Портрет митця замолоду - Джойс Джеймс

Він був в інакшому світі; він прокинувся з довговічного сну.

Він тихо стояв серед вулиці, тільки збурене серце калатало об груди. Молода жінка у довгій рожевій сукні поклала руку йому на рамено й зазирнула в обличчя. Вона сказала весело:

— Добривечір, хотінчику!

Кімната її була тепла й світляста. У розлогому фотелі біля ліжка сиділа велика лялька з розставленими ногами. Він марно силкувався витиснути бодай слово, щоб здаватися невимушеним, і лиш спостерігав, як вона розстібає сукню, як гордовито і впевнено тримає напахчену голову.

Коли він так мовчки стояв посеред кімнати, вона підійшла й обняла його, весело і по-справжньому. Повні руки міцно притулили його до себе, і він, бачачи серйозний спокій її обличчя, відчуваючи тепле, спокійне дихання її грудей, ледь не вибухнув істеричним плачем. Сльози радості й полегші заблищали в його щасливих очах, губи розтулились, хоч не випустили ні слова.

Вона дзеленькливо провела рукою по його волоссі, назвавши маленьким капосником.

— Поцілуй мене, — сказала вона.

Та губи його не схилялись до поцілунку. Він хотів, щоб руки її отак тулили його міцно в обіймах, щоб пестили поволі, поволі, поволі. В обіймах цих рук він раптом став сильним, безбоязним і певним. Тільки губи ніяк не схилялися до поцілунку.

Враз вона нагнула його голову і притисла губи до губ, і в одвертому погляді піднятих на нього очей він прочитав значення її рухів. Це було понад його сили. Він закрив очі і здався, тілом і душею, забувши про все на світі, крім темного натиску м'яко розтулюваних уст. Вони тисли йому на уста, і тисли на мозок, немов промовляли до нього без слів; і між ними він вчув досі незнаний і несміливий тиск, темніший, ніж млість гріха, легкіший, ніж звук чи запах.

Розділ третій

Впали швидкі грудневі сутінки, гепнувшись по-блазенському на землю після тьмяного грудневого дня, і, дивлячись у тьмяний квадрат вікна класу, він відчув, що шлунок його благає їжі. Він сподівався, що на вечерю буде рагу — ріпа, морква і товчена картопля з жирними шматками баранини, які зачерпують разом з густим, перченим, мукою підбитим соусом. Запхни це у себе, радив йому шлунок.

Настане понурий, таємничий вечір. У ранньому присмерку де-не-де спалахнуть жовті ліхтарі, освітивши убогий квартал борделів. Він довго кружлятиме вулицями, колуючи щораз ближче і ближче, тремтячи від страху й радості, поки ноги не звернуть раптом за темний ріг. Повії саме виходитимуть з домівок, готуючись до ночі, ліниво позіхаючи зі сну, поправляючи шпильки у збитому волоссі. Він спокійно минатиме їх, чекаючи, коли стрепенеться його власна воля, або гукне його гріхолюбну душу їхня ніжна напахчена плоть. А поки він блукатиме в очікуванні цього поклику, чуття його, затуркані лише його бажанням, тонко підмітять усе, що ранить чи принижує їх: зір — кільце піни від пива на незастеленому столі, фото двох виструнчених вояків чи крикливу театральну афішу; слух — тягучу говірку, манеру привітань:

— Здоров був, Берті, що доброго надумав?

— Це ти, голубчику?

— Номер десятий. Свіженька Неллі чекає на тебе.

— Вечір добрий, чоловіченьку! Зайдеш розважитись?

Рівняння на сторінці його зошита почало розпускати дедалі ширший хвіст, помережаний очима-зорями, наче у пави; а коли очі-зорі коефіцієнтів зазнали скорочення, хвіст став повільно згортатися знов. Коефіцієнти з'являлися і зникали, немов очі, що розплющуються й заплющуються; очі розплющувалися і заплющувалися, немов зірки, що народжуються і гаснуть. Неозора круговерть зоряного життя виносила його втомлений ум ген до своїх околиць і знов повертала до центру під ледь чутні звуки музики. Що то за музика? Музика погучнішала, і пригадалися слова — недописані Шеллі рядки про блідий з утоми місяць, що блукає самотньо. Зірки стали кришитись, і в простори посіялась хмара зоряного пилу.

