На Маті Макалоа - Лондон Джек

То було дивовижне місце. Агуна, замогильним голосом мурмочучи молитви й меле, ходив печерою і засвічував калабаші з китовим жиром. Тут лежали всі наші гавайські предки, безліч клуночків кісток, старанно загорнених у тапи, ніби пакунки в поштовій конторі.

А які там були речі! Кагілі всіх розмірів, від маленьких віялець, якими відганяють мух, до королівських регалій, більших за плюмажі на коней, з держаками півтора або й два сажні завдовжки. І які держаки! З дерева кавіли, інкрустовані перламутром, слоновою кісткою та іншими кістками з мистецтвом, забутим нашими майстрами віки тому. Це була давня родинна скарбниця. Вперше я побачив речі, про які досі тільки чув, хоч би пагоа, зроблені з китового вуса й підвішені на кіски з людського волосся, що їх носили на грудях тільки найвищі вожді.

Були там найрідкісніші й найдавніші тапи і мати; накидки, леї, шоломи, плащі з пір'я мамо, іві, акакане та оо, такі плащі, що їм ціни немає, крім хіба що перетрухлих. Я побачив там один плащ із пір'я мамо куди кращий за найдорожчі єпіскопські ризи у музеї Гонолулу, а їх там оцінюють від півмільйона до мільйона доларів. Я мимоволі подумав тоді: добре, що про ці скарби не знає Канау.

Яка сила-силенна речей! Різьблені миски та калабаші з гарбузів, шкребла з черепашок, мережі з волокна олони, джонка з дерева іе-іе, рибальські гачки з найрізноманітніших кісток, ложки з черепашок. Бозна-колишні музичні інструменти — укуке, носові сопілки — кіокіо, в які дмуть однією ніздрею. Табу — чаші на пої, чаші споліскувати пальці, тесаки човнових богів-шульг, світильники, витесані з лави, кам'яні ступки й товкачики. І тесаки, цілі купи тесаків, маленькі, що важили з унцію, — ними майстерно вирізували ідолів, і п'ятнадцятифунтові — рубати дерева. І всі з чудовими держаками.

Були там і каекееке, наші стародавні барабани: шматки видовбаного всередині стовбура кокосової пальми, оббиті з одного кінця акулячою шкірою. Агуна показав мені перший каекееке на цілих Гаваях і оповів його історію. Неймовірно давня річ! Агуна боявся навіть торкнути його, щоб спорохнявіле від часу дерево не розсипалось. На ньому ще лишилися шматки акулячої шкіри.

"Він дуже давній, — сказав Агуна, — батько всіх наших каекееке. Його привіз із далекої Раятеа у Південних морях Кіла, син Моїкеги. І син Кіли, Когаї, також плавав туди: його не було десять років, і він привіз з Таїті перші плоди хлібного дерева, що дали паростки й розмножилися на Гаваях".

А кістки, безліч кісток! Гори пакунків, наче в поштовій конторі! Невеликі пучки довгих кісток і цілі кістяки, загорнені в тапи, лежали в човнах на одного, двох і трьох гребців, човнах з дорогого дерева коа, з гнутими кочетами з дерева вілівілі й гарними веслами, зробленими способом іо — в них держаки, як шворні, простромлювали пласкі лопаті. А біля мертвих кісток лежала бойова зброя — іржаві пістолі, самопали, п'ятицівкові рушниці, довгі кентуккійські гвинтівки, мушкети, якими торгувала ще Джонова компанія з Гудзонової затоки, мечі з акулячих зубів, дерев'яні ножі, стріли й списи, що мали вістря з риб'ячих, свинячих і людських кісток, і були обпалені на кінці задля міцності.

