Без догмата - Сенкевич Генрик

Завжди необхідно принатурюватись до того, з ким маєш справу. Я з біса тонкошкірий, а тітка цього не врахувала. Та хіба мені погано тут, у Пельї? Лаура подібна до мармурового моноліту. Але біля неї я принаймні хоч не страждаю, бо, крім уроди, в цій нічого немає. Досить з мене тих витончених, чутливих душ. Нехай їх утішає Кроміцький.

2 травня

Я сам відніс сьогодні листа на пошту. Написав, що бажаю пану Кроміцькому щастя з панною Анелею, а пані Анелі — з паном Кроміцьким. Тітка хотіла рішучої відповіді, то й має її.

3 травня

Мені спало на думку, чи не було те, що написала тітка в своєму листі про Кроміцького, жіночою дипломатією, чи не хотіла вона "приострожити" мене? Якщо так, то вітаю тітоньку з її винахідливістю і знанням людей.

10 травня

Минув тиждень. Я не писав, бо ходив, мов очманілий. Мене весь час мучать страшна туга й жаль. Анелька не була байдужою мені. На думку спадають слова Гамлета: "Я любив Офелію, як сорок тисяч братів любити не можуть!" Тільки я сказав би інакше: "Я любив Анельку більше, ніж сорок тисяч Лаур!" І треба ж було, щоб саме я своїми руками заподіяв їй зло! Іноді я втішаюся тим, що шлюб з таким чоловіком, як я, був би для неї злом, але це неправда! Якби вона стала моєю, я був би до неї добрим. Терзає мене тільки підозра, що, може, їй досить і Кроміцького.

Коли я подумаю про це, в мені все починав знову кипіти, і я ладен написати другого такого ж листа.

Сталося! Це єдина втіха для таких людей, як я, бо тепер можна скласти руки й нидіти далі. Може, це ознака виняткової слабості, але в цьому слові "сталося" я знаходжу якусь розраду.

Тепер я вже здатний міркувати більш спокійно.

Отож, стукаючи себе по лобі, намагаюся збагнути, яким чином трапилося так, що людина, яка не тільки вихваляється надзвичайно розвинутою здатністю самоаналізу, але насправді має її,— протягом кількох днів діяла тільки під впливом рефлексів. Для чого ж тоді існує свідомість, якщо при першому-ліпшому подразненні нервів вона ховається в якісь закамарки мозку й залишається пасивним свідком рефлекторних дій? Тільки для аналізу post factum? Не знаю, що я з цього матиму, але, якщо мені не залишається нічого іншого, то використаю її хоча б для цього. Отже, чому я так повівся з Анелькою? Невже тому, що я справді людина інтелігентна, може, навіть дуже інтелігентна (нехай мене грім поб'є, якщо я хочу полестити собі чи похизуватись), — але нерозумна? Головне, що мені не дано спокійної чоловічої розсудливості. Нервів своїх я не тримаю в шорах, я хворобливо вразливий, мене можна поранити — за висловом поета — навіть згорнутою вдвоє пелюсткою троянди. В моїй інтелігентності є щось жіноче. Може, я не виняток, і багато чоловіків, насамперед у Польщі, належать до людей такого сорту. Однак це для мене мала втіха. Такий розум може багато що збагнути, але керуватися ним у житті важко: він тривожно метається, вагається, надто довго зважує кожне рішення і врешті застряє на роздоріжжі. Внаслідок цього у людини зменшується дієздатність, а розвивається слабкість характеру, що є нашою вродженою і поширеною вадою. Ось, приміром, я ставлю собі нове запитання: якби в тітчиному листі не було згадки про Кроміцького, чи розв'язка була б іншою? І, їй-богу, не наважуюсь відповісти "так"! Розв'язка не настала б так швидко — це безсумнівно, — але хто знає, чи була б вона більш щасливою. Слабким характерам необхідні безнастанні потурання, тільки для сильних духом людей перепони стають стимулом. Лаура, яка в певному відношенні дуже прониклива, напевно, розуміє це і, може, тому була до мене такою… поблажливою.

