На Маті Макалоа - Лондон Джек

Наймолодшому з них, стерникові, минуло шістдесят, а іншим було не менше, як по сімдесят. Їх було восьмеро, і вирушили ми вночі, щоб нас ніхто не бачив. І навіть ці діди, хоч їм довіряли все життя, знали тільки краєчок таємниці. І до цього краєчка вони мали нас довезти.

І тим краєчком, — я можу вам це сказати, — тим краєчком була долина Понулоо. Ми добулися туди третього дня надвечір. Із дідів були не бозна-які гребці. Кумедна то була виправа! У бурхливому морі час від часу хто-небудь із наших старезних моряків знемагав або й умлівав. Один навіть другого дня помер. Ми викинули його за борт. Страшна була та поганська церемонія, з якою наші діди ховали свого старого побратима! А я ж мав тільки п'ятнадцять років і за своїм походженням та за поганським спадковим правом був їхній алії капо, це я, що зачитувався Жюлем Верном і намірявся незабаром їхати до Англії здобувати освіту! Отак і вчишся. Не дивно, що мій батько став філософом, пройшовши за своє життя всю історію розвитку людини від принесення людських жертв і поклоніння ідолам до відвертого атеїзму. Не дивно, що він, як стародавній Еклезіаст, бачив у всьому марноту і знаходив розраду тільки в цукрових акціях, співаках і танцівницях гули.

Принц Акулі задумався.

— Ну що ж, — нарешті зітхнув він, — я й сам уже чимало прожив на світі. — Він з огидою понюхав гала леї, що душив його своїм запахом. — їхнє старовиною, — визначив він. — А я? Я тхну сучасністю. Батько мав слушність. Найприємніше за все — коли ціна на цукор підвищується вдвічі і коли в покері випадає чотири тузи. Якщо велика війна потриває ще рік, я зароблю три чверті мільйона на кожен мільйон, а якщо завтра вкладуть мир і відповідно впадуть ціни, я назву вам сотні людей, що перестануть отримувати від мене допомогу й повернуться в старі тубільні хижі, які ми з батьком колись їм подарували.

Він плеснув у долоні, і стара вагіне квапливо задріботіла до нього, рада чимось прислужитися. Вона низько вклонилася принцові, а він вийняв з кишені на грудях записника й олівця.

— Кожен місяць, о стара жінко нашого давнього роду, — звернувся принц до неї, — ти одержуватимеш з пошти клаптик списаного паперу, який ти в будь-якій крамниці в будь-якому місці зможеш поміняти на десять доларів золотом. І так буде, поки й твого життя. Дивись! Я записую це олівцем, щоб ти не забула. І даю тобі це тому, що ти мого роду і моєї служби, і тому, що ти вшанувала мене сьогодні своїми матами й тричі благословенним, тричі прекрасним вінком з гали.

Він звернув на мене втомлений погляд скептика й додав:

— А коли я завтра помру, адвокати почнуть заперечувати не тільки мою духівницю, а й мої дарунки та пенсії, засумніваються навіть, чи я давав їх при повному розумі.

Ну от, пора року тоді була сприятлива, та все одно з такими немічними веслярами ми навіть не пробували пристати, поки не зібрали на стрімкому березі з половину населення долини Понулоо. Тоді, порахувавши хвилі, вибрали найзручнішу і пустилися разом з нею до берега. Звісно, наш човен перевернувся й розбився в друзки, проте люди з берега повитягали нас на суходіл цілими.

Агуна наказав їм не виходити вночі з хатин, поприв'язувати собак і позамотувати їм морди, щоб не чути було гавкоту. І коли запала темрява, ми з ним вирушили нишком у дорогу. Ніхто не знав, чи ми пішли праворуч, чи ліворуч, чи в глиб долини. Ми несли з собою в'ялене м'ясо, тверде пої і сушене аку; побачивши, скільки в нас харчів, я здогадався, що ми будемо в дорозі кілька днів. І яка то була дорога! Справжня драбина Якова до неба, бо перша ж палі (круча) була майже прямовисна й сягала трьох тисяч футів висоти. І ми вибиралися на неї в темряві!

На вершині, невидимі з долини, ми проспали до ранку на твердому камені, в заглибині, відомій Агуні, такій вузькій, що ми ледве втиснулися в неї. Старий, боячись, щоб я не крутився в неспокійному хлопчачому сні, ліг з краю і обняв мене рукою. На світанку я збагнув чому: від провалля мене відділяла відстань менша за ярд. Я присунувся до краю, глянув униз і, побачивши прірву в сірому світлі, затремтів з ляку. Десь за півмилі, просто під собою, я розгледів море. І ми піднялися сюди в темряві!

Ми спустилися в іншу долину, дуже вузеньку, знайшли сліди давніх осель, але ніде не побачили жодної живої душі. А йти було так само, як і перше: запаморочлива стежка вгору і вниз по кручах, з долини в долину. Старий кволий Агуна, здавалося, був невтомний. В наступній долині жив одинцем старий прокажений. Він не знав мене, а коли Агуна сказав, хто я, він упав долілиць, мало не цілуючи моїх ніг, і безгубим ротом затяг меле на честь мого роду.

