О, ні. Жодній людині не можна робити того, що так глибоко ображає Божу велич, що прирікає людину на вічність агонії, що знов розпинає Сина Божого і віддає Його на глум.

— Я молюся Богові, щоб мої слабосилі напучення допомогли нині утвердити в святості тих, хто у стані благодаті, зміцнити нетвердих у вірі, повернути до стану благодаті бідолашні заблукані душі, якщо такі є серед вас. Я молюся Богові, і ви моліться зі мною, аби ми могли покаятись у наших гріхах. Тепер я попрошу всіх вас стати на коліна у цій скромній каплиці і в присутності Бога проказати за мною покаянну молитву. Він там, у ковчезі, палає любов'ю до людства, готовий утішити стражденних. Не бійтеся. Хай як багато у вас гріхів, хай які вони огидні — якщо ви покаєтесь, їх буде прощено. Хай мирський стид не стримує вас. Адже Бог — Господь милосердний, Який ніколи не прагне вічної смерті грішника, тільки його навернення і життя.

— Він кличе вас до Себе. Ви Його діти. Він сотворив вас з ніщоти. Він возлюбив вас, як може любити тільки Бог. Він готовий прийняти вас у свої обійми, навіть якщо ви згрішили супроти Нього. Іди до Нього, нещасний грішнику, нещасний, самовдоволений і заблудлий грішнику. Прийшов твій час. Година твоя настала.

Священик підвівся і, повернувшись до вівтаря, уклякнув у сутінках на сходині перед ковчегом. Він почекав, поки ціла каплиця стане навколішки й затихне найменший звук. Тоді підвів голову і почав палко проказувати молитву покаяння, фраза за фразою. Хлопці проказували за ним, фраза за фразою. Стівенові язик прилип до піднебіння, і він, схиливши голову, молився серцем.

— О Боже милосердний! —

— Всім серцем шкодую —

— що прогнівив Тебе —

— і ненавиджу свої гріхи —

— понад усяке інше зло —

— вони-бо засмутили Тебе, Боже мій —

— Якому не можу не віддати —

— всієї своєї любові —

— і твердо постановляю —

— силою Твоєї святої благодаті —

— ніколи більш не гнівити Тебе —

— і навернутися на путь істинний —

Після вечері він піднявся до себе в кімнату, щоб побути наодинці зі своєю душею, і щокроку його душа, здавалось, зітхала; крок за кроком п'ялася вона разом з ним по сходах й зітхала, пробираючись крізь царину тягучих потемків.

Під дверима він зупинивсь, відтак, крутнувши порцелянову клямку, швидко прочинив двері. Він завмер у страху, душа його мліла разом з ним у німій молитві, щоб, коли він переступатиме поріг, смерть не торкнулася його чола, щоби злим духам, які заселяють темряву, не дано влади над ним. Він нерухомо стояв на порозі, немов біля входу до якоїсь темної печери. Там були лиця й очі: вони чекали і дивилися.

— Ми, звичайно, чудово знали, що, хоч це неодмінно мало вийти наяв, він зазнає значних труднощів, стараючись спробувати докласти зусиль, щоб спонукати себе до спроби постаратися визначитися з духовним наставником, тому ми, звичайно, чудово знали...

Шелесткі лиця чекали і дивилися; шелестячі голоси заповнювали темну мушлю печери. Сильний страх опосів його тіло і душу, проте він твердо ступив досередини зі сміло піднесеною головою. Просто двері, просто кімната, знайома кімната, знайоме вікно. Він спокійно сказав собі, що в тому шелестінні слів, які, здавалось йому, зринули з темряви, не було ніякогісінького сенсу. Він сказав собі, що то просто його кімната з відчиненими дверима.

