Баламутка - Бальзак Оноре де

Всі троє мовчали, боячись і глянути одне на одного. В ту хвилину майже божевільним рухом Агата приклала палець до губів, просячи дотримати таємниці, хоч ніхто не збирався розкривати її. І вони повернулись до каміна у віталеньці.

— Знайте, діти мої,— вигукнула пані Деквен.— Мене вражено в саме серце — мої номери випадуть, я певна! Я вже не думаю про себе, тільки про вас обох! Філіпп виродок,— сказала вона до небоги,— він вас не любить, хоч ви зробили для нього так багато. Коли ви не застрахуєтесь від нього, цей негідник доведе вас до злиднів. Пообіцяйте мені, що ви продасте свої облігації, а гроші вкладете на умовах довічної ренти. Жозеф має добрий фах, він проживе. Зробивши так, дівчинко моя, ви не будете йому тягарем. Пан Дерош хоче влаштувати свого сина. Малий Дерош (йому тоді було вже двадцять шість років) знайшов собі адвокатську контору, він візьме ваші дванадцять тисяч під довічну ренту.

Жозеф вихопив у матері з руки свічник і кинувся нагору до майстерні. Повернувся він із трьома сотнями франків.

— Маєте, пані Деквен,— сказав він, простягаючи їй свій скарб,— не наше діло, на що ви потратите свої гроші, ми вам винні те, що у вас пропало, і ось майже вся сума!

— Забери свою скарбничку, ти ж це все від себе відривав, воно пече мене! Чи ти знавіснів, Жозефе? — вигукнула стара акціонерка королівської французької лотереї, яку видимо розривало між нездоланною вірою в свої номери й цією жертвою, прийняти яку видалось їй блюзнірством.

— Ет, робіть що хочете,— сказала Агата, яку до сліз зворушив учинок її правдивого сина.

Пані Деквен узяла Жозефа за голову й поцілувала його в чоло.

— Дитино моя, не спокушай мене. Візьми гроші, бо я їх програю. Лотерея — це дурниця.

В невідомих драмах приватного життя ще ніколи не звучали героїчніші слова. І справді, хіба любов не тріумфує над найзадавненішим пороком? Саме в ту хвилину задзвонили до опівнічної меси.

— Та й запізно вже,— додала пані Деквен.

— А! Ось же ваші обрахунки! — похопився Жозеф.

Щедрий художник ухопив папірець, вибіг на сходи й подався робити ставку. Лишившись удвох, Агата й пані Деквен залилися слізьми.

— Він виграє, любий хлопчик! — вигукнула гравчиня.— Але все хай іде йому, то ж його гроші!

На жаль, Жозеф зовсім не знав, де містяться лотерейні бюро, хоча в ті часи парижани знали їх, як тепер курці знають тютюнові крамнички. Художник розгублено ходив, позираючи на ліхтарі. Коли він питав у перехожих, де є поблизу лотерейне бюро, йому казали, що всі бюро вже зачинені, тільки одне, в Пале-Роялі, зачиняється часом трохи пізніше. Художник побіг до Пале-Роялю, але й там бюро було вже зачинене.

— Дві хвилини раніше — і ви змогли б іще зробити ставку,— сказав йому один із оповісників, що стоять перед порталом і вигукують слова: "Тисяча двісті франків за сорок су!" — пропонуючи вже заповнені квитки.

При світлі ліхтаря та відсвіті з вікон кафе "Ротонда" Жозеф подивився, чи на котрому із цих квитків нема цифр, які обрала пані Деквен; але такого квитка не знайшов і подався додому, страждаючи від того, що так марно силкувався зробити те, що від нього залежало, аби задовольнити стару жінку. Вдома він розповів про свою невдачу. Агата з тіткою вдвох пішли на опівнічну месу до церкви Сен-Жермен-де-Пре. Жозеф ліг спати. Святкової вечері не було. Пані Деквен про все забула, в Агати на серці лежала довічна скорбота. Жінки встали пізно. Пробило вже десяту, коли пані Деквен спромоглась заходитися коло сніданку, і він був готовий тільки о пів на дванадцяту. На той час уже повивішували на дверях лотерейних бюро довгасті папірці з виграшними номерами. Якби пані Деквен купила квиток, вона о пів на десяту вже пішла б на вулицю Нев-де-Пті-Шан поцікавитися своєю долею, що вирішувалась у будинку, сусідньому з міністерством фінансів; тепер на його місці театр і площа Вантадюр. Щодня, поки тривав тираж, цікаві могли споглядати коло дверей цього будинку стовпище старих жінок, куховарок, дідів, які в ті часи являли собою видовище не менш своєрідне, ніж довга черга пенсіонерів у дні виплати пенсій із державної скарбниці.

