Без догмата - Сенкевич Генрик

Південний вітер пригнав хмари, мов табун коней. Він розшарпував і шматував їх, зганяв і розганяв по небу, потім підібгав їх під себе і з усієї сили обрушив на море, воно вмить потемніло, як темніє обличчя людини у гніві, і, щоб відомстити, почало шпурляти вгору піну. Справжня битва двох несамовитих стихій, які, нападаючи одна на одну, вергали громи й блискавки. Але все це тривало недовго. Однак ми не поїхали на нашу звичну прогулянку — море було надто розбурхане. Ми спостерігали грозу із заскленого балкона, іноді поглядали одне на одного. Важко довше обманювати себе! Між нами щось виникає, щось починає відбуватися. Жодне з нас не промовило й слова, яке виходило б за рамки звичайної дружби, жодне ні в чому не призналося; зате, розмовляючи, ми відчуваємо, що за нашими словами щось криється. Те ж саме буває, коли ми катаємось на морі, читаємо разом чи коли я слухаю гру пані Девіс на роялі. Здається, ніби все, що ми робимо, це тільки ДЛЯ годиться, тільки видимість, під якою приховується якась інша таємна правда, поки що німа, замаскована, але яка завжди ходить за нами, мов тінь. Ніхто з нас досі не хоче її назвати, проте ми весь час відчуваємо її присутність. Напевно, так буває завжди, коли чоловік і жінка відчують потяг одне до одного. Коли це почалося в нас, не можу точно визначити, скажу тільки, що прийшло воно не зовсім несподівано.

Я прийняв запрошення Девісів, тому що пані Девіс дружила з моїм батьком і після його смерті виявила до мене стільки співчуття, як ніхто в Римі. Але я так усе аналізую й так ніби роздвоююсь внутрішньо, що, приїхавши сюди, незважаючи на свіже ще горе, відчув, що в моїх стосунках з цією жінкою стануться якісь зміни. Я обурювався тим, що мало не на другий день після батькової смерті здатний думати про це, але так воно було. Тепер збувається тільки моє передчуття. Я сказав, що наші нові, змінені стосунки ще замасковані, бо не знаю, коли настане злам і в якій формі,— але про суть цих змін я здогадуюсь, і ці здогади хвилюють мене. Було б наївно припускати, що пані Девіс менше розуміє це, ніж я. Напевно, вона ще ясніше все передбачає. І, напевно, підготовляє ці зміни, і все, що відбувається, відбувається за її бажанням і холодним розрахунком. Діана-мисливець розставляє тенета на звіра! Але що мені це шкодить? Що мені втрачати? Як майже кожен чоловік, я належу до тих небезпечних звірів, які дозволяють полювати на себе тільки для того, щоб самому в слушну хвилину напасти на мисливця. В таких випадках ми всі виявляємо досить енергії. У цих змаганнях, за самою природою речей, ми перемагаємо. Я чудово знаю, що Девісова дружина не закохана в мене, але ж і я її не кохаю. Наш взаємний потяг — це, в найкращому випадку, потяг двох язичеських натур, високоартистичних і чуттєвих. У ній промовляє також і самолюбність, але тим гірше для неї, бо в такій грі можна втратити голову й дійти до того, до чого призводить справжнє кохання.

Я так далеко не зайду. В моїх почуттях до Лаури зовсім немає ані прив'язаності, ані ніжності, лише захоплення шедевром краси і потяг, природний для чоловіка, коли цей шедевр — жива жінка. Батько казав, що найвища перемога чоловіка полягає в тому, щоб ангела перетворити на жінку. А я вважаю, що не менший тріумф для чоловіка — відчути навколо своєї шиї теплі руки флорентійської Венери.

З цього погляду та жінка є втіленням усього, що може забажати найвишуканіша й найбуйніша уява. Це — Фріна. Справді можна втратити голову, коли бачиш її, наприклад, в амазонці, яка так щільно облягає тіло, що всі його форми видно майже так, як форми статуї. Коли вона читає на човні Данте, вона схожа на Сивілу, і тоді я розумію блюзнірську пристрасть Нерона! Вона така гарна, що краса її майже лякає. Тільки зрослі чорні брови роблять її сучасною жінкою — і цим вона ще більше збуджує жагу. Вона має звичку, поправляючи волосся, закидати обидві руки за голову; при цьому плечі в неї піднімаються, вся постать вигинається, груди випинаються, — і потрібне велике зусилля волі, щоб не схопити її на руки й занести кудись далеко від людських очей.

У кожному з нас сидить Сатир. До того ж, як я вже казав, я людина дуже вразлива — тому, коли подумаю, що між мною і цією живою статуєю Юнони починає щось відбуватися, що якась сила невблаганно підштовхує нас одне до одного, в мене мало не наморочиться в голові, і я запитую себе: що прекрасніше може чекати мене в житті?

3 квітня

Лаура виявляє до мене стільки співчуття й уваги, скільки лише може виявити жінка другові, який зазнав тяжкої втрати. А проте, дивна річ, її доброта нагадує мені місячне світло: вона світить, але не гріє; в неї найдосконаліші форми, а душі немає; вона від розуму, а не від серця. Знову в мені заговорив скептик, але я ніколи не закохуюся настільки, щоб втратити навіть свою здатність спостерігати. Якби ця богиня була доброю, вона була б доброю для всіх. Тим часом її ставлення до свого чоловіка не залишає в мене жодних ілюзій відносно її серця. В нещасного Девіса, правда, кров так остигла, що йому холодно навіть, коли сонце пече, але як же йому холодно й біля неї! Я ніколи не помічав у ній навіть іскри співчуття до нього. Вона його просто не бачить і знати не хоче. Цей мільйонер ходить серед розкоші такий убогий, що його аж шкода стає. Він ніби збайдужів до всього, та поки в людині залишається хоч трошки свідомості, вона відчуває добре ставлення до себе. Найкращим доказом цього є вдячність, яку відчуває до мене Девіс лише за те, що я іноді розмовляю з ним про здоров'я.