Він зачинив двері і, хутко підійшовши до ліжка, уклякнув біля нього й накрив обличчя долонями. Долоні були зимні й вологі, всі кінцівки щеміли від холоду. Тілесна знемога, холод і втома посіли його, плутаючи думки. Чому він стоїть тут навколішках, наче дитина, що молиться до сну? Щоб побути наодинці з душею, зробити іспит сумління, щоб стати віч-на-віч зі своїми гріхами, пригадати, коли, як, за яких обставин він їх допустився, й оплакати їх. Плакати він не міг. І пригадати їх він не міг. Відчував лише душевний і тілесний біль, щем цілого свого єства — пам'яті, волі, розуміння і плоті, закляклої й стомленої.

Усе це діло злих духів — це вони розпорошують його думки й туманять сумління, добиваючись до брам його боягузливої і гріхом зіпсутої плоті; боязко молячи Бога простити йому його слабкість, він виліз на ліжко і, щільно огорнувшись ковдрою, знову накрив обличчя долонями. Він згрішив. Він згрішив так глибоко супроти небес і перед Богом, що негідний називатися Божою дитиною.

Невже він, Стівен Дедалус, справді робив ці речі? У відповідь сумління його зітхнуло. Так, робив, тайкома, мерзько, раз за разом і, закаменівши у грішній нерозкаяності, посмів носити машкару праведності перед самими святими тайнами, ховаючи під нею душу — живий клубок розбещеності. Як це Бог ще не спопелив його на місці? Гріхи його насунули на нього, мов юрба прокажених, вони дихали йому прямо в лице, схилялись над ним зусібіч. Він силкувався відігнати їх молитвою, зіщулившись і міцно заплющивши очі. Але чуття душі не заплющувались — попри міцно стулені повіки, він бачив місця, де грішив, попри щільно прикриті вуха, усе чув. З усіх своїх сил він бажав не бачити і не чути. І бажав цього так сильно, аж єство його стряслося під натиском цього бажання, і тоді чуття душі закрилися. Вони закрилися на одну мить і відкрилися знову. І він побачив.

Поле, поросле будяками, чортополохом і кущиками кропиви. Поміж острівців густого колючого бур'яну повно бляшанок, грудок землі і купок засохлих екскрементів. Від усіх цих нечистот здіймається слабке болотяне світіння, пробираючись крізь щетинисті сіро-зелені бур'яни. З бляшанок та ствердлих фекалій мляво клубочиться вгору сморід, такий же слабкий і відворотний, як і це світіння.

Полем блукають якісь істоти — одна, три, шість; вони безцільно сновигають туди й сюди. То цапоподібні створіння з людськими обличчями землистої барви, рогаті і скудобороді. Вони тиняються полем, тягнучи за собою довгі хвости, й лиха злоба виблискує в їхніх очах. Жаский оскал жорстокого злорадства підсвічує їхні старечі кістляві лиця. Один окриває ребра подертим фланелевим жилетом, інший монотонно скімлить, бородою застрягнувши в кущах бур'янів. Вкрадливі слова злітають з пересохлих губів, вони все кружляють неспішно по полю, сновигають між бур'янів, волочачи довгі хвости, а бляшанки торохтять їм услід. Кружляють повільно, але все ближче й ближче — ось-ось зімкнуть коло. З їхніх губів злітають вкрадливі слова, довгі, замашні хвости закаляні підсохлим лайном, огидні лиця скинені догори...

На поміч!

У нестямі він здер з себе ковдру, вивільнюючи шию і обличчя. Це було його пекло. Бог дав йому побачити пекло, вготоване для його гріхів — смердюче, скотиняче, плюгаве пекло розпусних цапоподібних чортів. Його пекло! Його!

Він вискочив з ліжка, сморідний дух вливався йому в горло, забиваючи й судомлячи нутрощі. Повітря! Небесного повітря! Він ступив до вікна, заточуючись і стогнучи, ледь не вмліваючи од нудоти. Біля умивальника його нутро схопив спазм; нестямно стиснувши руками зимне чоло, він почав у муках блювати.

