На Маті Макалоа - Лондон Джек

Та Лі Бартон навмисне зігнув суглоби й натужив м'язи, щоб судома збільшилася. Коли з ним було таке торік, він навчився, лежачи в ліжку з книжкою, так розпружувати м'язи, що судома миналася, навіть не заважаючи йому читати. Однак тепер він робив усе навпаки і зловтішно відчув, що судома збільшилась і перекинулася на праву литку. Він зойкнув, удав, ніби розгубився, спробував підвести голову, і його знову накрила хвиля.

Він виплив, відкашлявся й ліг на воді, розкинувши руки, і дужі Айдині пальці взялися за його литку.

— Все гаразд, — мовила вона, не перестаючи розтирати. — Такі корчі довго не тривають.

— Я не знав, що вони бувають такі болючі, — простогнав Лі. — Аби тільки не пішли вище! Прикро почувати себе безпорадним.

Раптом він учепився руками за її плечі, намагаючись піднятися вище, як потопельник чіпляється за весло, і під його вагою вона занурилася у воду. Борсаючись там, поки він не давав їй виплисти, вона загубила гумову шапочку й шпильки, і як нарешті, важко дихаючи, з'явилася на поверхні, обличчя її обліпили мокрі коси. Лі був певен, що з несподіванки вона ковтнула чимало морської води.

— Не підходь! — розкинувши руки, застеріг він її з удаваним відчаєм.

Та її пальці вже розминали йому закляклу литку, і він не бачив на її обличчі нехіті чи страху.

— Іде вище, — сказав він крізь зціплені зуби, ніби стримуючи стогін.

Він напружив цілу праву ногу, ніби в корчах, і литка заболіла дужче, а м'язи стегна слухняно затвердли.

Мозок його й досі був під владою трунку, тож йому легко було провадити з дружиною цю жорстоку гру і водночас захоплено спостерігати, яка сила волі проступає на її раптово змарнілому обличчі, яка відвага, незламність і рішучість світиться в очах, хоч за ними й причаївся смертельний ляк.

Навіть більше: Айда не мала наміру опускати руки, виправдуючись дешевою фразою: "Я помру разом з тобою"; навпаки, на превеликий його захват, вона спокійно радила йому:

— Розпружся. Занурся у воду, щоб видно було тільки губи. Я підтримаю тобі голову. Корчі повинні минутися. Ніхто ще від них не помер на суходолі. Тож і в воді добрий плавець від них не загине. Вони досягнуть своєї вершини й минуться. А ми з тобою обоє добрі плавці і не боягузи.

Лі скривився, ніби з болю, і навмисне потяг її під воду. Та коли вони випливли, Айда все так само була коло нього, підтримувала йому голову й приказувала:

— Розпружся. Не бійся. Голову я тобі тримаю. Потерпи. Видержи. Не борсайся. Заспокойся… Не напружуй нервів, то й м'язи розпружаться. Піддайся хвилі. Згадай, як ти мене вчив піддаватись прибоєві.

Нова хвиля, незвичайно висока, як на таке спокійне море, нависла над ними кучерявим гребенем, і Лі Бартон знов учепився в дружину, занурившись разом з нею у воду тієї миті, коли гребінь зломився і ринув униз.

— Пробач, — сказав він крізь зуби, як тільки хапнув повітря. — І залиш мене. — Він говорив уривчасто, з болісними паузами. — Навіщо нам обом тонути. Мені вже край. Судома ось-ось досягне живота, і тоді я не матиму сили відірватись від тебе. Прошу тебе, люба, залиш мене. Досить, що я вже загину. Тобі є для чого жити.

Вона глянула на нього так докірливо, що в очах її не лишилося й сліду смертельного страху. І погляд той сказав йому ясніше, ніж слова: "Нащо мені жити, як не для тебе?"

Отже, він їй дорожчий за Санні! Бартон зрадів, але зразу ж згадав, як Санні обіймав її під мавповим деревом, і вирішив ще її помучити. До того ж його одурманювала отрута. "Коли вже ти почав це жорстоке випробування, — нашіптував йому маковий сік, — то доводь його до кінця".

Лі підігнув ноги, пірнув, а випливши, відчайдушно заборсався, ніби намагавсь випростати тіло. Дружина трималася коло нього.

— Я вже не можу! — голосно зойкнув він. — Нема сили! Дарма й сподіватися. Ти мене однаково не врятуєш. Залиш мене і рятуйся сама.

Але вона не відступала, підтримувала йому голову, щоб він не захлинувся, і приказувала:

— Нічого. Все гаразд. Гірше вже не буде. Потерпи хвилинку, і зараз тобі полегшає.

Він знову зойкнув, скорчився і потяг її за собою. Цього разу він мало не втопив її, так добре вдавав, що сам топиться. Однак вона ні на мить не розгубилася, не злякалася смерті, що так близько чигала на них. І як тільки виринала з води, то відразу ж кидалась підтримувати його і, важко відсапуючись, підбадьорювала:

— Заспокойся… заспокойся… розпружся… всім тілом… Скоро все минеться… хоч би як боліло… а минеться… Тобі вже легше… правда?

А він і далі тягнув Айду вниз, усе брутальніше хапався за неї, змушував її ковтати солону воду, певний, що дуже вона їй не зашкодить. Часом вони тільки на мить випливали на осяяну сонцем поверхню, хапали повітря й занурювалися знову, бо він тягнув її за собою, і через них перекочувалися кучеряві хвилі.

