На Маті Макалоа - Лондон Джек
Але всі наші старі люди з давніх-давен розповідали нам про це, як і я, старий, розповідаю своїм синам і онукам, а вони потім також розповідатимуть своїм синам і онукам, і так, поки й світ сонця.
— Ти віриш, — не вгавав я, — що Мауї залигав сонце, як дикого бугая, і підняв небо вище над землею? Це ж нахабна брехня!
— Я людина маленька й немудра, о Лакано! — відповів мені рибалка. — А проте я читав Біблію, яку місіонери переклали для нас по-гавайському, і там сказано, що Великий Чоловік Первопочатку створив землю, і небо, і сонце, і місяць, і зірки, і всяких тварин від коня дб таргана, і від стоноги й москіта до морської воші й медузи, і чоловіка, й жінку, — і все за шість день. Що ж, Мауї не зробив стільки. Він нічого не створив. Він лише дав лад світові і згаяв багато-багато часу, поки все вдосконалив. У кожному разі, куди легше й розважніше повірити малій брехні, ніж великій брехні.
Що я міг сказати? Докази його були логічні. Крім того, в мене боліла голова. І найдивовижніше, що я в душі визнавав його слушність. Адже теорія еволюції переконливо вчить нас, що людина справді ходила на чотирьох, перше ніж звестися на ноги; астрономія рішуче запевняє, що швидкість обертання землі навколо осі зменшується, отже, збільшується день, а сейсмологи доводять, що Гавайські острови піднялися з океану під дією вулкана.
На щастя, я побачив, що бамбукова тичка, яка плавала на поверхні моря за кількасот футів від нас, раптом піднялася сторч і затанцювала, мов шалена. Це припинило нашу даремну суперечку; ми з Когокуму схопили весла й погнали наш маленький човен з прилаштованими обабіч шпугами задля рівноваги до тички, що стрибала на воді. Когокуму піймав волосінь, прив'язану до тички, й почав тягти її до себе, аж поки на кінці затріпотіла, виблискуючи на сонці вологим сріблом, двофутова укі-кікі. Ми кинули її на дно човна, де вона й далі відчайдушно билася. Когокуму взяв липкого слимака, відкусив від нього шматок, начепив живу принаду на гачок і кинув волосінь та грузильце за борт. Тичка знову лягла на воду, а човен поволі відплив геть. Оглянувши ще зо два десятки таких тичок, розташованих півколом, Когокуму витер руки об голі стегна й заспівав нудну, старезну, як сам світ, пісню про Куалі:
О великий рибальський гачок Мауї!
Манаї-і-калані (прикріплений до неба)!
Зсукана з землі волосінь тримає гачок,
Закинутий з високої Кауїкі!
А за принаду — червонодзьобий Алае,
Птах, посвячений Гіні!
Він занурився до Гаваїв,
Тріпочучи і вмираючи в муках!
Земля під водою спіймалася,
Випливла, випливла на поверхню!
Та Гіна сховала крило від птаха
Й розбила землю зісподу!
Внизу принаду зірвано,
Її відразу пожерла риба
Улуа глибин каламутних!
Його старечий голос був хрипкий і деренчливий — учора ввечері Когокуму випив на поминках забагато пива. Все це аж ніяк не зменшувало мого роздратування. В мене боліла голова. Сонце, віддзеркалене у воді, різало мені очі, а від ненастанного підстрибування бокових шпуг на збриженому морі нудило. Повітря було задушливе. З завітряного боку Вайгее, між білим берегом і рифом, цю застиглу задуху не ворушив ані найменший подих вітру. Я почував себе так погано, що вже хотів махнути рукою на рибу й вернутися на берег.
Лежачи горілиць з заплющеними очима, я втратив лік часові. Навіть забув, що Когокуму співає, поки він нагадав мені про це тим, що замовк. Аж почувши його вигук, я розплющив очі, хоч сонце світило мені просто в обличчя. Старий дивився вниз у водяну трубку — вузенький футляр два фути завдовжки, з одного боку відкритий, а з другого щільно затулений шматочком звичайного скла.
