Трава нічого не ховає - Нюквист Герд

Потім млосно повела плечима і вмостилася зручніше в глибокому кріслі. Мені були знайомі ті жіночі рухи, вони не віщували нічого доброго. Тобто віщували якраз добре, тільки все залежало від того, чиї то були рухи. [242] А Люсі давно вже перестала мені подобатись.

— Ти був колись причетний до вбивства, Мартіне. Я відчув, як у мені підіймається лють.

— Я не був причетний до жодного вбивства, — відповів я. — Убили двох моїх товаришів, це так, але моя "причетність", як ти кажеш, обмежилась тим, що я обидва рази був свідком злочину.

— Якщо я не помиляюся, саме ти викрив убивць?.. Я не мав настрою говорити про це з Люсі.

— Коли ти хочеш, щоб я викрив якесь убивство, то з цього й починай, — мовив я. — Але тобі краще звернутися в поліцію.

Люсі зіщулилася в кріслі.

— Убивство, яке треба викрити, ще не сталося. Поки що. Але воно скоро станеться.

Наче не скидалося на те, щоб Люсі збожеволіла. Я дивився на неї і чув, як шелестить вітер у верховіттях дерев.

— Люсі, якщо це жарт, то дуже невдалий. Я не розумію, про що ти говориш. Може, поясниш мені? І що означали твої слова: "Дзвонив каменяр"?

— Те, що я й сказала, що дзвонив каменяр і просив заплатити йому решту грошей. Він не назвав свого прізвища.

Вона почала м'яти в руці хусточку.

— Я хотіла, щоб ти побачив нас, Мартіне. Роздивився на всю родину в цьому старому будинку, заповненому примарами. Ти знаєш, із ким ми спілкуємось. Із членами правління Товариства аматорів поезії...

— Ти говорила про вбивство, Люсі. Хіба члени правління Товариства аматорів поезії схожі на вбивць?

— Товариство аматорів поезії... ті схибнуті... Ні, вони не схожі на вбивць. Я згадала про них тільки для того, щоб ти зрозумів, яке в мене тут життя. Нудне, одноманітне, зовсім...

— Зовсім не таке, як ти сподівалася, Люсі?

— Певне ж... Дай мені сигарету, Мартіне.

Я дав їй сигарету й підніс запальничку. Уперше за вечір мені стало її шкода. Вона явно вибрала під ялинкою не найкращий пакуночок.

Люсі тримала сигарету в одній руці, а другою й далі м'яла хусточку.

— Мабуть, я б звикла до цього. Звикла б навіть до аматорів поезії. Але тепер... Тепер тут діється щось недобре. І розум, і чуття підказує мені, що тут визріває якийсь лихий задум...

— І що ж саме тут діється? — запитав я. Вона глянула мені просто у вічі. [243]

— Мій чоловік щовечора йде з дому.

— Ну й що? — сказав я. — Чого б йому ввечері не пройтися?

— Пройтися?.. — Люсі засміялась. — Знаєш, куди він ходить?

— Куди?

— На цвинтар Вестре. Я знаю, бо одного вечора пішла за ним назирці. Він ходить на могилу своєї дружини.

— Ти його дружина, Люсі.

Якусь мить вона дивилася на мене так, немов забула, про що ми розмовляли.

— На її надгробку немає ніякого напису, — сказала вона. Я знав про це. Про такі речі в місті люблять побалакати.

Як і про все, що не вкладається в узвичаєні рамки.

— Вірніше, на ньому не було ніякого напису, — поправила себе Люсі.

Мені здалося, наче я раптом прокинувся зі сну.

— Прізвища й імені на ньому й далі немає. Але напис є. Як я вже сказала, дзвонив каменяр... він не назвав свого прізвища... й попросив заплатити решту грошей. Мене це зацікавило, і я пішла на цвинтар глянути на надгробок. Знаєш, що там написано?

— Ні, — відповів я.

— "Трава нічого не ховає".

— Не може бути! — вигукнув я. Вона промовчала.

