Спогад про Маріпозу - Сенкевич Генрик

СПОГАД ПРО МАРІПОЗУ

В Маріпозі я був, сказати б, мимохідь і так само побіжно оглянув її околиці. Я був би затримався і в місті, і в окрузі довше, якби був знав, що за кільканадцять миль від міста живе в лісі прототип мого доглядача маяка. Нещодавно пан М., який одночасно зі мною був у Каліфорнії, розповів мені, як зустрівся з цілком подібним до нього польським скватером. Точний зміст цього оповідання я тут і повторюю.

...По дорозі до Біг Тріз, тобто до каліфорнійських Велетенських Дерев, я заїхав до Маріпози. Ще небагато років тому це місто налічувало до п'ятнадцяти тисяч жителів, а тепер їх удесятеро менше. Відомо, що в Новому Світі міста народжуються, як гриби, але часто й живуть недовго, як метелики. Так було і з Ма-ріпозою. Поки річка Маріпоза просвічувала золотим дном, а на берегах осаджувала зеленуваті грудки дорогоцінного металу, тут роїлися американські гірники, мексіканські gambusinos 1 та купці з усього світу. Потім усі вони повибиралися звідси. "Золоті" міста недов-говічпі, бо золото рано чи пізно вичерпується. Сьогодні в місті Маріпозі живе щось із тисяча чоловік, а береги річки Маріпози знов густо заросли плакучими вербами, бавовняним деревом та невисоким чагарником. Там, де гірники співали колись "і crossed Mississippi 2, тепер виють койоти. Місто складається з одної вулиці, на якій найкращим будинком є школа. Друге місце займає Capitol трете — готель пана Білінга, при готелі є бакалійна крамниця, тобто шинок, та saloon, тобто пекарня. Вздовж вулиці світить вітринами ще кілька крамниць. Але торгівля тут не дуже жвава. Крамниці задовольняють потреби самого лише міста, бо фермерів в околиці мало. В усій окрузі взагалі ще мало населення, майже всю її вкривають безкраї лісп, в яких зрідка оселяються скватери.

Коли наш диліжанс в'їжджав до міста, в ньому було незвичайно людно, бо ми прибули в п'ятницю, тобто в торговий день. Цього дня скватери привозять до крамниці мед і в обмін за нього набирають різноманітних харчових продуктів. Інші приганяють свині та вівці, фермери приставляють збіжжя. Хоч емігранти прибувають до Маріпози дуже повільно, але було тут і кілька емігрантських фургонів, які легко можна впізнати по білих високих халабудах і по тому, що між колесами у них звичайно прип'ятий па цепу пес, єнот або ведмежа. Перед готелем панував чималий рух, тому господар, пан Білінг, крутився на всі боки, розносячи джин, віскі та бренді. З першого погляду він впізнав у мені чужоземця, який їде до Біг Тріз, а по-скільки туристи — найбажаніші для нього клієнти, він з особливою запобігливістю взявся мене обслуговувати.

Пан Білінг був чоловії: уже немолодий, але рухливий і жвавий, як іскра. І по рухах, і по обличчю видно було, що він — пе прусеак. Дуже чемно він провів мене до мого номера. Повідомив, що сніданок уже скінчився, але коли я хочу, то його мені зараз же подадуть у dining-room 2.

— Gentelman, напевне, із Сан-Франціска?

1 Тут: ратуша (англ.).

— Ні, я з далеких країв.

— Мабуть, мандруєте до Біг Тріз?

— Так.

— Якщо бажаєте подивитись на фотографії дерев, то вони висять внизу.

— Гаразд, я зараз зійду.

— Ви надовго прибули до Маріпози?

— На кілька днів. Хочу відпочити, а також поглянути на околишні ліси.

— Тут прекрасне полювання. Недавно забито пуму.

— Гаразд, гаразд. А поки що я ляжу спати.

— Good by el Внизу є готельна книжка, в котрій прошу вас записати своє прізвище.

— Гаразд...

Я одразу ж ліг і спав аж до обіду, про який сповіщено ударами палиці в мідну гірницьку миску. Внизу я насамперед записався в книжці, не забувши додати до свого прізвища: from PolandПотім пішов у їдальню. Торгівля, видно, вже закінчилась, і база-рювальники роз'їхались по домівках, бо на обід прийшло лише кілька осіб. Дві фермерські сім'ї, якийсь одноокий добродій без краватки, місцева вчителька, що, видно, постійпо мешкала в готелі, і якийсь старий чоловік, наскільки я міг визначити по одежі й по зброї — скватер. їли ми мовчки, хіба що озивались один до одного короткими фразами: "Хотів би подякувати вам за хліб", або "за масло", або "за сіль". Таким способом вони просили сусідів підсунути їх ближче. Я був стомлений і не хотів починати розмови. Натомість розглядав залу, стіни якої, як і казав пан Білінг, були завішані фотографіями велетепських дерев. Отже, Father of the Forest, тобто батько лісу, вже впав. Все-таки не встояв під тягарем своїх 4000 років. —