Тьмяне світло ледь сіялося на сторінку, де поволі почало розгортатись, випускаючи розлогий хвіст, ще одне рівняння. Це відкривалася до життя його власна душа; вона розгорталася, гріх за гріхом, висипаючись жевривом палких зірок, і знов загорталася, повільно гаснучи, гасячи свої світла й жарини. Вони погасли; і хаос заповнила холодна темінь.

У його душі панувала холодна, ясна байдужість. Скоївши свій перший ґвалтовний гріх, він відчув, як викотилася з нього хвиля життєвої снаги, і налякався, що цей викид скалічить йому тіло чи душу. Натомість хвиля винесла і його з себе, а відступаючи, повернула назад: ні тіло, ні душа не зазнали каліцтва, тільки встановився між ними темний мир. Хаос, в якому погас його запал, став холодним, байдужим самознанням. Він допустився смертного гріха не раз, а багато разів, і знав, що вже за той перший гріх заслуговує вічного прокляття, а з кожним наступним лише помножує свою провину і свою покару. Його труди, і дні, і думи не могли йому бути спокутою, бо джерела освячуючої благодаті вже не живили його душу. Найбільше, що він міг, даючи милостиню старцеві і втікаючи від його благословень, — це кволо сподіватись бодай на дещицю дійсної благодаті. Побожність пішла за борт. Який хосен з молитов, коли він знає, що душа його прагне власної згуби? Якісь чи то гордощі, чи острах не давали йому ввечорі офірувати Богові хай би одну молитву, хоча він знав, що поки він спить, у Божій силі відібрати йому життя і ввергнути душу його в пекло, перш ніж він заволає про милосердя. Його хизування власним гріхом, його позбавлений любові острах Божий свідчили: переступ його занадто тяжкий, аби фальшиве поклоніння Всевидющому та Всевідущому могло спокутувати його бодай частково.

— Ну, Еннісе, дурна твоя голово — до пари моєму ціпкові! Як — ти не знаєш, що таке ірраціональне число?

Плутана відповідь розворушила в ньому жаринки зневаги до шкільних товаришів. Він не знав, що таке сором чи страх перед людьми. Недільного ранку, виходячи з церкви, він холодно зиркав на молільників надворі, що стояли простоволосі, по четверо в ряд, духовно присутні на месі, якої не могли ні бачити, ні чути. Їхня тупа побожність і нудотний запах дешевого брильянтину, яким були помазані їхні голови, відштовхували його од вівтаря, перед яким молилися вони. Він, як і інші, впадав у гріх лицемірства, сумніваючись у невинності когось, кого сам міг з легкістю обвести круг пальця.

На стіні в його спальні висіла розписна грамота, свідоцтво обрання його префектом братства Пресвятої Богородиці в коледжі. Суботніми ранками, коли братство збиралося в каплиці на молебень, він клякав на подушечку в лавці праворуч од вівтаря — постійне місце, звідки він вів своє крило хлопчачого хору в богослужебних співах. Цей фальш колінопреклоніння він зносив безболісно. Інколи мав ґвалтовне бажання встати з того почесного місця, висповідати їм всю свою ницість і вийти з каплиці, та, окинувши поглядом їхні обличчя, стримувався. Образи пророчих псалмів прискромлювали його гординю. Величання Марії полонило душу: нард, миро і ладан, що символізували безцінність дарів Божих її душі, розкішні одіння — ознака її царського родоводу, пізній цвіт і пізноцвітне дерево — символи того, що культ її ріс між людей поступово, цілий вік. Коли під кінець молебня йому випало читати повчання, він читав його затаєним голосом, вколисуючи його музикою власне сумління.