— Не може бути! — ще раз мовив я. — Якесь безглуздя. Це перекручений рядок з вірша Карла Сендберга "Трава", і кінець його звучить так: "Трава ховає все".

Вона здвигнула плечима.

— А там написано так, як я кажу. Та й байдуже, що там написано, "нічого" чи "все". Але мені здається, що до цього доклав рук хтось божевільний... і я боюся. — Вона перестала м'яти хусточку. — Тому я й запросила тебе сюди, Мартіне. Щоб ти побачив нас, відчув настрій у цьому будинку й запам'ятав усе, що я тобі розповіла, на той випадок, коли б зі мною щось сталося.

Я поїхав додому на Гавсфіордсгате й поставив машину в гараж. Потім піднявся ліфтом на п'ятий поверх і зайшов до свого помешкання.

Я приготував собі чарку міцного напою. Але не випив. Я просто сидів і курив сигарету за сигаретою. Наскільки мене зацікавила ця історія? Чи аж настільки, щоб їхати з дому в таку гидотну погоду? [244]

Я почав вимикати світло, лаштуючись спати. Але так і не випив своєї чарки. Надто мене діймала цікавість. Я збагнув, що зараз вийду надвір і поїду на цвинтар. Я спустився в гараж і вивів машину. Тоді рушив у напрямку Фрогнер-парку.

Я залишив машину біля входу в парк.

Місяць уже зійшов, але вітер, що тим часом подужчав, гнав по небу низькі хмари. Я машинально подумав, що, мабуть, скоро піде сніг.

Люсі сказала, що вона боїться. Це мало б справити на мене якесь враження. Але не справило ніякого. Я лише подумав, що вона істеричка. До того ж був цілком певний, що Люсі Лунде не дасть себе скривдити.

Мене вразило інше — напис на надгробку.

Він був цікавий і сам собою. Але щоб полковник Лунде, голова Товариства аматорів поезії, помилився, цитуючи Карла Сендберга, — це вже було занадто.

Я рушив парком у напрямку скульптур Вігелана.

Кам'яні фігури на мості були наче живі.

Я не схильний уявляти собі бозна-що й не боюся темряви. А однаково мені було якось тривожно. Щось моторошне було в тих мертвих кам'яних постатях, які жили своїм дивним нічним життям під зимовим небом. Я мимоволі пішов швидше.

Я поминув "Фонтан" і підійшов до "Моноліту". Він здіймався вгору, немов велетенський стовбур дерева, посадженого для того, щоб воно підтримувало небо.

Виявилося, що цвинтарна брама замкнена. Та мене це не спинило, я переліз через огорожу. Зіскочивши на землю по той бік огорожі, я пішов цвинтарем.

Я знав, де могила пані Лунде. Я був на похороні два роки тому й запам'ятав високий білий надгробок і перед ним мармурового голуба в траві.

Здавалося, білий камінь убирав у себе мерехтливе місячне проміння — він сам полискував блідо-жовтим світлом. Але біля його підніжжя щось лежало. Спершу мені здалося, Що то кілька порожніх паперових мішків, які вітер часом здимає з вантажних машин. Я підійшов ближче.

І побачив, що то була людина.

Коли я був хлопцем, я б нізащо не повірив, що в старої Дивакуватої сестри полковника Лунде є кров. Але я помилився. [245]

У неї була кров — білий мармуровий голуб був так густо залитий нею, що в темряві здавалося, наче він зроблений з чорного мармуру.

Почав іти сніг. Великі сніжинки посипались мов із мішка.

Сніжинки відразу танули на дрібній постаті панни Лунде. Вона лежала скоцюрблена біля самого надгробка — видно, хтось з усієї сили штовхнув її на камінь.

Сніжинки відразу танули й на залитому кров'ю голубові, проте землю вони вже вкрили тонким завоєм.

І тоді, тієї коротенької миті, коли я побачив дрібну постать панни Лунде, кров і густий сніг, мої очі помітили ще щось.

