1984 - Орвелл Джордж

Вони вилетіли з таємного аеродрому у Канаді на рандеву десь у Сибіру, та провадили перемовини з членами Євразійського Генерального Штабу, яким вони зрадливо віддали важливі військові таємниці. Ця дата добряче запам'яталася Вінстону тому що вона приходилася на день літнього сонцестояння; але уся ця історія повинна була бути записана на незліченній кількості джерел. Щодо цього можна було зробити лише єдиний можливий висновок : усі ці зізнання були брехнею.

Звісно, це не було аж таким відкриттям. Навіть зараз Вінстон не уявляв собі , що ці люди яких було стерто під час чисток були насправді винні у всіх тих злочинах у яких їх було звинувачено. Але це було конкретним доказом; це було уривком знищеного минулого, неначе викопна кістка яка опинилася не в тому земляному шарі внаслідок чого цілковито зруйнувала усю геологічну теорію. Цього було досить, щоб розпилити Партію на атоми, якщо якимось чином це можна було б оприлюднити та значущість його змісту стала б цілковито відомою.

Він повинен був продовжувати працювати. Як тільки він побачив що це за фотографія, та що вона означає, він відразу ж прикрив її іншим аркушем паперу. На щастя, коли він розгорнув її, вона була догори дригом з точки зору телезахисту.

Він поклав свій нотатник на коліна та відштовхнув свій стілець, щоб бути якомога далі від телезахисту, наскільки це взагалі було можливо. Зберігати своє обличчя безвиразним було не важко, і навіть своє дихання ти міг ретельно контролювати, якщо трохи піднатужитись : але ти не міг контролювати биття свого серця, а телезахист був достатньо вправний щоб вловити це. Він вирішив, що краще почекати десять хвилин, відчуваючи непереборний страх, що ієзуїтськи катував його, перед найменшою незначною дрібничкою – несподіваним протягом, що подує крізь його стіл наприклад – що могла зрадити його. Згодом, не розгортаючи її знову, він вкинув фотографію до душника спогадів разом з якимись непотрібними паперами. Можливо десь за хвилину її буде перетворено на прах.

Це було десять або одинадцять років тому. Сьогодні, можливо, він би зберіг фотографію. Було дуже цікаво, що сам факт того що він тримав її у своїх рукав був дуже важливим навіть зараз, коли знання про власне цю подію зберігалося лише у його пам'яті. Чи контролювала Партія минуле менш сильно, гадав він, через невеличкий шматочок неспростовного доказу, який трапився ЛИШЕ РАЗ?

Але сьогодні, припускаючи що якимось чином вона повстане із праху, ця фотографія може бути не лише доказом. Вже, з того часу як він зробив своє відкриття, Океанія не була у війні з Євразією, і це б мали б бути агенти Східазії на користь яких ці три мертві чоловіки зрадили свою країну. З того часу відбулися ще деякі зміни – дві, три, він не міг згадати як багато. Цілком ймовірно що їх зізнання переписувалися та переписувалися допоки оригінальні факти та дати не лишали по собі ані найменшого змісту. Минуле не просто змінювали, його змінювали безперервно. Що найбільш вражало його та доводило до відчаю, неначе нічне жахіття, так це те, що він ніколи чітко не міг збагнути чому ця потворно-величезна підробка здійснювалася. Безпосередня користь від підробки минулого була очевидною, але головний мотив був незбагнений. Він знову узяв свою ручку з пером та записав :

Я розумію ЯК : я не розумію ЧОМУ.

Він гадав, так само як він вже гадав багато разів до цього, чи не збожеволів він. Можливо бути у меншості це вже божевілля. Свого часу вірити у те, що земля рухається навколо сонця – це було ознакою божевілля; сьогодні ж – вірити у те що минуле є незмінним. Він міг бути ЄДИНИМ хто дотримувався цієї віри, якщо він єдиний, то божевільний. Але думка про те, що він міг бути божевільним не так сильно турбувала його, як жах перед тим, що він міг би бути неправим.

Він узяв дитячий підручник з історії та поглянув на портрет Старшого Брата який було видавлено поруч з титульною сторінкою над текстом. Гіпнотичний погляд зазирав у його їство. Це було так неначе якась величезна сила тисне на тебе – щось що проникає всередину твого черепу, дубасить відчайдуш по твоїх мізках, жахаючи тебе твоїми власними думками, намовляючи та видавлюючи тебе майже до повної відмови від очевидних фактів наданих твоїм власним розумом чи відчуттями. Наприкінці Партія могла б проголосити що два плюс два дорівнює п'ять і ти мав беззастережно вірити у це. Раніше чи пізніше Партія неминуче буде вимагати цього : логіка їх точки зору просто вимагає цього. Не лише обґрунтованість та правильність життєвого досвіду, але й саме існування об'єктивної реальності, за мовчазної згоди відкидалося їхньою філософією. Єрессю з єресей був звичайний здоровий глузд. І що найбільше жахало у цьому всьому так це не те що тебе могли вбити за інакодумство, але те що вони могли бути праві. Яким таким, зрештою, чином ми можемо твердо знати, що два плюс два дорівнює чотири? Або що сили гравітації дійсно працюють? Або те, що минуле незмінне? Якщо обидва світи – минуле та зовнішній світ існують виключно у свідомості,а ця свідомість є керованою що тоді?

