Портрет митця замолоду - Джойс Джеймс

Давай, не тягни.

— Він уже йде, — сказав Герон посланцеві, бундючно затягуючи слова, — прийде, коли захоче.

Хлопець повернувся до Герона і повторив:

— Дойл такий лютий, аж кипить.

— Передай, будь ласка, Дойлові мої найкращі вітання і те, де я його маю, — відповів Герон.

— Ну, я пішов, — сказав Стівен, якого мало обходили нюанси гонору.

— Я б не пішов, — сказав Герон. — Ще чого! У такий спосіб за старшокласником не посилають. Лютий, аякже! Хай тішиться, що ти взагалі граєш у його дурнуватій виставі.

Цей дух задерикуватого побратимства, помітний віднедавна у його суперникові, не міг відвернути Стівена від його звички до мовчазного послуху. Він не довіряв заворухам і не вірив у щирість такого побратимства, в якому добачав жалюгідну претензію на чоловічу зрілість. Заторкнуте тут питання гонору, як і всі інші подібні питання, було для нього дріб'язковим. Чи душа його вганялася за своїми невловними маніями, а чи спинялася в нерішучості, він постійно чув голоси батька та вчителів: вони казали, щоб він передовсім був джентльменом і передовсім добрим католиком. Ці голоси і зараз відлунювали в його вухах. Коли відкрився гімнасій, він почув інший голос, який казав йому бути сильним, і мужнім, і здоровим, а коли в коледжі почав набирати сили рух за національне відродження, ще один голос велів йому бути вірним своїй країні і докласти зусиль до повернення її занедбаної мови й традицій. В мирському світі, він передбачав, мирський голос звелить йому трудитись, щоб повернути батькове занедбане становище, як тепер голос шкільних побратимів каже йому бути порядним хлопцем, захищати товаришів від нападок, ручатися за них і робити усе, щоб випросити для шкільної громади вільні дні. Через дзвеніння всіх тих голосів він нерішуче спиняв гони за маніями. Вряди-годи він прислуховувався до них, але почувався щасливим лише далеко від них, поза чутністю їхнього поклику, коли був сам або в товаристві своїх уявних побратимів.

У ризниці опецькуватий рожевощокий єзуїт та якийсь дідок у потертому синьому одязі порпались у скриньці з гримом та білилами. Вже загримовані хлопці вешталися поблизу або стовбичили, обережно і боязко торкаючи пальцем обличчя. Посеред ризниці стояв молодий єзуїт, гість коледжу, і ритмічно перегойдувався з носаків на п'яти, глибоко засунувши руки в кишені. Його маленька голова, оздоблена лискучими рудими кучерями, і свіжопоголене обличчя добре пасували до бездоганної охайності сутани і бездоганних черевиків.

Поки він розглядав гойдливу постать та відчитував для себе легенду його глузливої посмішки, на гадку прийшло прислів'я, почуте від батька ще до відправки його до Клонґовза: єзуїта пізнати по одежі. Водночас майнула думка, що вдачею його батько чимось схожий на цього усміхненого, елегантного священика: була тут якась доля профанації і самого священичого сану, і ризниці, чию тишу прогнали голосні розмови та жарти, а повітря зіпсули газ та брильянтин.

Поки дідок малював йому зморшки на чолі і підсинюв щелепи, він неуважно слухав голос опецькуватого молодого єзуїта, що казав йому говорити чутніше і ясно проговорювати головні моменти. Оркестр заграв "Лілію Кілларні" — ще кілька хвилин, і завіса підніметься. Страху перед сценою у нього не було, тільки принижувала думка про роль, яку він має грати. Згадавши деякі репліки, він відчув раптовий прилив крові до нафарбованих щік. Та щойно уявив собі серед публіки двійко серйозних, манливих очей, як цей образ одразу змів усі сумніви і воля зібралась в кулак. У нього немов вселився хтось інший: вірус юності та піднесення передався і йому; куди й поділась хмурна недовірливість. На якусь мить він повірив, що справді одягся в дитинство і, стоячи за лаштунками серед інших акторів, сміявся разом з ними, поки двоє дужих священиків, різко смикаючи за мотузки, тяти угору геть перекошену завісу.

Ще кілька хвилин, і він опинився на сцені в яскравому світлі газових ріжків, серед непоказних декорацій, перед безліччю облич порожнечі. Він був вражений, бачачи, що вистава, яка здавалась йому на репетиціях чимсь несув'язним і мертвим, раптом зажила власним життям, наче гралася сама, а він та інші актори тільки допомагали їй гратися. Коли після останньої сцени завіса опустилася, порожнеча заповнилась оплесками, і крізь щілину в боковій декорації він побачив, як оте єдине тіло, перед яким, преображений, він тільки-но виступав, як ота порожнеча облич розтріскалась по швах і розсипалась на метушливі групки.

Він швидко зійшов зі сцени, позбувся своєї машкари і через каплицю вийшов у сад. Тепер, коли вистава закінчилась, нерви поривалися до нової пригоди. Він квапився мовби їй навздогін. Всі двері в театрі були повідчинювані, зал спорожнів. На мотузках, які уявлялись йому швартовами ковчега, нічний вітрець похитував кілька ліхтариків, що безрадісно блимали. Він збіг уверх по сходах у поспіху, немов боявся упустити здобич, і став пропихатись крізь натовп у холі, попри двох єзуїтів, які, наглядаючи за цим усезагальним ісходом, кланялись і тиснули гостям руки. Він нервово протискувався далі, вдаючи ще більший поспіх, і ледь помічав усмішки, погляди та жести, які залишала за собою його напудрена голова.