Quasi cedrus exaltata sum in Libanon et quasi cupressus in monte Sion. Quasi palma exaltata sum in Gades et quasi plantatio rosae in Jericho. Quasi uliva speciosa in campis et quasi platanus exaltata sum juxta aquam in plateis. Sicut cinnamomum et balsamum aromatizans odorem dedi et quasi myrrha electa dedi suavitatem odoris.[3]

Гріх, який сокрив його від очей Божих, наблизив його до прибіжища грішників. Її очі, здавалось, дивились на нього з лагідною жалістю; її святість, дивовижне світло, яким ледь променіла її тендітна плоть, не принижувала грішника, який звертався до неї. Якщо коли щось і спонукало його відкинути гріх та покаятись, то це тільки бажання бути її лицарем. Якщо коли душа його, скрадаючись назад у свою оселю після того, як вигасало шаленство тіла, і поверталась лицем до тієї, чий символ — вранішня зоря, яскрава й дзвінка, миротворче знамення раю, — то це тільки тоді, коли на вустах, що шепотіли її імена, ще долунювали мерзькі, соромітні слова і остигав ще смак хтивого поцілунку.

Дивно. Він замисливсь, чому це так, але думки його огорнула сутінь, що згущувалась у класі. Продзвенів дзвінок. Учитель задав додому приклади й пішов. Герон, сусіда Стівена, фальшиво замугикав:

Мій чудовий друг Бомбадос.

Енніс, який вийшов був у двір, повернувся зі словами:

— За ректором прийшов челядник.

Високий хлопець позаду Стівена потер руки і сказав:

— Гра починається. Можем гуляти цілу годину. Він прийде не раніш як перед третьою. А тоді, Дедалусе, потішиш його запитаннями з катехизму.

Відкинувшись назад і малюючи щось знічев'я у зошиті, Стівен слухав всю ту балаканину, яку Герон час від часу доправляв словами:

— Та заткніться ви, зробіть ласку. Чого розгалайкались?

Дивно й те, що він відчуває якусь гірку втіху, коли, доходячи думкою до самого краю непорушних ліній доктрин і проникаючи в їх непроглядні недомовки, доходив ще глибшого відчуття, що він — проклятий. Вислів святого Якова, що той, хто переступає одну заповідь, винен в переступі всіх решти, попервах здавався йому надуманою фразою, аж поки він не почав борсатися у мороці власного стану. З лихого насіння хоті проросли всі інші смертні гріхи: зарозумільство, зневага до інших, захланність до грошей, за які можна купити недозволені втіхи, заздрощі до тих, хто перевершував його у пороці, підшепти проти побожних, жадібність шлунку, глуха жевріюча злість, з якою він смакував свою жаду, болото духовних і тілесних лінощів, у якому захряс усім своїм єством.

Коли він сидів за партою, спокійно дивлячись на проникливо-суворе обличчя ректора, розум його увивався довкола всіляких каверзних питань, що йому підсовувались. Якщо людина замолоду вкрала один фунт і завдяки цьому згромадила великі статки, то скільки вона мала б віддати — лише той фунт, який вкрала, а чи разом з усіма відсотками, що наросли на ньому, а чи всі свої великі багатства? Якщо мирянин при хрещенні дитини окропить її водою до того, як промовити відповідні слова, чи буде дитина охрещена? Чи має силу хрещення мінеральною водою? Якщо перше блаженство обіцяє царство небесне всім, хто убогий серцем, то чому друге блаженство обіцяє лагідним, що вони вспадкують землю? Чому таїнство Євхаристії було засноване під двома видами, хліба і вина, якщо Ісус Христос присутній тілом та кров'ю, душею та божественністю в самім лише хлібі й у самім вині? Чи крихітна часточка посвяченого хліба несе в собі тіло і кров Ісуса Христа повністю, а чи лишень почасти? Якби вино скисло, а крихти гостії спліснявіли після освячення, то чи присутній ще у них Ісус Христос як Бог і чоловік?

— Іде! Іде!

Вартовий на чатах біля вікна побачив, що ректор виходить з головного будинку.