Врешті, що з цього випливає? Що я тюхтій? Зовсім ні! Я не приховую від себе правди, не приховав би й цього, — але ж це зовсім не так!.. Я відчуваю, що міг би без довгих вагань поїхати на Північний полюс або стати місіонером і помандрувати в глиб Африки; в мені є якась невгамовність, якась спадкова відвага, я здатний на різні сміливі задуми, на ризиковані вчинки. Темперамент у мене жвавий, я рухливий, повороткий, хоч і не настільки, як, приміром, Снятинський.

І лише тоді, коли йдеться про вирішення якогось життєвого питання, мій скептицизм робить мене безсилим, розум губиться в припущеннях та висновках, сила волі не має на що спертись, і мої вчинки тоді залежать частково від зовнішніх випадковостей.

12 травня

Я ніколи не любив Лаури, хоча був і досі ще перебуваю під владою її фізичної принадності. Може, це здається на перший погляд дивним, але по суті це досить звичайне явище. Можна навіть бути закоханим і не любити. Скільки разів мені доводилося бачити пристрасть, гірку, болісну, яка ранила саме тому, що в ній не було любові. Я вже, здається, згадував, що Снятинські не тільки кохаються, а й глибоко люблять одне одного; тому їм добре разом… Ах! Відчуваю, що я теж глибоко любив би Анельку, і нам разом теж було б добре… Краще про це не говорити!.. Що стосується Лаури, то вона, може, зустрічала в житті багатьох людей, які шалено захоплювались її чорним волоссям, її класичною постаттю, її бровами, голосом, поглядом, станом тощо, проте я певний, що ніхто ніколи її не любив. Ця дивна жінка непереборно приваблює до себе й водночас відштовхує. Я вже казав, що в ній немає нічого, крім вроди, тому що навіть її незвичайна інтелігентність — тільки перша невільниця, яка стоїть навколішки біля її ніг і зав'язує їй котурни. Десь із тиждень тому я бачив, як Лаура давала милостиню дитині рибака, який недавно втопився, і подумав: якби вона вважала, що їй більше личитиме, коли вона виколюватиме очі цій дитині, то вона цілком спокійно й граціозно виколола б їх. Таке завжди відчувається, тому через таку жінку можна втратити голову, але любити її неможливо. А Лаура розуміє все — крім цього.

Зате яка ж вона гарна! Кілька днів тому, коли вона спускалася зі сходів вілли в сад, похитуючи прекрасними стегнами, "я думав, що впаду", — як каже Словацький. Безперечно, я перебуваю під впливом двох сил, одна з них мене притягує, а друга відштовхує. Я хочу їхати до Швейцарії і водночас хочу повернутись до Рима. Чим це закінчиться, не знаю. Правильно каже Рібо, що "хочу" — це лише стан свідомості, а не акт волі; а тим більше не акт волі двоїсте "хочу". Я одержав листа від свого нотаріуса, він викликає мене до Рима в справах спадщини; там треба залагодити якісь формальності, думаю, що це можна було зробити й без мене, якби я дуже не захотів їхати… Але ж для мене це й привід… З якогось часу я люблю Лауру ще менше, ніж раніше. В цьому не її вина, бо вона завжди однакова, та річ у тім, що незадоволення самим собою я переніс і на неї. Під час мого душевного розладу я шукав біля неї не лише спокою, а й якогось навмисного приниження; тепер я відчуваю до неї за це неприязнь. Про ці мої душевні бурі вона нічого не знає. Хіба вони могли якось цікавити її, якщо не могли служити їй прикрасою? Вона помітила тільки, що я став якимсь нервовим і більш дратівливим, аніж завжди; кілька разів запитала мене про причину, але не дуже допитувалась.

