хліб свій у поті чола свого. Але й тоді який милосердний був Господь! Він змилувався над нашими нещасними, знедоленими прабатьками і пообіцяв, що в повноту часів зішле з небес Того, Хто відкупить їх, Хто знову їх зробить Божими дітьми і спадкоємцями царства небесного. І тим Відкупителем упалої людини мав стати єдинородний Син Божий, друга Іпостась Пресвятої Трійці, Вічне Слово.

— І Він прийшов. Він народився з чистої дівиці, діви-матері Марії. Він народився в убогій яскині в Юдеї і тридцять років жив як скромний тесля, аж поки пробила Його година. І тоді, сповнений любові до людей, Він пішов у світ, щоб нести їм нову благу вість.

— Чи слухали вони його? Авжеж, слухали, але не чули. Його схопили, зв'язали, як звичайного злочинця, з Нього насміхалися, як з нерозумного, помилували замість Нього всім відомого розбійника, збичували п'ятьма тисячами бичів й увінчали терновим вінцем. Єврейська чернь і римська солдатня гнали Його вулицями, Його роздягли з одежі й повісили на шибениці; бік Йому простромили списом, і з пораненого тіла Нашого Господа безупинно текла вода і кров.

— І навіть тоді, в ту годину найбільших мук Наш Милосердний Спаситель пожалів людство. Саме там, на горі Голгофі, Він заснував святу католицьку Церкву, що її, як обіцяно, пекельним воротам не подолати. Він заснував її на віковічній скелі й дарував їй Свою благодать, таїнства й святе причастя, і пообіцяв: якщо люди слухатимуть слова Його Церкви, то сподобляться вічного життя. Та якщо після всього, що Він зробив для них, вони впиратимуться у своїй злобі, їм судилася вічність мук — пекло.

Голос проповідника завмер. Він зупинився, склав на мить долоні, розвів їх. Тоді провадив далі:

— Тепер спробуймо уявити собі на мить, наскільки це в нашій змозі, як виглядає та оселя проклятих, яку справедливість зневаженого Бога покликала до буття задля вічної кари грішників. Пекло — це тісна, темна і сморідна в'язниця, оселя демонів і пропащих душ, повна вогню і диму. Бог умисне зробив цю в'язницю тісною, на кару тим, хто не хотів себе зв'язувати Його законами. У земних в'язницях нещасний арештант має хоч якусь свободу — нехай лиш у чотирьох стінах камери чи в понурому тюремному дворі. Не так у пеклі. Пропащих душ там так багато, що в'язням нестерпно тісно у їхній в'язниці, мури якої, як кажуть, завтовшки в чотири тисячі миль, — вони настільки скуті й безпомічні, що, як пише благословенний святий Ансельм у своїй книзі про Подібності, навіть неспроможні вийняти з ока хробака, який його роз'їдає.

— Вони лежать у суцільній тьмі. Бо не забувайте, вогонь пекельний не дає світла. Як з волі Божої вогонь печі вавилонської втратив жар, не втративши світла, так з волі Божої пекельний вогонь, зберігаючи силу жару, вічно горить у тьмі. Це — безконечний коловорот пітьми, темного полум'я і темного диму палаючої сірки, в якому тіла скупчені так, що нема чим дихнути. З усіх кар, які впали на землю фараонів, кару темряви назвали найжахітнішою. Як же тоді назвати темряву пекла, що триває не три дні, а цілу вічність?

— Жахіття цієї тісної і темної в'язниці ще гірше через страшний сморід. Усі нечистоти світу, всі покидьки і шумовиння світу спливуть туди, як у величезну смердючу стічну канаву, коли страхітлива пожежа останнього дня очистить світ. Маси палаючої сірки теж наповнюють пекло нестерпним смородом, а тіла пропащих душ самі виділяють такий бридкий сопух, що, як каже святий Бонавентура, навіть одне з них може заразити цілий світ. Навіть у нашому світі повітря, ця чиста стихія, стає нечистим і непридатним для дихання, коли застоїться. Подумайте тільки, якою має бути занечищеність повітря у пеклі. Уявіть собі бридкий, зотлілий труп, який лежав, гниючи і розкладаючись у гробі, аж поки не перетворився в драглисту масу рідкої гнилі. Уявіть, що труп цей віддано на поталу полум'я, що його пожирає вогонь палаючої сірки, залишаючи густі, задушливі випари нудотного, гидкого тліну. А тепер уявіть собі зловоння, але в мільйони мільйонів разів сильніше від мільйонів і мільйонів смердючих трупів, стиснених у сморідній тьмі — велетенська, тліюча купа людської цвілі. Уявіть собі все це, і матимете певне уявлення про жах пекельного смороду.