Агуна дав мені в руку списа з клюгою, зробленою із довгої загостреної людської гомілки, і розповів його історію. Але спершу розгорнув два пакунки довгих кісток з ніг і рук, що під тапами були дбайливо зв'язані в пучки, ніби хмиз. "Це, — сказав він, передаючи мені один пучок, — Лаулані. Вона була дружиною Акаїка, кістки якого в тебе в руках, — вони, сам бачиш, куди більші за ці, і триста років тому носили тіло високого, семифутового чоловіка, що важив триста фунтів. А ця клюга — з гомілки Кеоли, дужого борця й бігуна тих часів. Він покохав Лаулані, і вона втекла з ним. Але в давно забутій битві на пісках Каліні Акаїко прорвав ворожу оборону, спіймав Кеолу, коханця своєї дружини, звалив на землю і перепиляв йому шию ножем з акулячого зуба. В давнину, як і тепер, чоловіки билися між собою за жінку. А Лаулані була дуже гарна, ставна жінка, мов королева, і Кеола через неї став клюгою списа! Тіло її було як повна чаша радощів, а пальці, масажовані змалку, вона мала гнучкі й тоненькі. Десять поколінь згадували про її красу. Співаки твого батька й тепер ще вихваляють її вроду в гулі, названій її ім'ям. Ось яка була Лаулані, кістки якої в тебе у руках".

Агуна замовк, а в мене розпалилась уява, і я не міг відірвати очей від кісток. П'яний Говард давав мені читати Теннісона[53], і мої думки часто й надовго приковували до себе "Королівські ідилії". "Тут знову троє таких самих коханців, — міркував я. — Артур, Ланселот і Джіневра. І ось усе скінчилося, — життя, боротьба й кохання! Стомлені душі цих давно загиблих людей заклинають тепер гладкі відьми й шолудиві чаклуни, а кістки їхні оцінюють колекціонери, закладаються на них під час кінних перегонів, програють їх у карти або продають, а на гроші купують цукрові акції.

Мою душу ніби осяяло ясне світло. В цій похоронній печері я дістав добру науку. І я сказав Агуні: "Списа з клюгою, зробленою з Кеолиної гомілки, я візьму собі. Я його ніколи не продам і завжди триматиму в себе".

"А навіщо?" — запитав Агуна. І я відповів: "Щоб, дивлячись на нього, я мав спритну руку і твердо стояв на ногах; я думатиму, що мало кому щастить залишити пам'ять про себе хоча б у вигляді клюги списа через триста років після смерті".

Агуна схилив голову й похвалив мою мудрість. Але тієї миті зітліла мотузка з волокна олони тріснула, жалюгідні кістки Лаулані випали з моєї руки й розсипались по долівці. Одна гомілка закотилася в затінок під човен, і я вирішив її також узяти собі. Отож я квапливо заходився помагати старому збирати кістки, боячись, аби він не помітив, що однієї бракує.

"А ось, — сказав Агуна, відрекомендовуючи мені іншого предка, — твій прадід Мокомоку, батько Кааукуу. Глянь на його кістки. Він був велетень. Я нестиму його, бо тобі буде важко, якщо ти береш ще й довгий спис Кеоли. А це Лелемагоа, твоя баба, мати твоєї матері, її нестимеш ти. День тепер короткий, а нам треба проплисти воду за сонця, поки темрява не сховає його від світу".

Агуна гасив світло в калабашах, занурюючи ґноти в жир, і не помітив, як я доклав гомілку Лаулані до кісток своєї баби.

Гудіння машини, присланої з Олокони нам на порятунок, перервало принцову розповідь. Ми попрощалися зі старою вагіне, що несподівано дістала пенсію. Коли ми проїхали з півмилі, принц Акулі знову почав розказувати.

— Отже, ми з Агуною повернулися до Гівілані, яка потім раділа до самої смерті, — а вона померла наступного року, — що в глеках у темній кімнаті лежать тепер ще двоє її предків. Вона дотримала своєї обіцянки і вмовила батька послати мене до Англії. Я взяв із собою старого Говарда; він підбадьорився і спростував пророкування лікарів: аж через три роки я поховав старого біля його родичів. Часом мені здається, що він був наймудріший чоловік з усіх, кого я знав. Агуна помер, коли я вже повернувся з Англії, помер останнім охоронцем таємниць наших алії. І перед смертю він ще раз звелів мені запри-сягтися, що я ніколи не зраджу, де лежить та безіменна долина, і більше ніколи туди не піду.