1 3 Польщі (англ.). 18* 275

Довжина його — 450 футів, обвід—112. Гарний татусь! Не ймеш віри очам і написам. Grizzled Giant 15 футів у діаметрі; Ого! Навіть наші гендлярі замислилися б, якби їм запропонували доставити таку рослинку до Гданська. Душа моя аж рвалася з грудей, коли я думав, що незабаром на власні очі побачу ту групу дерев, власне — колосальних веж, що стоять самотньо в лісі... з часів потопу. Я, варшав'янин, побачу на власні очі "батька", доторкнуся до його кори, а може, шматочок її привезу в Варшаву, на доказ скептикам, що я справді був у Каліфорнії. Коли людина заблукає отак далеко, то сама собі вже здається незвичайною й мимоволі втішається думкою, як то вона буде оповідати, коли повернеться додому, як місцеві скептики не віритимуть їй, що є на світі дерева по п'ятдесят шість ліктів в обводі. Ці роздуми порушив голос негра:

— Чорної кави? Чи білої?

— Чорної, як ти сам,— хотів був я відповісти, але така відповідь була б неслушна, бо голова в старого негра була біла, як молоко, а сам він від старості ледве клигав.

Тим часом обід закінчився. Усі встали. Батько фермер запхав собі за щоки тютюну, мама фермерка сіла в крісло-гойдалку й почала завзято гойдатись, а дочка, білява, косата Поллі чи Кетті, підійшла до піаніно, і за хвилину я почув:

— Yankee Doodle is going down town...2

"Мене тим "Yankee Doodl'eni"ne звабиш",— подумав я. Від Нью-Йорка до Маріпози панни грають мені його на роялях, солдати на трубах, негри на банджо, діти на уламках волових ребер. Ага, забув! Ще на пароплаві мене переслідував ((Yankee Doodle". З часом в Аме

1 Сивий велетень (англ.).

риці напевне з'явиться хвороба під назвою "янкідудль-фобія".

Я закурив сигару й вийшов на вулицю. Легка імла огорнула все навколо. Вози пороз'їжджались, емігранти також. Стояла урочиста тиша. Захід рум'янів зорею, схід темнів. Мені стало якось весело й гарно. Життя здалося надзвичайно приємним, легким, вільним. З садочків при будинках лунали співи, часом між кущами мигтіло біле платтячко, часом блищала пара ясних' очей. Який же гарний був вечір! Шкода тільки, що американські громадяни мають звичку палити вечорами на вулиці сміття. Запах диму зовсім недоречно мішається з запахом троянд та свіжим ароматом близьких лісів. Час від часу з прилеглих до містечка полів та чагарників лунали звуки пострілів, бо майже всі жителі Маріпози — мисливці. Нарешті вони замовкли, сміття догоріло. На вулиці я зустрів кількох осіб, і не знаю, чи то мій власний настрій відбився мимоволі на їхніх обличчях, але в м'якому світлі заходу всі ті обличчя теж здавалися задоволеними, спокійними й щасливими.

"Можливо,— думав я,— в цьому незнаному, загубленому в лісах закутку життя плине тихо, спокійно і щасливо. Можливо, під сонцем американської свободи душа так промениться й сяє лагідним світлом, як той купальський світлячок. До того ж тут не голодно й не холодно, кругом привілля, є де розпростатись, є де простягнути руки." А як тихо в тутешніх лісах! Ой, як тихо!.."

Кілька негрів, що йшли мені назустріч, співали досить дзвінкими голосами — на щастя, не "Yankee Doodle*, а "Срібні нитки".

— Добрий вечір, пане! — чемно привітались вони, минаючи мене.

І люди тут якісь доброзичливі, привітні. Коли я по-старіюсь, то, мабуть, не раз згадаю оцю тиху Маршову,

Вгорі почулося курликання журавлів, що летіли кудись до океапу. Розхвилювався я й замріявся. Повернувся до готелю зворушений всіма цими враженнями і трохи смутний. Став думати про домівку, про своїх близьких і також почав співати, але не "Yankee Doodlev. О ні! Я співав:

— "У нас інакше, інакше, інакше!.." Стук, стук, стук!

"Цікаво, хто це може бути?" — подумав я. Стук, стук!

— Соте in! 1

Увійшов господар. Що за диво! Що за край! І в цього обличчя явно зворушене. Він підходить до мене, міцно стискав мені руку і, ие відпускаючи її, відступає на крок і дивиться на мене так, немов хоче мепе поблагословити.

Я розкриваю рота від здивування, не меншого, ніж його зворушення.

— Я побачив у готельній книжці, що ви, пане, з Польщі.

— Так. А ви тея" поляк?

— Пі, я з Бадена.