Айда не переставала боротись, виривалася з його чіпких рук, та коли він відпускав її, не пробувала відплисти далі. В голові їй наморочилося, вона знемагала сама, ад# знову й знову силкувалася врятувати чоловіка. Нарешті, вирішивши, що вже досить тієї гри, навіть забагато, він перестав чіплятися за дружину й спокійно простягнувся на воді.

— О-о-ох, — глибоко відітхнув він і уривчасто повів далі: — Мішає. Який я радий. Знаєш, люба, я добре наковтався води, але тепер біль минув і мені гарно, як у раю.

Вона хотіла щось відповісти, однак була така змучена, що не змогла.

— Усе гаразд, — заспокоював він її. — Відпочиньмо. Перевернись на спину й полеж.

І, лежачи поряд на спині, вони з півгодини гойдалися на лагідних хвилях прибою Канака. Перша озвалася Айда:

— Як ти себе почуваєш, коханий?

— Так, наче по мені прокотився паровий валок, — відповів він. — А ти, бідолашна моя?

— Я найщасливіша жінка в світі. Така щаслива, що мені аж плакати хочеться з радощів, тільки щастя не дає мені плакати. Ти мене страх як налякав. Я вже думала, що втрачу тебе.

Серце Бартона радісно застукотіло. Вона навіть не згадала, що могла й сама загинути! Ось де кохання, вірне, випробуване, справжнє кохання, коли забуваєш про себе задля коханого.

— А я пишаюся, як ніхто, — сказав він, — бо моя дружина — найвідважніша жінка в світі.

— Найвідважніша? Де там! — заперечила вона. — Просто я кохаю тебе. Я й не знала, що так тебе кохаю, поки не злякалася, що ти загинеш. Але пливімо до берега. Я хочу побути з тобою на самоті, щоб ти обняв мене, і я тобі розповіла, який ти мені дорогий і завжди будеш дорогий.

Ще за півгодини вони, не відпочиваючи, припливли до берега й пішли твердим мокрим піском до купальні повз знуджених пляжників.

— Що ви там робили? — запитав один із капітанів яхт-клубу. — Просто гралися?

— Авжеж, гралися, — всміхнулась йому Айда Бартон.

— Ви ж знаєте, що ми любимо погратися, — і собі докинув Лі Бартон.

А ввечері, відмовившись від чергового запрошення, вони сиділи, обнявшись, у великому кріслі.

— Санні відпливає завтра опівдні, — сказала Айда, начебто без жодного зв'язку з попередньою розмовою. — Він їде до Малайї поглянути, що робиться в його каучуковій і лісовій компанії.

— А я й не чув, що він мав їхати, — відповів Лі, страшенно вражений.

— Я перша про це дізналася, — пояснила Айда. — Він сказав мені щойно вчора ввечері.

— На танцях?

Вона кивнула головою.

— Трохи несподівано, правда?

— Дуже несподівано. — Айда відсунулась від чоловіка й сіла рівно. — Я хочу розповісти тобі про Санні. Я досі не мала від тебе якихось особливих таємниць. А про це не хотіла тобі розповідати. Та сьогодні, в прибої, мені спало на думку, що коли ми загинемо, між нами проляже щось недомовлене.

Айда замовкла. Лі, передчуваючи, що буде далі, нічим не допомагав їй, тільки дужче стиснув за руку.

— Санні… ну, захопився мною, — похвалилася вона несамохіть. — Ти, певне, й сам це зауважив. І… вчора ввечері він просив, щоб я їхала з ним. Але я не в цьому хочу тобі покаятися…

Лі Бартон мовчки чекав.

— Я хочу покаятися, — повела вона далі, — що не розсердилася на нього за це… мені стало його дуже шкода. Бо і я трохи, навіть більше, ніж трохи, захопилася ним. Тому я й була вчора ласкава до нього. Я ж не дурна. Знала, що до цього дійдеться. І мені… о, я тільки легкодуха жінка, і мені приємно було, що такий чоловік, як Санні, закохався в мене. І я його заохочувала. Мені немає виправдання. Якби я його не заохочувала, того, що було вчора, не сталося б. Це я винна, що він просив мене їхати з ним. І я сказала йому: ні, це неможливо. Ти сам знаєш чому, я не казатиму тобі цього ще раз. І я була ласкава до нього, дуже ласкава. Дозволила йому обняти мене, сама пригорнулась до нього і вперше, знаючи, що це буде й востаннє, дозволила поцілувати мене. І відповіла на його поцілунок. Ти… я знаю, ти зрозумієш — це була відмова. І Санні я не кохала і не кохаю. Я завжди кохала тебе, тільки тебе.

Вона замовкла і відчула, що чоловік обняв її за плечі і лагідно притяг ближче до себе.

— Ти змусила мене добре похвилюватися, — признався він. — Я вже навіть боявся, що втрачу тебе. І я… — Він ніяково затнувся, але врешті таки зважився докінчити — Ох, ти й сама знаєш, що ти для мене єдина в світі. Але годі про це.

Вона намацала в його кишені сірники й помогла йому прикурити давно згаслу сигару.

— Авжеж, — озвався він, коли над ними закучерявився дим, — знаючи тебе так, як я знаю, всю тебе, мушу сказати, що мені шкода Санні, дуже шкода; він багато втратив, але за себе я радий. І… ще одне: через п'ять років я тобі щось розповім, щось дуже смішне, про себе і про те, які я через тебе можу робити дурниці. Через п'ять років. Почекаєш?

— Я почекаю і п'ятдесят, — зітхнула вона й присунулась до нього ще ближче.