— Ну, от ви й мільйонерка! — вигукнув старий Дерош, входячи саме в ту мить, коли пані Деквен допивала останній ковток кави.

— Як? — зойкнула сердешна Агата.

— Її номери випали,— пояснив старий і показав список номерів на маленькому аркушику — службовці лотерейних бюро кладуть сотні таких папірців у ящички перед своїми столами.

Жозеф прочитав список. Тоді Агата прочитала. Пані Деквен не стала читати, вона впала, ніби громом уражена; її обличчя так змінилось, а з уст вирвався такий скрик, що старий Дерош і Жозеф віднесли її на ліжко. Агата пішла по лікаря. Бідну жінку розбив апоплексичний удар, і вона повернулась до притомності аж о четвертій годині вечора. Старий Одрі, що лікував її, заявив, що, попри це поліпшення, треба їй думати про заповіт і про спасіння душі. Вона вимовила тільки два слова: "Три мільйони..."

Дерош-батько, якому Жозеф, хоча й утаївши деякі подробиці, пояснив, що сталося, навів кілька випадків, коли гравці втратили можливе багатство, бо певного дня через якусь випадковість не змогли зробити ставку; він розумів, що такий удар після двадцяти років упертих зусиль може бути смертельним. О п'ятій годині, коли саме найглибша мовчанка панувала в маленькій квартирці, де недужа під доглядом Жозефа та його матері, що сиділи один у ногах, а друга в головах ліжка, дожидала свого онука, по якого пішов старий Дерош, на сходах почулася хода Філіппа й стук його ціпка.

— Це він! Це він! — закричала пані Деквен, звівшись у ліжку й насилу повертаючи паралізованим язиком.

Агату й Жозефа вразив цей вияв жаху, що так струсонув хворою. Недарма вони чекали в такому страху, бо обличчя в Філіппа було перекривлене, аж синє, хода непевна, очі обведені темними колами, каламутні, а проте грізні; його аж трусила гарячка, зуби цокотіли.

— Біда, та й годі! — вигукнув він.— Ні хліба, ні м'яса, а в мене кишки марш грають. Ну, що тут у вас? До нас завжди чорт носа встромить! Моя старенька Деквениха лежить у ліжку й дивиться на мене такими очима, наче я в Бога теля з'їв.

— Мовчіть, пане! — перебила його Агата, підводячись.— Шануйте принаймні те нещастя, якого самі наробили.

— О! "Пане..."? — перепитав він, дивлячись на матір.— Люба моя матусю, так негарно, невже ви більш не любите свого синочка?

— А ви гідні чиєїсь любові? Чи ви не пам'ятаєте всього, що накоїли тут? Шукайте собі іншого помешкання, з нами ви не можете лишатись! Із завтрашнього дня,— додала вона,— бо в такому стані, як ви тепер, нелегко...

— Вигнати мене, еге? — докінчив він.— То ви тут надумали розіграти мелодраму "Вигнаний син"? Ти ба! Ось як ви на все подивилися! Славні ж ви людці, нема що казати! Що я зробив такого? Потрусив трохи матрац у старої. Хто ж це в біса ховає гроші у вовну! І в чому ви побачили злочин? Хіба вона сама не поцупила у нас двадцять тисяч, га? Чи вона не наша боржниця? От я й узяв трошки. А ви...

— Господи! Господи! — скрикнула вмируща, склавши руки, як до молитви.

— Мовчи! — закричав Жозеф, кинувся до брата й долонею затулив йому рот.