Я згадав не про все, що бачив у печері того єдиного разу, багато про що забув сказати. Там лежать кістки Кумі, майже напівбога, сина Туї Мануа з Самоа, що колись давно взяв собі дружину з нашого роду і тим самим наблизив до неба наш родовід. І кістки моєї прабабусі, тієї, що спала в ліжку з запиналом, яке подарував їй лорд Байрон. Агуна натякнув мені на переказ, що пояснював причину того дарунку, так само як і довгу стоянку "Білявки" в Олоконі, про яку нам відомо з історії. І я тримав ті бідні кістки в руках, кістки, що колись носили на собі тіло красуні, сповненої кипучого життя, полум'яного кохання, красуні, що обіймала коханого, пестила його очима й губами і понесла мене в глибині поколінь. То були чудові переживання. Я людина сучасна, це правда. Я не вірю ані в стародавні таємниці, ані в кавунів. А проте я бачив у печері такі речі, про які не зважуюсь вам сказати і про які, відколи помер старий Агуна, знаю тільки я єдиний. У мене немає дітей. На мені скінчиться мій старовинний рід. Ми живемо в двадцятому сторіччі і тхнемо бензином. А все ж ті неназвані таємниці помруть разом зі мною. Я ніколи більше не навідаюся до тієї похоронної печери. І в майбутньому жодна людина не побачить її, хіба що землетрус роздере гори й викине таємниці, заховані в їхньому серці.

Принц Акулі замовк. З видимою полегкістю він зняв з шиї вінок гали, пирхнув, і зітхнув водночас, і шпурнув його в густі зарості при дорозі.

— А де ділася гомілка Лаулапі? — стиха запитав я.

Принц мовчав, поки ми не проїхали з милю луками й вибралися на плантацію цукрової тростини.

— Вона й досі в мене, — нарешті сказав він. — І біля неї лежить Кеола, вбитий дочасно й перетворений на клюгу списа за кохання до жінки, кістка якої тепер спочиває біля нього. Їм, тим бідним кісткам, я завдячую більше, ніж будь-кому в житті. Вони попали до мене, коли я доростав. І я знаю, що вони цілком змінили нахили мого життя й напрям моїх думок. Навчили мене скромності, покірності, які навіть багатство мого батька не зуміло викоренити. І часто, коли жінка от-от мала здобути моє серце, я дивився на гомілку Лаулані. А часто, коли мене сповнювали гордощі й самовпевненість, я розмовляв з кісткою Кеоли — колись прудконогого бігуна, дужого борця і коханця, викрадача чужих жінок. Я завжди заспокоювався, коли дивився на них, і навіть можу сказати, що на них я заснував свою релігію і практику життя.

ДИТЯ ВОДИ

Я втомлено слухав нескінченну пісню Когокуму про подвиги й пригоди напівбога Мауї, полінезійського Прометея, що витяг з глибин океану суходіл гачком вудки, присиленої до неба, підняв небесне склепіння, під яким доти люди ходили рачки, бо не могли випростатись, і зупинив сонце з шістнадцятьма прудкими ногами й домовився з ним, що воно ходитиме небом повільніше; сонце, мабуть, було членом профспілки й воліло шестигодинний робочий день, а Мауї стояв за вільну конкуренцію робочої сили й за дванадцятигодинний день.

— А оце, — сказав Когокуму, — з родинної меле (пісні) королеви Лілілуокалані:

Мауї втратив терпець і почав змагатися з сонцем,

Наставив на нього пастку.

І зима подолала сонце,

А літо переміг Мауї…

Сам народившись на Гаваях, я знав тутешні міфи краще за цього старого рибалку, хоч не мав такої пам'яті, як він, що міг їх виспівувати годинами.

— І ти віриш у все це? — запитав я мелодійною гаванською мовою.

— Це було дуже давно, — задумливо відповів він. — Я не бачив Мауї на власні очі.