Коли приступ скінчився, він поплентався до вікна і, піднявши раму, сів біля нього, спершися ліктем на підвіконник. Дощ перестав; то тут, то там на світлі струменіли цівки опару — місто немов намотувало на себе м'який кокон жовтуватої мли. Небеса були нерухомі й ледь світилися, а повітря було солодко вдихнути — як у зрошеній зливами лісовій гущавині; і в цьому сумирі, серед мерехтких вогнів і тихих пахощів він дав своєму серцю обітницю.

Він моливсь:

— Колись Він хотів зійти на землю в небесній славі, але ми согрішили; і Він не міг нам явитись інакше, ніж прикривши свою велич і пригасивши сяйво — Він бо Бог. Тож Він Сам прийшов не в силі, а в кволості, і послав тебе — своє створіння-намісника, наділивши такою красою й величчю, яка тільки й личить нашому станові. І тепер сам лик твій і постать, матінко наша, вістять нам про Предвічного; та не земною вродою, небезпечною для зрячих, а наче вранішня зоря, твоє знамення, яскрава і дзвінка, що дише чистотою, миротворче знамення раю. О провіснице дня! О світоче блукальця! Провадь нас, як провадила раніше. Крізь темну ніч, через холодну пустку веди нас до Ісуса Господа нашого, веди нас додому.

Очі йому затуманилися від сліз і, смиренно знявши їх до небес, він заплакав за втраченою невинністю.

Коли звечоріло, він вийшов з будинку, і перший ковток вологого, темного повітря та грюкіт дверей, що зачинилися за ним, знов пробудили у ньому щем сумління, заколисаного молитвою й сльозами. Висповідатися! Висповідатися! Мало вколисати сумління сльозою й молитвою. Він повинен стати навколішки перед служителем Святого Духа й виповісти, правдиво й зі скрухою, всі свої приховані гріхи. Поки знову почує, як ковзнуть порогом двері, відчиняючись, щоб впустити його у дім, поки знову побачить стіл у кухні, накритий до вечері, він уклякне і визнає гріхи. Це ж так просто.

Щем сумління припинивсь, і він швидко попростував темними вулицями. Як багато плит на хіднику цієї вулиці, як багато вулиць у цьому місті, як багато міст у світі. А вічність не має кінця. Він у смертному гріху. Хай навіть раз згрішити — все одно він смертний. Це може статися в одну мить. Але яким же чином, так швидко? Побачивши — або подумавши про те, що бачиш. Очі спершу бачать річ без бажання її бачити. Тоді в одну мить це й стається. Але ота частина тіла — невже вона щось розуміє? Змій, найпідступніший з польової звірини. Вона напевно розуміє, якщо, в одну мить зажадавши, вона продовжує оте жадання, мить за миттю, продовжує гріховно. Вона відчуває, і розуміє, і жадає. Жах! Хто зробив її такою, оту звірину частину тіла, що здатна розуміти як звірина і жадати як звірина? Що ж вона таке — він сам чи щось нелюдське у ньому, підштовхуване душею, нижчою ніж його власна? Його душу пойняла огида на думку, що ніжною снагою його єства годується якесь мляве зміїне єство, жиріючи в багні хоті. Ох, чому воно так? Чому?

Він весь зіщуливсь під тінню цієї думки, знікчемнівши у страху перед Господом, Який сотворив усе, Який сотворив усіх.

Нема тексту? Правовласникам

Відгуки про книгу Портрет митця замолоду - Джойс Джеймс (0)

Схожі книги в українській онлайн бібліотеці readbooks.com.ua:

Нещастя (Нещасний випадок) - Джойс Джеймс Пітер Пен - Баррі Джеймс Метью Батько Горіо - Оноре де Бальзак Червоний гриб - Уеллс Герберт Джордж Сімпліцій Сімпліцисімус - Гріммельзгаузен Ганс Якоб Крістофель фон