— Наліво кругом, ти, мазюкало нещасний! — відказав Філіпп, сильною рукою вхопив Жозефа за плече, повернув його й турнув у крісло.— Командира ескадрону драгунів імператорської гвардії так за вуса не хапають!

— Вона ж повернула все, що була мені винна! — крикнула Агата, підвелась і втупила в сина гнівний погляд.— Та й не твоє це діло! А ти її вбиваєш! Іди собі, сину,— вона з останніх сил показала на двері,— й не показуйся більш мені на очі. Ти виродок, а не людина.

— Я її вбиваю?

— Таж її номер у лотереї випав,— гукнув Жозеф,— а ти вкрав гроші на ставку!

— Коли вона через лотерею скисла, то хіба ж це я вбив її? — заперечив п'яний.

— Іди геть, кажу тобі,— звеліла Агата,— ти мене жахаєш! Ти наскрізь розбещений! Господи, невже це мій син!

Хрипкий стогін із уст пані Деквен ще дужче схвилював Агату.

— А я вас іще люблю, мамо, хоч ви причина всіх моїх нещасть,— сказав Філіпп.— Ви мене виганяєте з дому на Різдво, в день народження... як його... Ісуса! А що ви заподіяли дідусеві Руже, вашому батькові, що він вас вигнав і позбавив спадщини? Якби ви не розгнівили його, ми були б багаті, і я не скотився б на саме дно злиднів. Що ви заподіяли вашому батькові, ви, така порядна жінка? Ви самі бачите, що я можу бути чесним хлопцем, і однаково вигнаним із дому,— я, слава нашої родини!

— Ганьба! — крикнула пані Деквен.

— Убий мене або йди геть! — загорлав Жозеф і кинувся на брата, як розлючений лев.

— Господи! Господи! — забідкалась Агата, встала й почала розбороняти братів.

У цю хвилину ввійшли Біксіу й лікар Одрі. Жозеф повалив брата на підлогу й надушив його.

— Це якась люта звірюка! — кричав він.— Мовчи, бо я тобі...

— Колись я тобі це нагадаю,— погрозив Філіпп.

— З'ясування родинних стосунків? — спитав Біксіу.

— Підведіть його,— озвався лікар.— Він так само хворий, як і ця бідна жінка. Роздягніть, роззуйте й покладіть у ліжко.

— Легко сказати — роззуйте! — вигукнув Біксіу.— Чоботи треба розрізати, так набрякли ноги.

Агата взяла ножиці. Коли вона розрізала халяви, натягнені поверх холош, на підлогу викотилося десять золотих монет.

— Ось вони, її гроші,— промурмотів Філіпп.— Який же з мене дурень, геть забув про свій запас. Я теж проґавив багатство!

Філіппа охопила жахлива гарячка, він почав маячити. Жозеф із допомогою старого Дероша, що надійшов тим часом, та Біксіу таки спромоглись віднести хворого до його кімнати. Лікареві Одрі довелось написати записку до лікарні Милосердя, щоб позичили гамівну сорочку, бо маячення так посилилося, що можна було боятися, чи Філіпп не заподіє собі смерті: він став буйним. О дев'ятій годині все в домі затихло. Абат Лоро й Дерош пробували втішити Агату, що не переставала плакати біля тітчиного узголів'я, а вона слухала, хитала головою й уперто мовчала; самі лише Жозеф та пані Деквен знали всю глибину й силу її душевної муки.

— Він схаменеться, мамо,— сказав урешті Жозеф, коли Дерош-батько та Біксіу пішли.

— Ох,— зітхнула вдова,— Філіпп сказав правду; мій батько прокляв мене. Я не маю права... Ось вони, гроші,— сказала вона до пані Деквен, склавши до купки Жозефових триста франків і знайдені в Філіппа двісті.— Піди до Філіппа, може, його треба напоїти,— сказала вона синові.

— Ви додержите обіцянки, даної при смертному ложі? — спитала пані Деквен, відчуваючи, що свідомість уже тікає від неї.

— Так, тітусю.

— Ну, то заприсягніться, що віддасте свої облігації малому Дерошеві на довічну ренту.