— Великий! — сказав він, передаючи мені трубку, і зсунувся у воду ногами вперед.
Когокуму занурився, навіть не плюснувши і не збриживши воду, перекрутився й поплив униз. Я стежив за ним у водяну трубку.
Когокуму був нудний чоловік, і його базікання дратувало мене, але тепер я мимоволі замилувався ним. Маючи понад сімдесят років, топкий, мов спис, і висхлий, як мумія, він робив те, що мало хто з молодих атлетів моєї раси зміг чи захотів би зробити. До дна було футів із сорок. Там я побачив те, що зацікавило старого: з-за коралового прискалка ледь виглядали мацаки восьминога. Гострі очі Когокуму помітили їх, хоч, коли старий поплив, вони поволі сховалися і від спрута не лишилося й знаку. Та Когокуму досить було тільки на мить угледіти один мацак, щоб відразу визначити розмір цілого спрута.
Тиск води на глибині в сорок футів — не дрібниця и для молодого плавця, проте Когокуму він, здається, не вадив. Я певен, що старий навіть не помічав його. Неозброєний, зовсім голий, якщо не рахувати коротенького мало — клаптя тканини круг стегон, — він не злякався величини спрута, якого вважав своєю здобиччю. Я бачив, як він ухопився правою рукою за прискалок, а ліву по саме плече засунув у печеру. З півхвилини він ворушив там нею, ніби щось шукав. Потім з-за прискалка, відчайдушно звиваючись, з'явилися мацаки, вкриті міріадами ссалець. Ухопивши руку старого, вони обкрутилися навколо неї, мов гадюки. Шарпнувши рукою кілька разів, Когокуму витяг нарешті й самого спрута — величезного восьминога, справжнє страховисько.
Та він начебто не дуже квапився повертатись у свою природну стихію, на повітря. На глибині в сорок футів, обкручений спрутом, що мав десь футів дев'ять від кінця одного мацака до кінця другого й міг легко потягти за собою найдужчого плавця, старий спокійно зробив єдине, що дало йому перевагу над страховиськом: устромив свою суху, яструбину голову у самий центр слизької, драглистої маси і кількома вцілілими старечими зубами прокусив спрутові серце. Після цього він почав підійматися вгору, поволі, як і повинен підійматися плавець, коли міняється тиск води від глибини до поверхні. Випірнувши біля човна, ще у воді, струшуючи з тіла огидну почвару, що присмокталася до нього, старий грішник заспівав переможну пуле, яку співали до нього незчисленні покоління ловців восьминогів:
О Каналоо заказаних ночей!
Рівно стань на твердій землі!
Рівно стань на твердому дні, де лежить восьминіг!
Стань, підійми його з дна, з глибокого моря!
Випливи, о Каналоо!
Ворушися! Ворушися! Збуди восьминога!
Хай встав восьминіг, що лежить розпластавшись на дні…
Я заплющив очі, затулив вуха і навіть не подав йому руки, певний, що він і так вибереться в наш хиткий човен, анітрохи не ризикуючи перевернути його.
— Гарний спрут, — не вгавав старий. — Це вагіне (самиця). Я тобі зараз заспіваю про черепашку ковріе, червону ковріе, на яку ми звичайно ловимо спрутів…
— Ти поводився прегидко на поминках учора ввечері, — сказав я. — Я все знаю. Галасував, як навіжений
Усі поглухли від твого співу. Ти образив удовиного сина. Пив. мов свиня; в такому віці не можна пити цілими кухлями. Ти дограєшся, що якогось дня більше не встанеш. Сьогодні ти мав би крижем лежати…
— Га! — гмукнув Когокуму. — Ну, а ти, такий молодий, що ще навіть не народився, коли я вже був старий, ти не пив і вчора ліг спати разом з курми, а хіба сьогодні не лежиш крижем? Поясни мені, чому це так? Мої вуха прагнуть почути тебе, як горло прагнуло вчора пива. І дивися: нині я в чудовій формі, як любив казати той англієць, що приїздив сюди своєю яхтою, в пречудовій формі!