За цією долиною лежала вже та, куди ми йшли. То була довга ущелина, така вузька, що на її дні не стало б місця посадити таро бодай для однієї людини. Не мала вона й берега, бо річка, що розмила в палі ту долину, спадала в море з кручі в кількасот футів заввишки. То було забуте богом місце, гола вивітрена лава, до якої лиш подекуди могла вчепитися корінням мізерна рослинність. Чимало миль пройшли ми тією покрученою ущелиною між прямовисними скелями і досягли нагромадження гір, що лежали за Залізним берегом. Скільки ще тяглася та долина, я не знаю, але, мабуть, далеченько, бо води в річці було багато. Ми до кінця її не дійшли. Агуна почав приглядатися до навколишніх вершин, і я збагнув, що він визначає за ними потрібне місце тільки йому відомим способом. Нарешті ми спішилися зовсім несподівано для мене. Мабуть, прикмети Агуни збіглися. Він кинув на землю свою ношу — частину харчів і спорядження. Отже, ми прийшли. Я оглядався навколо на тверді, невблаганні, голі кручі і не міг собі уявити, що в такому місці може бути кладовище.

Ми попоїли, потім роздяглися. Агуна дозволив мені лишити на собі тільки черевики. Він стояв біля мене на березі глибокого струмка, також роздягнений і неймовірно кістлявий.

"Пірнеш зараз у струмок, — сказав він, — і, обмацуючи руками скелю, десь на сажень завглибшки знайдеш отвір. Лізь у нього головою вперед, але обережно, краї лави Дуже гострі й можуть порізати тобі шкіру на голові й на тілі". — "А далі що?"— запитав я. "Далі отвір розширюватиметься, — відповів він. — Коли ти пропливеш сажнів з вісім, поволі піднімись, і голова твоя опиниться вже над водою в темряві. Там почекай на мене. Вода дуже холодна".

Мені це не сподобалося. Я йшов сюди не по холодну воду й темряву, а по кістки.

"Іди перший", — сказав я. Та Агуна відмовився. "Ти мій алії, мій принц, — пояснив він. — Не можна мені заходити поперед тебе до священного місця спочинку твоїх предків-королів". Але така мандрівка нітрохи не вабила мене. "До чого тут принц? — сказав я йому. — Це все дурниці. Йди перший, і я нікому не розповім про це". — "Ми повинні годити не тільки живим, — не здавався Агуна, — а ще більше мертвим. Мертвим не можна брехати".

Ми сперечалися і з півгодини не рушали з місця. Я не хотів, а він просто не міг. Він спробував зачепити мою гордість. Вихваляв героїчні вчинки моїх предків; особливо мені запам'яталася пісня про Мокомоку, мого великого діда-гіганта, батька такого ж велетня Кааукуу, про те, як він під час битви тричі кидався між ворогів, хапав їх за шию і стукав головами, аж поки вони вмирали. Та мене це не переконало. Мені стало просто шкода старого Агуну, що так боявся, щоб наша виправа не пішла намарне. І водночас я захоплювався ним, а ще був зворушений тим, що він ліг спати з боку провалля, затуляючи мене.

Отож я владним тоном, як і годиться алії, наказав йому: "Пливи відразу за мною!"— і пірнув у воду. Все було так, як і казав Агуна. Я знайшов отвір до підземної печери, обережно проплив ним, порізавши плече, і випірнув у темряві. Але я не дорахував навіть до тридцяти, як старий також з'явився з води й поклав мені руку на плече, щоб переконатися, чи я є, тоді звелів мені плисти попереду ще футів сто. Там ми намацали дно й вилізли на каміння. Тут також було темно, і я, пам'ятаю, радів, що на такій висоті не водяться стоноги.

Агуна взяв із собою калабаш з кокосового горіха, наповнений жиром з кита, якого прибило до берега Лаканаї років за тридцять перед тим. А з рота витяг сірники, сховані від вологи в коробочку з двох рушничних гільз. Він засвітив гніт, що плавав зверху на жирі. Я озирнувся навколо й розчарувався. То була не похоронна печера, а просто лавова порожнина, що трапляються на всіх тутешніх островах.

Він дав мені в руку калабані з ґнотом і звелів іти попереду, сказавши, що дорога буде довга, але не занадто. І вона була таки досить довга, принаймні з милю, хоч мені здавалося, що ми пройшли миль п'ять; весь час доводилося підніматись стрімко вгору. Коли нарешті Агуна спинив мене, я зрозумів, що ми вже біля мети. Він став кістлявими коліньми на гостру лаву, обняв худими руками мої коліна, а мою вільну руку поклав собі на голову і тремтячим, старечим голосом почав оспівувати всіх моїх предків та їхню високу гідність. Скінчивши, він сказав:

"Не розповідай ні Канау, ні Гівілані про те, що ти зараз побачиш. У Канау нема нічого святого. Його голова забита цукром і кінськими заводами. Я знаю, що він продав накидку з пір'я, яку носив його дід, англійському колекціонерові за вісім тисяч доларів і другого дня спустив ті гроші на змаганнях у поло між Мауї та Аагу. Гівілані, твоя мати, повна святощів, у ній їх аж через край. Вона старіється, слабшає на голову і забагато спілкується з чаклунами".

"Гаразд, — сказав я, — не скажу нікому. Бо якби сказав, то мені довелося б ще раз прийти сюди. А я більше не хочу вибиратися в це місце. Знайду собі якусь іншу прогулянку. Вдруге я сюди ніколи не прийду".

"Ну й добре, — сказав Агуна. Він підвівся, відступив убік, щоб я йшов перший, і додав — Твоя мати стара. Я принесу їй, як і обіцяв, кістки її матері й діда. Цього їй стане до смерті, а потім, якщо я помру раніше за неї, ти мусиш перенести всі кістки її родини до Королівського мавзолею".

Я оглянув усі музеї на тутешніх островах, — принц Акулі вдався до гавайської говірки, — і мушу сказати, що всі їхні колекції, зібрані докупи, не можуть зрівнятися з тим, що я бачив у похоронній печері Лаканаї. Згадайте, що ми найдавніший і найзначніший рід на островах. Там було все, про що я знав і чув, і багато такого, про що навіть не мав уявлення.