1984 - Орвелл Джордж

Клемента дзвони!"

"Що це?" – запитав Вінстон.

"Ох – Апельсини та лимони, кажуть Св. Клемента дзвони. Це рима з тих часів коли я ще був хлопчиком. Як там далі я не пам'ятаю, але знаю як воно закінчується : Ось і свічечка, щоб твоє ліжко запалити, ось і тесак щоб твою голівоньку відрубити. Це певного роду дитяча гра або танок. Вони ставали з обох боків і тримали з'єднаними руки у тебе над головою, наче арка, під якими ти проходив, а коли доходило до місця – Ось і свічечка, щоб твоє ліжко запалити, ось і тесак щоб твою голівоньку відрубити – вони швидко опускали свої руки донизу і намагалися тебе впіймати. Це був віршик який містив перелік назв церков. Там згадувалося про всі церкви Лондона – про всі найголовніші церкви, ось так."

Вінстон поринув у імлисті здогади до якого ж століття належала ця церква. Завжди було дуже важко визначити точний вік Лондонських будівель. Будь-що велике та вражаюче, якщо можна було цілком обґрунтовано сказати що воно нещодавно з'явилося, про це можна було автоматично виголосити, що воно збудоване після Революції, а будь-що вочевидь збудоване більш ранньої дати приписувалося якомусь туманному періоду що звався Середні віки. Вважалося, що у епоху капіталізму не було створено жоднісінької матеріальної або духовної цінності. Ніхто не міг більше вивчати історію по архітектурі, так само як ніхто не міг її більше вивчати по книжках. Статуї, присвяти, меморіальні камені, назви вулиць – будь-що, що могло хоч трохи пролити світла на минуле, систематично замінювали.

"Я ніколи не знав, що це була церква," – сказав він.

"Насправді, ще багато з них лишилося," – сказав старий чоловік – "проте їх використовують для інших потреб. Як же, як же далі було у віршику?А! Згадав! Апельсини і лимони, кажуть Св. Клемента дзвони, Ти винен мені три фартинга, кажуть дзвони Св. Мартина… Ось так, це все що я можу пригадати. Фартинг це була дрібна мідна монета, що виглядала дуже схожою на цент."

"Де знаходилася церква Св. Мартина?" – запитав Вінстон.

"Св. Мартина? Вона ще й досі стоїть. Вона на Площі Перемоги поблизу Картинної галереї. Це будівля з певного роду трикутною папертю та колонами попереду, і з великим східчастим проходом."

Вінстон дуже добре знав це місце. Це був музей, що використовувався для наочної пропаганди різноманітних речей – масштабованих моделей ракетних бомб та Плавучих Фортець, воскового паноптикуму, що мальовничо та драматично ілюстрував картини ворожих звірств, і таке інше.

"Св. Мартин-у-Полях так колись це називали," – доповнив старий чоловік – "проте я не можу пригадати жодних полів у цих краях."

Вінстон не купив цю картину. Це могло стати навіть іще більш недоречним придбанням ніж скляне прес-пап'є, і було цілковито неможливо доправити її додому, хіба що її вийняли б з рами. Але він затримався ще на декілька хвилин, розмовляючи зі старим чоловіком, чиє ім'я, як він з'ясував, було не Вікс – як хтось міг би подумати прочитавши напис на фасаді крамнички – а Чаррингтон. Містер Чаррингтон, здавалося, був удівцем у віці шістдесяти трьох років і постійно утримував цю крамничку вже впродовж тридцяти років. Впродовж усього цього часу він мав намір змінити табличку з ім'ям над вікном, але так і не знайшов достатнього приводу для цього. Протягом усього того часу, що вони розмовляли цей напівзгаданий віршик не йшов з голови Вінстона. Апельсини та лимони, кажуть Св. Клемента дзвони, Ти винний мені три фартинга, кажуть дзвони Св. Мартина ! Було дуже цікавим, що коли ти це кажеш сам до себе, то з'являється ілюзія що ти насправді чуєш дзвони, дзвони втраченого Лондона , що все ще існує десь або деінде, прихований та забутий. Від однієї примарної дзвінички до іншої він здавалося чув передзвін, що ніби лунав попереду. Проте, як він міг пригадати, він ніколи не чув у своєму справжньому житті співу церковних дзвонів.

Він вийшов від містера Чаррингтона та спустився східцями на самоті, щоб не показувати цьому старому чоловікові як він проводить розвідку вулицею перш ніж виходити за двері. Він вже мав на думці опісля відповідного проміжку – місяць наприклад – він ризикне відвідати цю крамничку знову. Це можливо було не набагато більш небезпечно ніж прогулювати вечір у Центрі. Справжнім божевіллям було повертатися на це місце первинного злочину, після купівлі щоденника та не знаючи чи власник крамниці гідний довіри. Але хай там як…!

Так, подумав він, він повернеться. Він і надалі купуватиме шматки цього прекрасного сміття. Він купе гравюру Св. Клемента Датського, вийме її з рами та доправить її додому сховавши під курткою свого спецодягу. Він витягне решту того вірша з пам'яті містера Чаррингтона. Навіть божевільний проект зі винаймання кімнати нагорі на мить спалахнув у його розумі знову. Можливо на п'ять секунд це захопливе збудження зробило його безтурботним і він вийшов на тротуар без ретельного попереднього визирання крізь вікно. Він навіть почав мугикати імпровізовану мелодію :

Апельсини та лимони, кажуть Св. Клемента дзвони, Ти винний мені три фартинга, кажуть …

Зненацька його серце захололо , нутрощі неначе перетворилися на воду. Фігура у синьому спецодязі йшла по тротуару, не далі ніж десять метрів від нього. Це була та сама дівчина з Відділу Фікцій, та сама дівчина з темним волоссям. Світло було дуже слабке, але було дуже не важко упізнати її. Вона дивилася прямо йому в обличчя, а потім пішла швидше так наче і не бачила його.