— Що з тобою балакати! — відповів я і здвигнув плечима. — Я знаю одне: що ти навіть чортові не потрібний. Поголоска про твій спів випередила тебе.
— Ні, — задумливо відповів старий, — не в тім річ. Чорт буде радий моєму приходові, бо я маю для нього напоготові кілька гарненьких пісеньок, давніх історій і пліток про високих алії (вождів); він кишки порве зі сміху. Дозволь мені пояснити таємницю свого народження. Моя мати — море. Я народився в здвоєному човні під час бурі Кони в протоці Кагоолаве. І від своєї матері, від моря, успадкував свою силу. Щоразу, коли я вертаюся в її обійми, припадаю до її грудей, як оце тепер, і знову стаю дужий. Вона — моя годувальниця, джерело життя…
"Тінь Антея!"— подумав я.
— Колись, — вів далі Когокуму, — як я справді постарію, люди скажуть, що я втонув у морі. Але їм тільки так здаватиметься. Насправді я повернуся в обійми своєї матері, щоб спочивати на її грудях під серцем до другого народження, коли я знову випливу на сонячне світло і запроменію красою молодості, як сам Мауї в свою молодечу пору.
— Релігійні химери, — заперечив я.
— Коли я був молодий, то часто сушив свою бідну голову релігійними химерами, — дав мені відкоша Когокуму. — Та послухай, о молодий мудрецю, мою старшу мудрість. А вона полягає ось у чому: що я старішаю, то рідше шукаю правди поза собою і більше знаходжу її в собі. Чого мені спала думка про повернення до матері, про нове народження через матір? Ти не знаєш. І я не знаю. Але ніхто мені цього не казав, ніде я про це ані читав, ані чув, ця думка зродилася в мені самому, постала з глибини мого єства, такого глибокого, як море. Я не бог. Я нічого не створюю. Тому не створив і цієї думки. Я не знаю ні батька цієї думки, ні матері. Вона зродилася давно переді мною, тому вона й правдива. Людина не творить правди. Людина, якщо вона не сліпа, тільки пізнає правду, коли бачить її. Чи ця моя думка тільки сон?
— Може, ти сам сон, — засміявся я. — І я, і небо, і вся ця скам'яніла земля також сон, усе сон.
— Мені часто так здається, — поважно відповів старий. — Можливо, так воно і є. Цієї почі мені снилося, що я жайворонок, чудовий співучий жайворонок, як ті, що літають над гірськими пасовиськами Галеакали. І я лечу вгору, дедалі вище до сонця, і все співаю, так, як старий Когокуму ніколи не співав. Тепер я тобі розповідаю, як мені снилося, що я жайворонок і співаю в небі. А може, це я, справжній я, і є жайворонок? А те, що я тобі розповідаю, — сон, що сниться мені, жайворонкові? І хто ти такий, щоб відповісти мені "так" чи "ні"? Хіба ти можеш заперечити мені, що я не жайворонок, якому сниться, що він старий Когокуму?
Я здвигнув плечима, а він переможно повів далі:
— А звідки тобі відомо, що ти не старий Мауї, який спить і йому сниться, ніби він Джон Лакана[54], що розмовляє зі мною в човні? І хтозна, чи не прокинешся ти, старий Мауї, не почухаєшся і не скажеш, що тобі снився чудний сон, ніби ти гаоле?
— Не знаю, — відповів я. — Та якби я й сказав, що я Мауї, ти б мені не повірив.
— У снах сховано багато більше всього, ніж ми думаємо, — дуже поважно сказав він. — Сни спрямовані назад, у глиб століть, може, ще до тих часів, які були перед початком.
