1984 - Орвелл Джордж

Ці жіночки вивчали його у ворожій тиші доки він проходив повз. Але це була швидше не ворожість, а лише певного роду обережність, короткочасне заціпеніння неначе як при наближенні якоїсь незнайомої тварини. Синій спецодяг Партії був незвичним видовищем для вулиць на зразок цієї. Насправді, було дуже не розумно бути баченим у таких місцях, хіба що ти мав якісь конкретні офіційні справи тут. Патрульні могли спинити тебе якщо ти трапишся їм на шляху. "Можу я поглянути на ваші документи, товаришу? Що ви тут робите? О котрій годині ви пішли з роботи? Це ваш звичайний шлях додому?" – і так далі, і тому подібне. Не те щоб існувало якесь конкретне правило проти прогулянки додому по незвичайному маршруту : але цього було достатньо щоб привернути увагу до себе, якщо Поліція Думок почує про це.

Зненацька цілковито уся вулиця схвильовано заметушилася. Зусібіч лунали крики попередження. Люди блискавично застрибували у дверні пройми неначе кролики. Молода жіночка раптово вистрибнула з дверної пройми попереду Вінстона, прудко вхопила малу дитину що гралася у калюжі, струсила свій фартух та застрибнула назад до будинку – і все це одним єдиним рухом. Тієї ж самої миті чоловік одягнений у схожий на гармошку чорний костюм, який з'явився з бічного провулку, вказував схвильовано на небо.

"Праска!" – загорлав він – "Пильнуйте, шановний! Удар зверху! Швидше лягайте додолу!"

"Праска" – це було прізвисько яке, з якихось причин, проли дали ракетним бомбам. Вінстон негайно ж впав обличчям у підлогу. Проли майже завжди були праві коли давали попередження такого роду. Вони здавалося володіли якимось інстинктом, що заздалегідь попереджав їх за декілька секунд до появи ракети, хоча вважалося,що ці ракети рухалися швидше за швидкість звуку. Вінстон схрестив свої передпліччя на потилиці. Пролунав гуркіт що здавалося змусив здійнятися та здригнутися тротуар; дощ з легких, маленьких об'єктів посипався на його спину. Коли він підвівся, то з'ясував що був вщент вкритий друзками скла з найближчого вікна.

Він продовжив свою прогулянку. Ця бомба знищила групу будинків за 200 метрів угорі по вулиці. Чорний струмок диму завис у повітрі,а під ним розпливлася хмара пилу зі штукатурки у якій натовп вже збирався навколо руїн. Там був невеличкий шмат штукатурки що лежав на тротуарі попереду нього, а по середині нього він міг побачити яскраву червону смужку. Коли він підійшов ближче до неї, то побачив що це була людська долоня відірвана від зап'ястку. Відділена від скривавленої кукси, долоня була настільки цілковито біла, що була схожа на гіпсовий зліпок.

Він пнув цю річ до стічної канави, а згодом, щоб оминути натовп, звернув праворуч до бічного провулку. За три або чотири хвилини він вже був поза ділянкою у яку влучила бомба і брудне та злиденне вируюче життя цих вулиць продовжувалося так ніби нічого і не сталося. Було близько двадцятої години, і шинки у яких проли були постійними відвідувачами ( "пивні" , так вони називали ці шинки) були вщент заюрмлені клієнтами. Від їх замурзаних, вкритих кіптявою, роздовбаних дверей, що нескінченно відкривалися та закривалися, струменів ядушний сморід сечі, тирси та прокислого пива. Навпроти рогу одного з будинків стояли дуже близько один до одного три чоловіки, той що був посередині тримав широко розгорнуту газету доки двоє інших пильно вивчали її з-за його плечей. Навіть ще до того як він підійшов достатньо близько щоб розрізнити вирази їх облич, Вінстон міг побачити зосередженість та заглибленість у кожній лінії їх тіл. Було очевидно, що вони читають якийсь дуже серйозний шмат новин. Він був усього лише за декілька кроків від них коли ця група розпалася і двоє з цих чоловіків почали жорстко сперечатися. На хвильку вони здавалося були на межі вибуху.

"Чорт забирай, ти шо зовсім не чуєш шо я кажу? Кажу ж тобі жодне число яке закінчувалося сімкою не вигравало останні чотирнадцять місяців!"

"Так, це так. Тоді!"

"Ні, не так! Повернемося додому і я покажу тобі цілу купу цих номерів, шо я їх записав на папері за останні два роки. Я записував їх постійно наче годинник. Кажу ж тобі жодне число яке закінчувалося сімкою …"

"Так сімка МАЄ виграти! Я майже повністю можу сказати тобі це чортове число. Четвірка або сімка, цим воно закінчується. Це сталося у лютому – другого тижня лютого."

"Лютому твою бабцю разтак! Я маю все це записане чорним по білому. І я кажу тобі, жодне число…"

"Ох, кінчайте вже!" – сказав третій чоловік.