— Але цей сморід, хай який жахливий, — ще не найбільша фізична мука, яку терплять пропащі душі. Найбільшою тортурою, до якої вдавались тирани, катуючи своїх ближніх, є тортура вогнем. Лишень на мить вкладіть палець у пломінь свічки і відчуєте, що таке біль від вогню. Але Бог сотворив наш земний вогонь на добро людині, щоб живив він у ній іскру життя і допомагав у корисних ремеслах, тоді як пекельний вогонь має зовсім іншу природу і створений Богом, щоб ним мучити-карати нерозкаяного грішника. Наш земний вогонь теж спалює, швидше чи повільніше, залежно від того, наскільки займистим є охоплений ним предмет, тож геній людський понавигадував запобіжних хімікалій, здатних припинити чи придушити горіння. Але сірчаний камінь, який горить у пеклі, — це субстанція, спеціально створена аби горіти вічно з невимовною силою. Ба більше, наш земний вогонь, спалюючи, нищить, тож чим він сильніший, тим коротше триває; а пекельний вогонь має ту властивість, що він не спалює того, що палить, тож хоч і лютує з неймовірною силою, не вщухає ніколи.

— До того ж, наш земний вогонь, яким би лютим не був і як далеко не розкинувся б, завжди має межу; але озеро пекельного вогню безмежне, безбережне і бездонне. Кажуть, сам диявол на запитання одного вояка мусив визнати, що навіть якщо цілу гору вкинути в огненний океан пекла, вона миттю згорить, мов шмат воску. І страшний цей вогонь катуватиме пропащі тіла не лише зовні — кожна-бо загублена душа сама для себе буде пеклом, безмежний огонь лютуватиме у самому її нутрі. О, жахлива доля нещасних істот! Кров клекоче і кипить у жилах, мозок вариться в черепі, серце в грудях горить і тріскає, нутрощі — червоногаряча маса палаючої м'якоті, тендітні очі оповиті полум'ям, мов розтоплені кулі...

— Але те, що я сказав про силу, властивості й безмежність цього вогню, — ніщо порівняно з його потугою, потугою засобу, обраного Божим промислом для покарання як тіла, так і душі. Цей вогонь породжений гнівом Божим і діє не сам по собі, а як знаряддя божественної помсти. Як хрещальні води очищають з тілом і душу, так вогонь покари мучить з плоттю і дух. Усі тілесні чуття зазнають мук, і з ними катується душа: очі страждають від непроникної і повної темряви, ніс — від прикрого смороду, вуха — від криків, голосінь і проклять, смак — від огидної твані, заразної тліні, задушливої бридоти, якій і ймення нема, дотик — від розжарених шпичаків і вістрів, від жорстоких язиків полум'я. І через ці страждання чуттів вічно карається у самій своїй суті безсмертна душа, серед незліченних жерущих огнів, які запалила в безодні зневажена велич Всемогутнього Бога і які під гнівним подихом Божественності розгорілись у вічне палання.

— Врешті завважте, що муки цієї пекельної в'язниці стають ще нестерпніші через сусідство самих проклятих. Погане товариство й на землі настільки згубне, що навіть рослини — ніби інстинктивно — уникають сусідства того, що для них є шкідливе чи смертоносне. У пеклі немає ніяких законів — ніхто не згадує про родину, про батьківщину, про взаємини, про людські узи. Пропащі душі виють і верещать одна на одну, їх муки і лють ще більше зростають від сусідства істот, що мучаться й лютують, як вони. Всяку людяність забуто. Волання страждущих грішників сягають щонайдальших країв неозорої безодні. Вуста пропащих безперестанку блюзнять Господа, виливають ненависть до своїх товаришів по стражданню й проклинають душі, що були їх співучасниками в гріху. У давнину існував звичай карати батьковбивцю у той спосіб, що його кидали у морські глибини в мішку разом з півнем, мавпою та змією. Творці цього закону, який нам здається жорстоким, сусідством цих відразливих і небезпечних тварин хотіли скарати злочинця. Але що таке лють безсловесних тварин порівняно з люттю проклять, які вивергаються з запалених губ та пересохлих горлянок грішників у пеклі, коли вони впізнають у своїх сусідах тих, хто допоміг їм згрішити і вчив їх гріха, чиї слова посіяли в них перші зерна зловмисності і злодіяння, чиї неподобні підшепти штовхнули їх на гріх, чиї очі зводили їх зі шляху чесноти. Вони накидаються на отих співучасників з прокльонами, докоряючи їм. Але нема для них ані помочі, ані надії: каятися вже запізно.

— Насамкінець подумаймо про ту жахливу муку, якою є для пропащих душ — і спокусників, і спокушених — товариство дияволів. Дияволи мордуватимуть проклятих подвійно: своєю присутністю і своїми докорами. Нам годі уявити собі, наскільки вони страшні. Свята Катерина Сієнська якось побачила диявола і написала, що воліла б до кінця життя ходити по розжареному вугіллі, аніж ще раз бодай на одну мить побачити ту жахливу потвору. Дияволи ці, які колись були прекрасними янголами, стали настільки ж огидними й потворними, наскільки колись були прекрасними. Вони насміхаються й глузують з пропащих душ, яких затягли у погибель. Саме вони, ці нечисті сили, стають у пеклі голосами сумління.