Вийшовши на головні сходи, побачив своїх рідних, які чекали тут-таки, під найближчим ліхтарем. Зрозумівши з одного погляду, що там тільки свої, він сердито збіг зі сходів.

— Мені треба заскочити на Джордж-стріт, — хутко сказав він батькові. — Зустрінемося вдома.

Не чекаючи питань, перебіг вулицю і на карколомній швидкості покрокував униз по схилу. Він ледве бачив, куди йде. Гордощі, надії, бажання, мов товчене зілля у серці, насилали випари шаленчого дурману на очі його душі. Він нісся униз по схилу, вчаділий од випарів зранених гордощів, загублених надій, одурених бажань. Вони курилися перед його зболілими очима густими, безумними димами й зникали у вишині, аж поки повітря знову стало чистим і холодним.

Очі його все ще були мов у поволоці, але вже не пекли. Сила, споріднена тій, що часто знімала з нього гнів чи обурення, спинила його ноги. Він став і втупився в похмурий ґанок моргу, а відтак — у темний брукований провулок обіч. На стіні в провулку побачив слово Lotts і повільно вдихнув важке, сморідке повітря.

— Коняча сеча і гнила солома, — подумав він. — Хороший запах. Він заспокоїть моє серце. Ось, тепер воно цілком спокійне. Пора вертатися.

Стівен знову сидів біля батька в кутку залізничного вагона на Кінгсбрідзькому вокзалі. Вони їхали нічним поштовим до Корка. Поки поїзд вичахкував з вокзалу, він згадував дитячий подив, який жив у ньому до Клонґовза, і кожну подію свого першого там шкільного дня. Він уже не чув цього подиву. Бачив, як прослизають повз нього сутеніючі краєвиди, як що чотири секунди миготять у вікні німі телеграфні стовпи, як маленькі, ледь освітлені станції з мовчазними постатями чергових, що їх поїзд кидав позад себе, мерехтять ще хвилину в темряві, мов огняні зернята, кинуті сіячем на бігу.

Він без симпатії слухав батькові спогади про Корк і про часи його молодості — розповідь, що переривалася зітханням і сьорбанням з кишенькової фляги, як тільки воскресав у ній образ покійного друга чи як тільки спогадувач згадував про мету цієї поїздки. Стівен слухав, але співчувати не міг. Усі ті покійні образи були йому чужі, за винятком дядька Чарлза, та й цей віднедавна почав вивітрюватися з пам'яті. Проте він знав, що батькове майно має піти з торгів, і відчував, що, відбираючи в цей спосіб його власність, світ грубо розвінчує його мрії.

У Меріборо він заснув. Коли прокинувся, поїзд уже виїхав з Маллоу; батько спав на сусідній лавці. Холодне світанкове світло стелилося над околицею, над безлюдними полями й поснулими хатами. Він дивився на безмовні села, чув час до часу батькове глибоке дихання чи раптовий порух вві сні, і страх перед сном посів його душу. Оточений невидимо поснулими людьми, він сповнився дивним ляком, що вони можуть його скривдити; і став молитися, щоб швидше був день. Молитва, якої він не звертав ні до Бога, ні до святих, почалася з тремтіння — холодний ранковий вітрець прокрався в щілину дверей йому до ніг, — і закінчилася плетеницею безглуздих слів, що вклались йому під нав'язливий ритм поїзда, а німі телеграфні стовпи що чотири секунди акуратно розділяли галоп цієї музики тактовою рискою. Ця дика музика притлумила ляк, і, притулившись до віконної рами, він знов дав повікам заплющитись.

Був ще ранній ранок, коли вони протуркотіли бричкою через Корк, і Стівен ліг досипати у номері готелю "Вікторія". Яскраве і тепле сонячне світло лилося у вікно, шуміла вулиця. Батько стояв перед туалетним столиком і пильно розглядав своє волосся, і обличчя, і вуса, по-журавлиному витягуючи шию над дзбаном для води і вертячи нею в різні боки, щоб краще себе бачити. Водночас він мугикав собі під ніс, химерно викручуючи химерні слова:

Змолоду та здуру

Щемлять хвіст амуру,

Тож, моя любове,

Тут мені не буть.

Що зцілить не мож-ей,

Те терпіть не гож-ей,

В Америку, тож-ей,

Лежить моя путь.

Мила моя гарна,

Мила моя мила,

Як молоде віскі,

Зігріває кров.

Та як постаріє,

То вже не зогріє,

Вичахне і звіє,

Як моя любов.

Свідомість теплого, сонячного міста за вікном та м'які переливи, якими батьків голос оздоблював цю дивну радісно-смутну пісеньку, прогнали всяку нездорову нічну мряку зі Стівенової голови. Він швидко встав і одягся, а з кінцем пісні зазначив:

— Ця значно краща, ніж всі інші твої "збираночки".

— Гадаєш? — спитав містер Дедалус.

— Мені подобається, — сказав Стівен.

— Гарна стара пісенька, — сказав містер Дедалус, підкручуючи кінчики вусів. — Ех, шкода, ти не чув, як співав її Мік Лейсі! Бідний Мік Лейсі! Він, бувало, такі трелини додавав, що куди мені до нього! Хто-хто, а Мік умів втяти "збираночку", як ти кажеш.

На сніданок містер Дедалус замовив паштет з тельбухів і став розпитувати офіціанта про місцеві новини. Раз у раз розмова між ними йшла урозріз: згадуючи чиєсь прізвище, офіціант мав на думці теперішнього його власника, а містер Дедалус — його батька, а то й діда.

— Що ж, сподіваюсь, принаймні Королевин коледж нікуди не дівся, — мовив містер Дедалус. — Хочу його показати моєму парубійкові.

На вулиці Мардайк цвіли дерева.