На декілька секунд Вінстон стояв наче вкопаний і не міг рушити з місця. Згодом він повернув праворуч та важкою ходою пішов геть, цієї миті навіть не зважаючи на те, що він йде у неправильному напрямку. У будь-якому разі, одне питання було вирішено. У нього вже не лишилося жодних сумнівів що ця дівчина шпигувала за ним. Вона певно простежила за ним до цього місця, оскільки було зовсім неймовірним, щоб це була чиста випадковість, щоб просто так трапилося, що вона прогулюється того самого вечора по тому самому занедбаному провулку, за багато кілометрів від будь-якого кварталу де члени Партії зазвичай жили. Це було аж занадто, щоби бути простим збігом. Чи була вона насправді агентом Поліції Думок, чи просто шпигуном початківцем що відчував непереборну спонуку до втручання у чужі справи, не мало великої різниці. Було достатньо того, що вона наглядала за ним. Можливо вона також бачила як він заходив до пивнички.

Було тяжкою натугою змушувати себе йти далі. Скляна брила у його кишені п'яно ляскала його по стегну з кожним кроком, і він був напівдорозі до того щоб витягнути та віджбурнути її геть. Найгіршою річчю була ця біль у його череві. Двійко хвилин він мав таке відчуття, що зараз помре якщо невдовзі не дістанеться до вбиральні. Але у кварталах на зразок цього не було жодних громадських вбиралень. Згодом цей спазм минув, лишивши по собі відчуття глухого болю.

Ця вулиця закінчувалася тупиком. Вінстон спинився, простояв декілька секунд тьмяно уявляючи що ж робити далі, потім розвернувся та почав повертатися тим же шляхом, що й прийшов сюди. Як тільки він розвернувся, то йому відразу ж спало на думку, що ця дівчина пройшла повз нього лише три хвилини тому і якщо він побіжить то зможе можливо наздогнати її. Він міг би впасти їй на хвоста доки вони б не опинилися у якому-небудь затишному місці, а потім розвалити їй черепа брукованою каменюкою. Шмат скла у його кишені мав би бути достатньо важким для такої роботи. Але він відразу ж відмовився від цього задуму, оскільки для нього навіть сама тільки думка про виконання будь-якої фізичної натуги була нестерпною. Він не міг ані бігти, ані завдати спрямованого удару. Окрім того, вона була молодшою, здоровою та дужою і певно могла захистити себе. Він також подумав аби поквапитися до Суспільного Центру і лишатися там доки цей заклад не зачиниться, щоб забезпечити собі принаймні часткове алібі на цей вечір. Але це також було неможливо. Смертельна апатія оволоділа ним. Усе чого він зараз бажав так це дістатися додому якомога швидше та сидіти там тихесенько.

Вже було за двадцять другу годину коли він дістався до квартири. Усе світло мало б бути вимкнене точно о двадцять третій тридцять. Він пішов до кухні та швидко ковтнув майже повну чайну чашку джину Перемога. Потім він пішов до столу у ніші, всівся та дістав щоденника із шухляди. Але не відкрив його відразу ж. З телезахисту металевий жіночий голос пронизливо волав патріотичну пісню. Він сів та витріщився на мармурову обкладинку цього записника, невдало намагаючись вирвати геть зі свідомості цей голос.

Саме вночі вони приходять по твою душу, завжди вночі. Найголовнішим було вбити себе ще до того як вони схоплять тебе. Без сумнівів деякі люди саме так і чинили. Більшість зі зниклих насправді були самогубцями. Але це потребувало відчайдушної хоробрості вбити себе у світі де вогнепальна зброя, або більш надійна та швидка будь-яка отрута, була цілковито недоступною для придбання. Він подумав з певного роду подивом про всю ту біологічну безпорадність болю та страху, про те віроломство людського тіла які завжди інертно застигають саме тієї миті коли так потрібна спеціальна натуга. Він міг би назавжди заткнути пельку тій темноволосій дівчині, якщо б лише діяв достатньо швидко : але вочевидь через відчуття екстремальної небезпеки він втратив силу діяти. Що найбільше вразило його так це те, що у кризові миті людина ніколи не бореться проти зовнішнього ворога, але завжди проти свого власного тіла. Навіть зараз, не зважаючи на джин, цей глухий біль у його череві зробив послідовне мислення просто неможливим. І це цілковито однаково, як він зрозумів, для усіх бачених героїчних або трагічних ситуацій. На полі бою, у кімнаті для тортур, на кораблі що потопає, наріжні ідеали за які ти борешся завжди забуваються, оскільки тіло розбухає та заповнює собою цілковито увесь всесвіт, і навіть тоді коли ти не паралізований жахом або нестерпним болем, життя це щохвилинна, щосекундна сутужна боротьба супроти голоду, або холоду,або безсоння, супроти зіпсованого шлунку або зубного болю.

Він відкрив щоденника. Було дуже важливо записати хоч щось до нього. Та жіночка з телезахисту розпочала співати нової пісні. Її голос здавалося міцно застряг у його мозку неначе зазубрені скляні уламки.