Може, мій потяг до неї переможе, І я не поїду, проте в будь-якому випадку скажу їй завтра або ще й сьогодні, що повинен поїхати. Цікаво, як вона сприйме Цю звістку, тим більше цікаво, що я не можу собі цього ясно уявити. Підозрюю, що при всій її пристрасті до мене, такій же, як і в мене до неї, вона теж мене не любить звичайно, якщо вона взагалі завдає собі клопоту любити чи не любити когось. Наші душі мають багато спільного, але в тисячу разів більше протилежного.

Я страшенно стомився. Не можу не думати про те враження, що його справив мій лист у Плошові. Думаю про це весь час, навіть тоді, коли буваю з Лаурою; весь час бачу перед собою Анельку й тітоньку. Яка ж Лаура щаслива зі своїм вічним спокоєм! А мені так важко володіти собою…

Я радію, що незабаром зміню місце. В Пельї, незважаючи, що це морський курорт, тепер зовсім безлюдно. Страшенна спека. Море ліниве, навіть не плесне хвилею біля берега, немов уже знемігши від спеки. Часом подме гарячий вітер, підніме хмари білої куряви, яка вкриває грубим шаром листя пальм, буксу, смоковниць і миртів, проникає навіть крізь опущені жалюзі до будинків. У мене болять очі, бо всі стіни так сліпуче відбивають сонячне світло, що вдень неможливо на них дивитись.

До Швейцарії чи до Рима — тільки б виїхати звідси! Мені здається, що скрізь буде краще, ніж тут. Власне кажучи, ми всі збираємося в дорогу. Девіса я вже не бачив чотири чи п'ять днів. Думаю, що в будь-який день він зовсім збожеволіє. Лікар казав мені, що бідолаха весь час пропонує йому помірятися силами. Це вважається дуже поганою ознакою.

Рим. Каза Озоріа, 18 травня

Напевно, мені була потрібна самотність. Я почуваю себе так, як перший час після приїзду до Пельї,— мені й сумно, й добре. Навіть краще, ніж було в Пельї, бо я не відчуваю тієї тривоги, яку з самого початку викликала в мене присутність Лаури. Я походжаю по пустому, темному будинку, знаходжу тисячі дрібниць, що нагадують мені про батька, і пам'ять про нього знову свіжа в моїй душі. Образ його вже був злегка окутаний синьою імлою далини, а зараз я на кожному кроці зустрічаюся з його колишнім реальним життям. На столі в його робочому кабінеті лежать лупи, крізь які він розглядав зразки, бронзові шпильки, що ними він виколупував засохлу землю з викопаних жбанів, фарби, пензлики, розпочаті рукописи, записи, що стосувалися його колекцій, одне слово: тисяча дрібниць. Часом мені здається, ніби батько тільки вийшов і незабаром повернеться до своєї щоденної праці, а коли ця ілюзія розсіюється, мене охоплює глибока туга за ним, і я люблю його не лише як спогад, а люблю його самого, що тепер спить вічним сном на Кампо Санто.

Проте цей сум настільки чистіший від усіх тих почуттів, які останнім часом володіли мною, що мені з ним добре, я відчуваю себе кращим, уже не таким зіпсованим, яким я собі здавався. Ще я переконався, що найвідчайдушніші мудрування над собою не заважають людині радіти, коли вона помічає в собі які-небудь благородні нахили. Звідки цей непереборний, непогамовний потяг людей до добра? Почавши витягати нитку з цього клубка, я іноді заходжу дуже далеко. Наш розум є відображенням логічної закономірності загального буття, то, може, й наше поняття добра теж є відблиском якогось абсолютного добра? Якби це було так, людина могла б зразу покінчити зі всіма своїми сумнівами й вигукнути не тільки: "Еврика!", а й "Алілуя!" Однак боюся, щоб ця моя теорія не розпалась, як і багато інших, тому не насмілююсь її будувати.