1984 - Орвелл Джордж

Він намагався думати про О'Брайєна, для кого або до кого, цей щоденник писався, але натомість він почав думати про всі ті речі які трапляться з ним коли Поліція Думок забере його. І не мало жодного значення, якщо вони тебе вб'ють. Бути вбитим – це те на що ти сподівався. Але перед смертю (ніхто вголос не казав про такі речі, але цілковито усі знали про це) там була усталена практика зізнання через яку мав пройти кожен : принизливе плазування по підлозі та волаюче виклянчування пощади, пронизливий хрускіт зламаних кісток, розтрощені зуби та вирвані з м'ясом скривавлені жмути волосся.

Чому тобі доводилося зносити усі ці страждання, якщо кінець був завжди той самий? Чому не можна було просто вирвати кілька днів або тижнів з твого життя? Ніхто і ніколи не врятувався від викриття і ніхто і ніколи не уник зізнання. Коли хоча б раз ти не встояв і вчинив думкозлочин було цілковито певно, що до визначеної дати ти помреш. Чому тоді чинився увесь цей жах, що нічогісінько не змінював, якого було невідривно умуровано у твоє майбутнє?

Він намагався з трохи кращим успіхом ніж раніше окреслити образ О'Брайєна. "Ми зустрінемося у місці де немає пітьми." – так сказав йому О'Брайєн. Він добре знав, що це означає, або тільки думав що добре знав. Те місце у якому немає пітьми це уявне майбутнє, яке ніхто з них не міг побачити, але яке, завдяки передбаченню, вони містичним чином поділяли. Але через той голос що нестримно пиляв з телезахисту по його вухах він вже не міг відстежити ланцюжок своїх думок далі. Він узяв сигарету до рота. Половина тютюну відразу ж випала на його язик, гірка пилюка якої дуже складно позбутися геть. Обличчя Старшого Брата виринало та пропливало його розумом, замінюючи О'Брайєнове. Так само як і декілька днів тому, він дістав монетку зі своєї кишені та подивився на неї. Це обличчя пильно дивилося на нього, важко, незворушно, захищаючи : але якого роду посмішка була прихована за цими темними вусами? Неначе свинцевий похоронний дзвін ці слова повернулися до нього :

ВІЙНА ЦЕ МИР

ВОЛЯ ЦЕ РАБСТВО

БАЙДУЖІСТЬ ЦЕ СИЛА.

Частина друга

Глава 1

Була середина ранку і Вінстон полишив кубікулу та пішов до вбиральні.

Самотня фігура наближалася до нього з іншого боку довгого,яскраво освітленого коридору. Це була та сама дівчина з темним волоссям. Чотири дні минуло опісля того вечора коли він натрапив на неї біля крамнички старих речей. Як тільки вона підійшла ближче він побачив,що її права рука була на перев'язі,не помітному з більшої відстані оскільки він був того ж кольору що і її спецодяг. Можливо вона пошкодила руку доки поралася з одним з тих великих калейдоскопів на яких купи сюжетних шматів романів поспіхом "накладалися". Це був звичайний нещасний випадок у Відділі Фікцій.

Між ними було приблизно чотири метри, коли ця дівчина затнулася і впала майже плиском обличчям у підлогу. Гострий окрик болю вичавило з неї. Вона певно впала прямісінько на ушкоджену руку. Вінстон різко спинився. Дівчина підвелася на коліна. Її обличчя стало жовто-молочного кольору на фоні чого її рот видавався набагато червонішим ніж завжди. Її погляд застиг на ньому з благаючим виразом,що був більш схожий на страх ніж на біль.

Цікава емоція постала у Вінстоновому серці. Перед ним був ворог який намагався вбити його: також перед ним була людська істота сповнена болю,а можливо і зі зламаною кісткою. Він відразу ж інстинктивно підійшов до неї,щоб допомогти. У мить коли він побачив як вона впала на перев'язану руку,це було так неначе він відчув її біль у своєму власному тілі.

"Ви не забилися?" – запитав він.

"Та нічого. Моя рука. За мить усе буде добре."

Вона розмовляла так наче її серце несамовито тріпотіло. І було цілком очевидним,що вона дуже зблідла.

"Ви нічого собі не зламали?"

"Ні,я в порядку. Тільки трохи забилася,от і все."

Вона простягнула до нього свою вільну руку і він допоміг звестися їй на ноги. Її обличчя частково повернуло свій звичайний колір і її вигляд покращився.

"Це дрібниці," – різко повторила вона – "Я лише трохи забила свій зап'ясток. Дякую, товаришу!"

І з цим вона продовжила рух у тому ж напрямі що й раніше, так само жваво ніби нічого і не сталося. Увесь цей інцидент тривав можливо не більше ніж півхвилини. Не дозволяти жодному відчуттю ніяким чином не проступити на власному обличчі це була звичка що набула рівня інстинкту,до того ж у будь-якому разі вони знаходилися прямісінько перед телезахистом коли усе це трапилося. Хай там як було дуже важко не зрадити себе і не піддатися раптовому здивуванню, протягом двох або трьох секунд доки він допомагав їй звестися дівчина непомітно щось сунула йому у долоню. Не було жодного сумніву,що вона зробила це навмисно. Це було щось мале і пласке. Доки він проходив крізь двері вбиральні він доправив це у свою кишеню і помацав це кінчиками своїх пальців. Це був шматочок паперу складений квадратиком.

