Портрет митця замолоду - Джойс Джеймс

Вони справді розкаюватимуться; і це — друге жало черва сумління: запізніла й безплідна скруха через скоєні гріхи. Божественна справедливість вимагає, щоб думки цих нещасних грішників постійно зосереджувались на гріхах, у яких вони провинні, ба більше, як вказує святий Августин, Бог навіть передасть їм власне знання про гріх, тож гріх перед ними постане у всій своїй відразливій злобі, як постає він перед очима Самого Бога. Вони побачать свої гріхи у всій їхній мерзоті й каятимуться, але буде запізно, і тоді вони гірко пошкодують, що не раз понехтували доброю нагодою. Ось останнє, найдошкульніше й найжорстокіше жало черва сумління! Сумління скаже: ти мав час і нагоду покаятись, але не захотів. Батьки виховали тебе в побожності. Ти міг звернутися до таїнств, благодаті та милості Церкви. Служитель Божий промовляв до тебе, кликав за тобою, коли ти заблукав, готовий відпустити твої гріхи, хай які численні і жахливі — аби ти лишень висповідався і покаявся. Ні. Ти не хотів. Ти глузував зі служителів святої релігії, повертався спиною до сповідальні, щораз глибше вгрузав у трясовину гріха. Бог взивав до тебе, остерігав, закликав вернутися до Нього. О який стид, яке нещастя! Господь вселенної закликав тебе, створіння з глини, любити Його, Хто сотворив тебе, і дотримуватись Його закону! Ні. Ти не хотів. А тепер, щоб ти й ціле пекло затопив сльозами, якщо ти ще вмієш плакати, усе те море каяття не дасть тобі того, що дала б одна-єдина сльозина правдивого покаяння, пролита в смертному житті. Тепер ти випрошуєш бодай хвильку земного життя, щоб у ній покаятись. Намарне. Той час минув, минув навіки.

— Отаке-то трояке жало сумління, гадина, що гризе саму серцевину серця пропащим у пеклі, а вони, пекельно люті, проклинають себе за свою глупоту, проклинають лихих товаришів, що привели їх до цієї згуби, і дияволів, що спокушали їх за життя, а тепер глумляться над ними і мучать їх у вічності, клянуть навіть самого Всевишнього, Чию доброту і терпіння вони зневажали і нехтували, але від Чийого правого суду та сили їм не втекти.

— Наступна духовна кара, що її зазнають прокляті душі — це кара безмірності. У своєму земному житті людина здатна до багатьох лиходійств, однак вона нездатна вчинити їх усі відразу, адже одне зло виправляє й знешкоджує інше, як одна отрута часто-густо знешкоджує іншу. У пеклі ж усе навпаки: одна мука не тільки не злагоджує другу, але й додає їй сили; ба більше — оскільки духовні здатності досконаліші, ніж зовнішні чуття, то й страждають вони сильніше. Як і зовнішні чуття, кожна духовна здатність страждає від окремої тортури: уява — від моторошних образів; чуття — від прагнень і сказу, поперемінно; розум і мислення — від внутрішньої темряви, жахнішої навіть, ніж зовнішній морок, що панує у тій страхітливій тюрмі. Зловмисність, якою одержимі ці демонські душі, хоч і безсила, є злом безкраїм, безчасним, є опідлінням, весь жах якого можна більш-менш помислити, лиш пам'ятаючи про звироднілість гріха і ненависть Бога до нього.

— Протилежна до цієї кари безмірності, а водночас рівнобіжна з нею, є кара гостроти. Пекло — це осердя зла, а речі, як вам відомо, в своєму осерді густіші, ніж на краях. Там нема супротивних чи побіжних сил, які вгамували б чи бодай трохи зм'якшили пекельні муки. Навіть те, що само по собі добре, у пеклі стає злом. Товариство, що деінде є для стражденного джерелом розради, там буде постійною мукою; знання, що є найвищим і тому таким бажаним благом для розуму, там стане ненавидним гірше невігластва; світло, якого потребують усі створіння, від царя сотвореної природи аж до найменшої лісової рослинки, викликатиме гостру огиду. У цьому житті наші страждання не бувають надто тривалі чи надто великі — наша природа або звикає до них, або ламається під їх тягарем, кладучи їм край. Але пекельні муки звичкою подолати не можна. Бо, маючи страшну силу, вони водночас постійно оновлюються: один біль ще дужче розгоряється від другого і робить його полум'я ще жорстокішим. І грішна природа не уникне цих гострих, щораз нових мук, зламавшись під їх тягарем — душа-бо зберігається і підтримується у злі, аби муки її тільки зростали. Безмежність муки, неймовірна гострота страждання, неустанне оновлення тортур — ось чого вимагає для грішників обурена ними божественна велич, ось що волить небесна святість, зневажена й знехтувана задля хтивих і ницих утіх зіпсутої плоті, ось на чому наполягає кров невинного Агнця Божого, пролита за спасіння грішників і потоптана наймерзеннішим з мерзенних.