На землі перед надгробком чітко видніли сліди. їх засипало мокрим лапатим снігом, а проте вони ще добре були помітні. Виразні відбитки маленьких і трохи більших черевиків. Сліди кружляли на місці то ближче, то далі одні від одних і свідчили тільки про одне. Свідчили про боротьбу.

Тієї самої короткої миті, коли я стояв у січневій темряві біля високого надгробка на цвинтарі Вестре, мій погляд помітив напис на камені:

"Трава нічого не ховає".

Я обережно перевернув панну Лунде, щоб глянути на її обличчя.

Кров текла з рани на голові — лоб її був розбитий від брови аж до волосся. Кров текла й далі, але, мабуть, зовсім недавно вона ще просто цебеніла.

Я взяв панну Лунде за зап'ясток і почав намацувати пульс. Рука її була холодна, мов крига, і в серце мені закрався страх. Знайшовши нарешті пальцями жилу, я відчув легенький стукіт.

Я обережно підняв її. Вона була така легенька, що здавалось, наче я несу не людину. Маленька дивакувата панна Лунде. Я знав, що треба поспішати.

Раптом я помітив квітчасту торбу з книжками — вона лежала так, що її наполовину затіняв надгробок. Помітив, коли вже тримав на руках панну Лунде. І залишив її там, де вона лежала. Треба було поспішати.

Щоб знов перебратися через замкнену браму, мені довелось перекинути панну Лунде через плече. Не вельми галантно, але не було ради. Потім я знову взяв її на руки.

В обличчя мені сипало мокрим снігом, а я чимдуж поспішав повз статуї Вігелана на Кіркеваєн. Дорогою я не зустрів жодної живої душі. [246] Кіркеваєн теж була безлюдна в таку негоду. Дах мого блакитного "фольксвагена" вкрило снігом. Він був уже не такий мокрий і м'який. Вітер стих, місяць сховався за хмари, а з неба тепер сипала холодна тверда біла крупа.

Мені дуже не хотілося відмикати свою власну машину й укладати панну Лунде на заднє сидіння. Знов наче не галантно. Я повинен був тримати її, нести.

Мені пощастило.

З боку Майорстюен над'їхало порожнє таксі. Я вийшов на середину вулиці, й таксі відразу зупинилося.

Водій був зовсім молодий — мабуть, студент, що надумав заробити під час різдвяних канікул. Він вийшов з машини й відчинив мені задні дверці. Я схилився й сів у машину з панною Лунде на руках. Вона не ворушилася, і я не чув її віддиху. В мене було таке враження, що я тримаю на колінах дитину.

Водій сів за кермо.

— На пункт швидкої допомоги? — запитав він, дивлячись на мене в дзеркальце.

— До Улеволської лікарні, — відповів я.

— Звичайно таких везуть на пункт швидкої допомоги...

— До Улеволської лікарні, — ще раз сказав я.

— Гаразд. Вона померла?

— Ні. Але треба поспішати.

Він рушив з такою швидкістю, що задні колеса забуксували на слизькому, як мило, асфальті. Він зменшив газ. Тоді, порушивши правила, перетнув трамвайну колію на Кіркеваєн і поїхав у напрямку Майорстюен.

— У тебе є радіо?

— Є.

— Ти можеш зв'язатися з поліцією?

— З поліцією?..

Роби те, що я прошу, якщо можна.

— Можна. Я зв'яжуся з нашою центральною. А вона повідомить поліцію. Що передати?

Він знову глянув на мене в дзеркальце. Ми досягли перехрестя біля Майорстюен, і він зупинився, чекаючи на зелене світло.

Попроси поліцію зв'язатися з інспектором Карлом Юргеном Галлом і доктором Крістіаном Бакке. Нехай негайно прибудуть до третього терапевтичного відділення Улеволської лікарні. Скажи, що справа невідкладна. І що їх викликає доцент Бакке.

Водій рушив. Тоді покрутив якусь кнопку.

— Таксі номер п'ятдесят двадцять два їде до Улеволської [247] лікарні, третє терапевтичне відділення.