Але ні! Його звитяга бриніла неначе за своєї власної волі. Обличчя О'Брайєна, не викликане жодними очевидними асоціаціями, постало перед його очима. Він знав, з більшою певністю ніж до цього, що О'Брайєн був на його боці. Він писав цього щоденника для О'Брайєна – до О'Брайєна : це був неначе нескінчений лист якого ніхто не міг прочитати, але який було адресовано конкретній персоні і який мав своє джерело у цьому факті.

Партія казала тобі цілковито відмовитися від тих очевидних доказів, що їх надають твої очі та вуха. Це був їх кінцевий, найбільш суттєвий наказ. Його серце стислося коли він подумав про ту неймовірно величезну силу що вишикувалася у бойовому порядку супроти нього, ту невимушену легкість з якою будь-який Партійний розумник міг перемогти його у дебатах, ті майстерно проникливі та хитромудрі аргументи яких він не розумів, що лишаться без відповіді. Проте він все ж правий! Вони були неправі, а він був правий. Очевидно ж, навіть для дурня, що правду не потрібно доводити. Правда це аксіома, треба триматися за це! Об'єктивний світ існує і його закони незмінні. Каміння тверде, вода волога, будь-які об'єкти які не мають опори притягуються до центру землі. З відчуттям всього цього він промовляв до О'Брайєна, а також він сформулював та висунув найважливішу з аксіом, пишучі у щоденнику :

Воля це воля сказати що два плюс два дорівнює чотири. Якщо ця умова виконується, то усе решта логічно випливає з цього.

Глава 8

Звідкись з кінця провулку аромат смаженої кави – справжньої кави, а не кави "Перемога" – розливався по всій вулиці. Вінстон мимоволі спинився. Можливо десь на дві секунди він повернувся у напівзабутий світ свого дитинства. Потім грюкнули двері, що здавалося відрізали цей аромат так само різко як і звук що вони видали.

Він вже пройшов декілька кілометрів по тротуарах і його варикозна виразка нещадно пульсувала. Це був вже другий раз за три тижні коли він пропускає вечір у Суспільному Центрі : відчайдушний акт, адже ти міг бути цілковито певен, що кількість твоїх відвідин у цьому Центрі буде ретельно пораховано та перевірено. Принциповим було те, що член Партії не повинен був мати вільного часу і ніколи не повинен був лишатися на самоті окрім як у ліжку. Вважалося, що коли він не працює, їсть або спить, він має брати участь у певного роду громадському відпочинку : робити будь-що , що мало б хоча б натяк на усамітнення, навіть прогулюватися на самоті, було завжди трохи небезпечно. Для цього навіть було слово у Новосуржі : ВІДЩЕПЖИТ, так воно звалося, та мало на увазі індивідуалізм та ексцентричність. Але цього вечора коли він вийшов з Міністерства духмяне, цілюще та навіжене квітневе повітря спокусило його. Небо, як ще ніколи досі цього року, зараз віддавало теплою, палкою та свіжою блакиттю і зненацька нескінченно довгий та галасливий вечір у цьому Центрі – нудні, стомливі та виснажливі ігри, лекції, скреготливі товаришування рясно змащені джином – здався вщент нестерпним. Непереборна спонука змусила його піти геть від автобусної зупинки та помандрувати лабіринтом Лондону, спочатку на південь, потім схід, потім знову північ, гублячи себе посеред невідомих вулиць та майже не турбуючись у якому власне напрямку він йде.

"Якщо і є надія," – написав свого часу він у щоденнику – "то вона криється у пролах." Ці слова знову повернулися до нього, твердження містичної істини та очевидно-відчутної абсурдності. Він опинився десь у незрозумілих, брудно-коричневих нетрях на північ та схід від того що колись було залізничним вокзалом Сент-Панкрас. Він йшов по вкритою бруківкою вулицею повз двоповерхові будинки з облупленими дверима, що виходили прямісінько на тротуар та які якимось надзвичайним чином нагадували щурячі нори. Там були калюжі сповнені брудної води скрізь та по всіх усюдах поміж брукованого каменю. Всередину та назовні крізь темні дверні пройми, по вузьких приземистих провулочках поміж будинків що розгалужувалися навсібіч, люди юрмилися та струменіли у вражаючій кількості – молоді дівчата у повному розквіті з рясно нафарбованими губами, юнаки що ганялися за дівчатами, шкандибаючі кремезно-товстелезні жінки які являли собою те на що перетворяться молоді дівчата приблизно за десять років, клишоногі старезні зігбенні істоти що шаркали туди сюди на самоті, розкуйовджені босоногі діти що гралися у цих калюжах та згодом швиденько розбігалися як тільки чули материн сердитий крик. Приблизно чверть усіх вікон на цій вулиці були розбиті та щільно забиті дошками. Більшість людей не звертали уваги на Вінстона ; декілька очей спостерігало за ним з певного роду обачною цікавістю. Дві кремезно-велетенські жіночки з червоно-цегляними передпліччями схрещеними на їх фартухах розмовляли назовні біля дверної пройми. Вінстон вловив уривки цієї розмови коли проходив повз :

"Так, я сказала їй, все це дуже добре" – казала перша жіночка – "Та якшо би ти опинилася на моєму місці ти б вчинила так само як і я. Легко критикувати, але ти не мала такого самого клопоту як у мене був."

"А," – мовила інша – "саме так. Саме у цьому уся справа."

Скрипучі голоси різко увірвалися.