— Та останньою і коронною тортурою з усіх в тому моторошному місці є його вічність. Вічність! О, жаске, лиховісне слово! Вічність! Хіба може людський розум осягнути її? І не забудьмо, це — вічність страждання. Навіть якби пекельні страждання були не такі страшні, як є, вони стануть нескінченними, бо їм судилося тривати вічно. Триваючи вічно, вони, як ви знаєте, водночас нестерпно гострі і безмірні. Навіть укус комахи — якби його довелося терпіти вічно — це вже жахлива мука. Чим тоді є вічне терпіння від усього розмаїття пекельних тортур? Вічна мука! На віки вічні! Не на рік, не на вік, а навіки! Тільки-но уявіть весь жах цього. Ви не раз бачили пісок на березі моря. Які дрібнесенькі оті піщинки! І скільки їх вміститься у жменьці піску, що його, бавлячись, зачерпує дитина! Тепер уявіть собі гору цього піску, у мільйон миль заввишки, від землі до найвищих небес, у мільйон миль завширшки, і стільки ж завтовшки, бо сягає вона до найдальших закутків простору; уявіть собі, що цю величезну масу незліченних піщинок помножено у стільки разів, скільки є листя в лісі, чи крапель води в могутньому океані, пір'їн на птахах, лусок на рибинах, шерстинок на тваринах, атомів у повітряному просторі; і уявіть, що в кінці кожного мільйона років до тої гори прилітає невеличка пташина і забирає звідти у дзьобі крихітну піщинку. Скільки ж то має минути мільйонів мільйонів століть, поки ця пташка вибере бодай один квадратний фут з тієї гори, скільки незліченних віків мине, поки вона вибере її цілу! Але навіть коли цей довжелезний період скінчиться, і то важко буде сказати, що минула бодай одна мить вічності. Після всіх цих мільярдів, трильйонів років вічність лише ледве почнеться. І якщо раз вибрана гора виросте знову, а пташка знов прилітатиме і вибиратиме її по піщинці, і якщо гора отак з'явиться і зникне стільки разів, скільки є зірок на небі, атомів у повітрі, крапель води в морі, листя на деревах, пір'їн на птахах, лусок на рибинах, шерстинок на тваринах — навіть після тих незліченних появ і зникнень незмірно великої гори не можна буде сказати, що скінчилася бодай одна-єдина мить вічності. Навіть по закінченні оцього предовжелезного часу, що від самої думки про нього паморочиться в голові, вічність лиш заледве почнеться.

— Один святий чоловік (здається, то був хтось із наших отців) одного разу сподобився видіння пекла. Здавалось йому, що він стоїть посеред великої зали, у темряві й тиші — чути лише цокання великих дзиґарів. Дзиґарі цокали і цокали, без упину; і святому здавалося, ніби вони безупинно повторюють слова: вічно, ніколи, вічно, ніколи. Вічно бути у пеклі, ніколи не бути в небесах; вічно бути відлученим від присутності Божої, ніколи не сподобитися блаженного видіння; вічно бути здобиччю полум'я, жертвою хробаччя, мішенню для розжарених штрикал, ніколи не звільнитися від цих страждань; вічно терпіти докори сумління, натиск пам'яті, темряву і розпач душі, ніколи від них не втекти; вічно клясти і лаяти бісів, що ликують злобно над нещастям одурених ними, ніколи не споглядати осяйних одінь блаженних; вічно волати з огненної безодні до Бога, благаючи про мить, єдину мить перепочинку від цієї жахливої муки, ніколи не дістати, бодай на мить, Божого прощення; вічно страждати, ніколи не спізнати блаженства; вічно бути пропащим, ніколи не знати спасення: вічно, ніколи, вічно, ніколи. Ох, яка це страшна покара! Вічність нескінченного конання, нескінченних тілесних і духовних страждань — і ані промінчика надії, ані хвилини перепочинку; вічність агонії, невимірної й невимірно гострої; вічність тортур, які, вічно пожираючи, вічно підживлюють свою жертву; вічність напасті, яка без упину терзає дух, катуючи плоть, — вічність, кожна мить якої сама є вічністю розпуки. Такою є страхітлива покара, призначена всемогутнім і справедливим Богом для тих, хто вмирає у смертнім гріху.

— Так, справедливим! Люди-бо мислять лише по-людськи, дивуючись, що Бог відміряє вічну і безмежну покару в пекельнім огні за один лише тяжкий гріх. Вони мислять так, бо сліпі в облуді своєї плоті та темряві людського розсуду, бо неспроможні збагнути всю ницість смертного гріха. Вони мислять так, бо нездатні усвідомити, що природа навіть легкого гріха така огидна й відворотна, що якби всесильний Творець захотів покінчити зі всім злом і нещастям світу— з війнами, хворобами, грабунками, злочинами, смертями, убивствами — за умови, що бодай один легкий гріх лишиться непокараним — брехня, сердитий погляд, хвилина упертих лінощів, — Він, великий, всемогутній Бог, не зміг би цього зробити, бо гріх — чи то в помислі, чи в ділі — є переступом Його закону, і Бог не був би Богом, якби не карав переступника.

— Один лиш гріх — мить бунтівної гордині розуму — зруйнував славу Люцифера і третини янгольських когорт. Один лиш гріх, мить глупоти і слабкості, прогнав Адама та Єву з Едему і приніс у світ смерть і страждання. Щоб скасувати наслідки цього гріха, Єдинородний Син Божий прийшов на землю, жив, страждав і помер щонайболючішою смертю по трьох годинах муки на хресті.

— Гай-гай, любі мої юні браття во Христі, невже ми й далі будем зневажати нашого доброго Спасителя і гнівити Його? Невже знов попихатимем Його пошматоване, скалічене тіло? Невже плюватимем Йому в лице, повне скорботи й любові? Невже ми теж, як жорстокі євреї і брутальні солдати, насміхатимемось з лагідного і чуйного Спасителя, Який заради нас сам топтав цю страшну винотоку скорботи? Кожне слово гріха — це рана в Його тендітному боці. Кожний грішний учинок, мов терня, коле йому чоло. Кожний нечистий помисел, якому ми свідомо улягаємо, гострим списом пронизує Його святе і любляче серце.