Портрет митця замолоду - Джойс Джеймс

Вони увійшли на територію коледжу, і балакучий придверник повів їх напростець через прямокутне подвір'я. Але щокільканадцять кроків тріск жорстви під ногами вщухав, коли їх зупиняла та чи інша відповідь придверника:

— Та що ви кажете? То бідний Товстопуз помер?

— Помер, сер. Помер.

Під час цих зупинок Стівен стовбичив ззаду, знуджений тим, що говорилося, і неспокійно чекав, коли їхня процесія знову рушить. Поки вони перетнули прямокутник, неспокій його переріс у лихоманку. Він не міг збагнути, як це батько, завжди такий прозірливий, завжди підозріливий, міг повірити в услужливість придверника. Жвава південна вимова, що розважала його цілий ранок, тепер різала вуха.

Вони зайшли в анатомічний театр, де містер Дедалус, з допомогою придверника, шукав по столах свої ініціали. Стівен за ними не рвався — темінь і тиша амфітеатру, дух знемощілої, формальної науки, що панував там, пригнічували його, як ніколи. На парті перед собою він прочитав слово Foetus[1], вирізане в кількох місцях на темному в плямах дереві. Неочікувана легенда збурила йому кров: мав враження, що довкола нього — відсутні студенти цього коледжу і що він цурається їх. З одного слова, вирізаного на парті, постала картина їхнього життя, яку всі батькові слова не в силі були викликати. Широкоплечий вусатий студент старанно вирізує літери складаним ножем. Інші стоять і сидять довкола, підсміюючись з його рукомесла. Один штурхає його під лікоть. Широкоплечий, насупившись, огризається. Він одягнений в мішкуватий сірий костюм і черевики з дубленої шкіри.

Хтось гукнув його ім'я. Він збіг сходами амфітеатру, немов тікав од того видіння, і, впритул розглядаючи батькові ініціали, ховав розпашіле лице.

Та коли він вертався через подвір'я до воріт коледжу, і слово, і видіння стрибали в нього перед очима. Він був приголомшений, виявивши у зовнішньому світі знак того, що досі мав за звірину недугу тільки власної душі. У пам'ять наринули юрми недавніх звироднілих марив. Вони теж позринали, зненацька й нестримно, просто зі слів. Він швидко піддався їм, дозволив їм сваволити і принижувати його розум — чудувавсь лише, звідкіля вони беруться, з якого кубла неприродних химер. А коли вони прокочувались, він завжди почувався слабким і покірним супроти інших, неспокійним і прикрим самому собі.

— А онде наша бакалія, їй-бо! — вигукнув містер Дедалус. — Ти ж не раз чув від мене про бакалію, правда, Стівене? Скільки разів ми ходили туди всім гуртом — а нас тоді вже добре знали, — Гаррі Пеард, малий Джек Гора, Боб Дайяс, і Моріс Моріарті, француз, і Том О'Ґрейді, і Мік Лейсі, про якого я говорив, і Джой Корбет, і бідолашко Джонні Ківерз з Тантайлів, золота душа.

Листя дерев на вулиці Мардайк тремтіло й шелестіло у сонячнім світлі. Пройшла команда крикетників — жваві юнаки у фланелевих спорткостюмах, один ніс ворітця у довгому зеленому чохлі. У тихому завулку духовий оркестрик — п'ятеро вуличних музикантів у вицвілих одностроях — грав на пошарпаних інструментах для зграйки бездомних дітей та забарних посильних. Служниця у білому чепчику й фартусі поливала вазон з квітами на підвіконні, що біліло у теплій яріні, мов брила вапняку. З іншого відкритого повітрю вікна линули звуки фортеп'яно, спинаючись дедалі вище, гама за гамою, аж до дисканту.

Стівен ішов поруч батька і слухав оповіді, вже чуті раніше — одні і ті ж імена товаришів батькової молодості, гульвіс, нині мертвих, а чи розкиданих по світу. У серці зітхнула нудьга. Він згадав своє власне двозначне становище у Бельведері — стипендіат, лідер, що боїться власного авторитету, гордий, вразливий і недовірливий, в постійній боротьбі з убожеством життя й бунтарством душі. Літери, вирізані на плямистому дереві, дивилися на нього, глузуючи з його тілесної слабкості та безплідних поривів, і він ненавидів себе за свої шалені, брудні оргії. Слина в горлі спротивіла так, що він не міг її ковтнути, легка нудота підступала у голову, аж він заплющив очі й хвилину ішов у темряві.