А може, в ньому промовляє підсвідоме почуття, яке примушує слабу й безпорадну істоту горнутися до більш сильної. Мені справді дуже шкода його, коли я дивлюсь на його крейдяне обличчя, не більше за мій кулак, на його тонкі, мов палиці, ноги, на його немічну постать, навіть у спеку закутану теплим пледом. Однак я не хочу навіть самому собі здаватися кращим, ніж я є насправді. Співчуття до Девіса мене ні від чого не втримає. Як каже Шекспір, верховодка для того й існує, щоб стати поживою для щуки. Мене часто вражало, що коли йдеться про жінку, чоловіки стають безжальними один до одного; це прояви в нас залишків тваринного інстинкту, який підштовхує боротися не на життя, а на смерть за самку. В такій боротьбі, хоч би які форми вона набирала, горе слабим! Навіть почуття честі не припинить її; суворо засуджує цю боротьбу тільки релігія.

12 квітня

Днів із десять я нічого не записував. Злам настав тиждень тому. Я зарані сподівався, що це станеться на морі. Такі жінки, як Лаура, навіть у хвилини забуття дбають про відповідну обстановку. Якщо вони навіть добрі вчинки роблять лише тому, що це їх прикрашає, то тим більше їм потрібна краса при падінні. До цього приєднується замилування до всього незвичайного, викликане не поетичністю їхніх душ, а бажанням прикрашатися всім, що тільки може прикрасити. Я ще не зовсім втратив голову, щоб змінити свою думку про Лауру, але часом думаю, може, вона має право бути такою, як є, і вважати, що навіть сонце й зорі існують лише для того, щоб бути для неї окрасою. Абсолютна краса по самій природі речей має бути незмірно егоїстичною і все підпорядковувати собі. Лаура є втіленням такої краси, і ніхто не має права вимагати від неї більшого, ніж те, щоб вона завжди і всюди була прекрасною, — я принаймні не вимагаю більшого…

Слава богу, я добрий весляр, завдяки цьому ми під час наших прогулянок на човні можемо бути лише вдвох. Минулого тижня, в найбільшу спеку, Лаура сказала мені, що хоче покататись по морю. Вона, немов Геката, полюбляє жарке сонце. Легенький вітер швидко відніс наш вітрильник далеко в море й зненацька стих. Наше латинське вітрило повисло вздовж щогли. Яскраве сонячне проміння, відбиваючись у гладенькій, мов дзеркало, морській поверхні, ще збільшувало спеку, хоч було вже після полудня. Лаура простяглася на індійській маті, простеленій на дні вітрильника, і, поклавши голову на подушки, лежала нерухомо, облита червонуватим сонячним світлом, що проникало крізь навіс. Мене охопила якась дивна знемога, і водночас, дивлячись на цю жінку, класичні форми якої окреслювались під легким одягом, я тремтів від захвату. Вона теж була якась обважніла; очі в неї затуманились, вуста були напіввідкриті, в усій її постаті відчувалася розслабленість і безвладність. Коли я дивився на неї, вона опускала повіки, ніби хотіла сказати: "Я така слаба…"

І я незабаром пустив вітрильник плисти на волю морських хвиль.

На віллу ми повернулись дуже пізно, це повернення надовго залишиться у мене в пам'яті. Після заходу сонця, який сплавив небо й море в одне безмежне сяйво, настала така чарівна ніч, якої я ніколи не бачив навіть на Рів'єрі. З моря піднявся величезний червоний місяць, він розсіяв темряву своїм м'яким світлом і проклав на морі блискучу широку дорогу, по якій ми пливли до берега. Море злегка гойдалось, як звичайно вночі, ніби глибоко зітхало. З маленької бухти долинали голоси лігурійських рибалок, які співали хором. Знову повіяв вітерець, але тепер він був з берега й ніс пахощі помаранчевого цвіту. Хоч я й не можу повністю зосереджуватись на якомусь одному враженні, однак мене заполонила та невимовна краса, що панувала над сушею й морем, осідала, ніби роса, на предметах і душах. Час від часу я дивився на вродливу, мов Єлена Троянська, жінку, що сиділа переді мною в місячному світлі, й мені здавалося, наче ми живемо в давньогрецькі часи й пливемо зараз кудись до священних оливкових гаїв, де звершаються єлевсинські таїнства. І наші пориви пристрасті здавались мені не лише поривом чуттєвості, а якимсь культом, якимсь містичним зв'язком з цією ніччю, весною, з усією природою.

15 квітня

Настав час нашого від'їзду, а ми все не їдемо. Моя Геката не боїться сонця; Девісу воно корисне, а мені однаково, де бути, — в Швейцарії чи тут. У мене з'являється дивна думка; вона мене трохи лякає, але я висловлю її відверто: інколи мені здається, що душа християнина, навіть якщо в ній зовсім висохло джерело віри, не може жити лише красою форми. Сумне для мене відкриття, адже коли це справді так, то я втрачаю грунт під ногами.

А ця думка все повертається до мене. Ми люди іншої культури. В наших душах багато готичної стрімкості й надломів, яких ми ніколи не позбудемось і яких ніколи не було в душах еллінів.