Допоки він стояв над пісуаром він розгорнув цей папірець кінчиками пальців. Вочевидь на ньому повинно було бути написано якогось роду послання. На якусь мить він відчув спокусу піти до одної з кабінок ватерклозету і нарешті прочитати його там. Але це було б разючою дурістю,як він добре знав. Не було жодного такого іншого місця де б ти не був би так цілковито певен у тому,що у цьому місці телезахисти спостерігають безперервно.

Він повернувся до кубікули, всівся, мимохідь кинув цей уривок паперу до інших паперів на столі,вдягнув свої окуляри та поставив мовонот перед собою. "П'ять хвилин," – сказав він собі – "п'ять хвилин щонайменше!" Його серце гуркотіло у грудях з лякаючою гучністю. На щастя той шмат роботи який він зараз виконував був лише рутиною, виправлення довгого переліку цифр,що не потребувало значної уваги.

Хай там що написано на цьому папірці, воно повинно містити певного роду політичний зміст. Як йому здавалося могло бути лише дві можливості. Перша, найбільш ймовірна, це те що ця дівчина була агентом Поліції Думок, те чого він так боявся. Він не знав чому Поліція Думок могла вирішити доставляти свої послання саме таким чином, але можливо вони мали на це свої причини. Ця річ що написана на папері могла бути погрозою, закликом, наказом вчинити самогубство, певного роду пасткою. Але була ще інша, більш дика можливість яка настирливо повставала у його голові, проте він намагався пригнітити її, але марно. Це було, це повідомлення прийшло не від Поліції Думок взагалі, але від певного роду підпільної організації. Можливо зрештою Братерство існує! Можливо ця дівчина частина нього! Без сумнівів ця ідея була абсурдною, але вона раптово з'явилася у його розумі у ту саму мить як він відчув цей шматочок паперу у своїй руці. Це трапилося навіть на двійко хвилин раніше ніж те інше,більш ймовірне пояснення спало йому на думку. І навіть зараз, не зважаючи на те що його розум казав що це повідомлення можливо означає смерть – він все ще не бажав вірити у це,але безпричинна надія наполегливо зберігалася, змушуючи його серце невпинно калатати, і було неймовірно важко втримати власний голос від тремтіння доки він бубонів свої цифри до мовоноту.

Він згорнув завершений пакет роботи та ковзнув його до пневматичної труби. Вже пройшло вісім хвилин. Він поправив на носі свої окуляри, зітхнув та поклав наступний пакет роботи перед собою, з тим шматочком паперу на горі. Він розгорнув його. На ньому було написано, великим безформним почерком :

Я КОХАЮ ТЕБЕ.

Протягом декількох секунд він був настільки приголомшений , що навіть не зміг відразу вкинути цю викривальну річ до душника спогадів. Коли він все ж вчинив так, хоча він добре знав про небезпеку виказування занадто великого інтересу, він не зміг встояти щоб не прочитати її ще раз, просто щоб переконатися що ці слова все ще там.

Решту ранку працювати було дуже важко. Що було найгірше так це те, що йому довелося повністю зосередити свій розум на виконанні серії дріб'язкових завдань, це було вкрай необхідно для того щоб приховати свою хвилюючу зацікавленість від телезахисту. Він почувався так неначе полум'я вирує у його шлунку. Ланч у спекотному, заюрмленому, галасливому буфеті був справжньою тортурою. Він сподівався побути трохи на самоті протягом ланчу, але як на лихо недоумкуватий Парсонс плюхнувся біля нього, різкий присмак його поту майже поглинав металевий запах борщу, і розпочав струменіти невпинним потоком балаканини щодо приготування до Тижня Ненависті. Він з особливим ентузіазмом розповідав про пап'є-маше голови Старшого Брата, два метри завширшки, яка була зроблена за даної нагоди загоном Шпигунів його доньки. Найнестерпнішим було те,що через оглушливий галас з голосів навколо Вінстон міг заледве чути що каже Парсонс, і змушений був постійно перепитувати про повторення його недоумкуватих висловів. Лише раз він упіймав швидкий погляд тієї дівчини, що сиділа за столиком з двома іншими дівчатами у дальньому кінці приміщення. Вона здавалося вдавала що не помічає його і він більше не дивився у тому напрямі.

День видався більш стерпним. Відразу ж опісля ланчу прибув делікатний та складний шмат роботи на який піде декілька годин і який вимагав відкласти усе решту вбік. Він складався з підробки серії звітів про виробництво дворічної давнини, і його потрібно було зробити таким чином щоби кинути невідворотню тінь дискредитації на видатного члена Внутрішньої Партії, над яким зараз згустилися хмари. Це були такого роду речі на яких Вінстон розумівся якнайкраще, і більш ніж на дві години він вдало викинув цю дівчину зі свого розуму взагалі. Згодом пам'ять про її обличчя знову повернулася, разом з лютим, вируючим та нестерпним бажанням усамітнитися. Допоки він не усамітниться, він не зможе як слід обдумати цю нову подію. Сьогодні був один з тих його вечорів у Суспільному Центрі. Він жадібно поглинув чергову порцію ніякої їжі у буфеті, та поквапився до Центру,щоб прийняти участь у офіціозній та урочистій дурості у "дискусійній групі" , зіграти пару ігор у настільний теніс, проковтнути декілька стаканів джину, і висидіти приблизно півгодини на лекції яка звалася "Зв'язок Інгсоцу та шахів". Його душа корчилася від нудьги, але цього разу від не мав жодної спонуки,щоб прогуляти свій вечір у Центрі.