Вони розмовляли про Лотерею. Вінстон озирнувся коли відійшов від них майже на тридцять метрів. Вони все ще сперечалися, з яскравою, палкою та пристрасною мімікою на їх обличчях. Лотерея, з її щотижневими виплатами величезних призів, була єдиною публічною подією до якої проли приділяли дійсно серйозну увагу. Можливо було декілька мільйонів пролів для яких Лотерея була головним, якщо не єдиним, приводом міцно триматися за життя. Це було їх насолодою, їх примхою, їх божевіллям, їх забуттям, їх розумовим адреналіном. Де б не провадилась Лотерея, навіть люди що заледве могли читати та писати здавалося отримували здатність до надскладних математичних обрахунків та разючу майстерність до запам'ятовування. Там були цілі верстви людей які жили лише за рахунок простого продажу систем, прогнозів та щасливих амулетів. Вінстон не мав ніякого стосунку до провадження та перебігу Лотереї, яка організовувалась та керувалася Міністерством Достатку, але йому було добре відомо (насправді кожному партійцю було добре відомо) що ці призи були лише плодом хворої уяви. Насправді ж лише маленькі суми виплачувалися, власне переможці що вигравали найбільші призи були неіснуючими особами. За відсутності будь-якого справжнього двостороннього зв'язку між тою чи іншою частинами Океанії, було не важко вжити відповідних заходів.

Але якщо і була надія, то вона крилася у пролах. Ти маєш міцно триматися за це. Коли ти виклав це у словах це звучало обґрунтовано : коли ти дивився на цих людських істот проходячи повз по тротуару це перетворилося на акт віри. Вуличка на яку він звернув схилялася донизу. Він відчув що вже був десь по-сусідству звідси раніше і десь тут неподалік повинна бути головна міська артерія. Звідкись попереду він почув дзижчання волаючих голосів. Ця вулиця різко повертала і закінчувалася прогоном сходів які вели донизу до прихованого провулку де декілька торговців у наметах продавали зморщені, в'ялі овочі. Цієї миті Вінстон пригадав де він був. Цей провулок виходив на головну вулицю і трохи далі за наступним рогом, не більше ніж у п'яти хвилинах пішки, була крамничка старих речей де він придбав собі записник що зараз є його щоденником. І у невеличкому магазині канцелярських товарів, що знаходився поблизу звідси, він купив ручку з пером та пляшечку чорнил.

Він спинився на хвильку перед початком сходів. На протилежному боці цього провулку була брудна, вицвіла та закопчена маленька пивничка чиї вікна здавалося вкриті інеєм, але насправді вони були лише вщент вкриті пилюкою. Дуже старий чоловік, зігбений але жвавий, з сивими вусами що стирчали дибки наче у креветки, пнув роздовбані обертові двері та увійшов. Доки Вінстон стояв спостерігаючи, йому спало на думку що цей старий чоловік, якому повинно було бути щонайменше вісімдесят років, вже був середнього віку коли трапилася Революція. Він та ще декілька таких же як він були останніми з існуючих донині ланок пов'язаних зі зниклим світом капіталізму. Власне у Партії лишилося не так багато людей чиї переконання було сформовано до Революції. Старше покоління переважним чином було стерто під час великих чисток у п'ятдесятих та шістдесятих роках, а ті декілька яким вдалося вижити вже дуже багато років тому як були залякані до цілковитої розумової капітуляції. Якщо ще був хоч хтось хто лишався серед живих та міг правдиво описати стан речей на початку цього століття, то це міг бути лише прол. Несподівано уривок з того підручника з історії, що він копіював його до свого щоденника, сплив у його розумі та божевільна спонука оволоділа ним. Він піде до пивної, він нахабно нав'яже йому знайомство із собою та добряче розпитає його. Він запитає у нього : "Розкажіть мені про своє життя коли ви були хлопчиком. На що були схожі ті дні? Чи були там речі кращими ніж зараз або гіршими?"

Поспіхом, щоб не мати часу на переляк, він спустився сходами та пересік вузький провулок. Це звісно було божевіллям. Зазвичай, не було такого правила яке б забороняло розмовляти з пролами або відвідувати їх пивнички, але це було аж занадто незвичною подією щоб лишитися непоміченою. Якщо з'являться патрульні він міг би жалюгідно вдати напад блювоти, але навряд чи вони повірять у це. Він пнув та відкрив двері і жахливий сирний сморід прокислого пива щосили влупив по його обличчю. Доки він заходив оглушливий галас від розмов вщух десь на половину гучності. Поза своєю спиною він відчував як усі витріщилися на його синій спецодяг. Гра у дротики яка тривала у іншому кінці приміщення перервалася десь приблизно на тридцять секунд. Старий чоловік за яким він власне і пішов стояв біля бару та сперечався з барменом – здоровецьким, гладким, з носом схожим на гак молодим чоловіком з величезними передпліччями. Решта щільною юрмою стояли навколо них зі стаканами у руках та спостерігали за виставою.

"Я достатньо ввічливо тебе попросив, чи не так?" – сказав старий чоловік, забіякувато випроставши плечі – "Ти кажеш мені шо не маєш пінтового келиха в усій цій чортовій бухайлівці?"

"І що це в дідько за назва така пінта?" – відповів бармен, нахилившись уперед та спираючись кінчиками пальців на шинквас.

"Чортове кубло! Зве себе барменом і не знає шо таке пінта! Ба, та пінта це ж пів кварти, а чотири кварти це галон. Наступне чому я тебе навчу буде абетка : А, Б, В."

"Ніколи не чув про це" – різко відповів бармен – "Літр та півлітра – ось що ми маємо. Ось там стакани на полиці перед тобою."

"А я хочу пінту," – наполягав старий чоловік – "Ти ж можеш з легкістю зметикувати мені пінту. Ми не мали цих чортових літрів коли я був юнаком."

"Коли ти був юнаком ми усі жили або в печерах або на деревах," – відповів бармен, зиркнувши на решту клієнтів.

Пролунав вибух реготу, і незручність спричинена появою Вінстона здавалося зникла.