Він чув батьків голос:

— Коли виб'єшся в люди, Стівене, — що, смію думати, і станеться незадовго, — пам'ятай: чим би ти не займався, води дружбу з джентльменами. Замолоду, скажу тобі, я втішався життям. Дружив з хорошими, порядними хлопцями. Кожен з нас щось умів. Один мав гарний голос, другий був гарний актор, ще інший умів весело заспівати, той добре веслував, той — грав у теніс, той цікаво розповідав, і так далі. Тож м'яч у нас на місці не стояв — ми уміли бавитись, і зажили трохи життя, і від цього нам гірше не стало. Але всі ми були джентльменами, Стівене, — принаймні, хочеться так думати, — а ще до біса чесними, щирими ірландцями. Хай би і ти водився тільки з такими хлопцями — з доброго початка. Говорю з тобою як друг, Стівене. Роль суворого батька, вважай, не для мене. Син, я вважаю, не повинен боятися батька. Ні, я ставлюсь до тебе так, як до мене, пацана, ставився твій дідусь. Ми з ним були радше як брати, а не як батько з сином. Ніколи не забуду, як він застукав мене на курінні. Стою я якось в куті на Сауттеррас з такими ж недоростками, як сам: ми, річ ясна, уявляємо, що з люлькою в кутику рота ми — великі цабе. А тут старий іде. Він не зронив ні слова, навіть не спинився. Та наступного дня, в неділю, ми з ним вийшли прогулятися, а як верталися додому, він вийняв з кишені коробку сигар і каже: До речі, Саймоне, я не знав, що ти куриш, — чи щось подібне. — Я, звісно, став викручуватися, а він: Як хочеш покурити всмак, спробуй сигару. Ось, — мені їх учора в Квінставні подарував один американський капітан.

Стівен чув, як батьків голос засміявся, чи радше схлипнув.

Він чув голос найпершого у ті часи красеня у Корку, їй-богу! Жінки за ним на вулиці оглядалися.

Він чув, як схлип провалився батькові в горло, й імпульсивно розплющив повіки. Сонячне проміння, вдаривши раптом по очах, зробило з неба і хмар якийсь фантастичний світ — понурі масиви з озерами багряного світла. Навіть мозок у нього хворий і безсилий. Він ледве розуміє літери на вивісках крамниць. Через свій химерницький спосіб життя він ніби опинився за межами дійсності. Ніщо з реального світу його не зворушувало, не промовляло до нього, — хіба що він чув там відлуння своїх нутряних волань. Сам він не відгукувався на жоден клич, земний чи людський, нечулий і нечутливий до поклику літа, і радості, і дружби, знуджений і згнічений батьковим голосом. Він ледве впізнавав власні думки, і повільно твердив про себе:

— Я — Стівен Дедалус. Поруч — мій батько, по імені Саймон Дедалус. Ми в Корку, в Ірландії. Корк — це місто. Наше місце — в готелі "Вікторія". Вікторія, Стівен, Саймон. Саймон, Стівен, Вікторія. Імена.

Спогади про дитинство раптом зблякли. Він спробував було пригадати якісь яскраві моменти, але намарне. Згадались лише імена: Данті, Парнелл, Клейн, Клонґовз. Малого хлопчика вчила географії літня жінка, яка тримала у шафці дві щітки. Потім його випровадили з дому до коледжу.

В коледжі він мав перше причастя, їв ласощі зі спортивного картузика, дивився на полум'я, що витанцьовувало на стіні невеличкої палати в лазареті, і думав, як він помре, як ректор у чорній із золотом ризі відправить по ньому панахиду і як його поховають на невеличкому цвинтарі вбік від головної липової алеї. Але тоді він не помер. Помер Парнелл. Не було ні панахиди в каплиці, ні похорону. Він не помер, а просто звіяв, мов поволока на сонці. Він загубивсь чи, може, заблудив поза межу життя, бо його більше нема. Чудно навіть уявляти, як він отак виходить з буття — не вмирає, а тане на сонці або губиться, забутий, десь у всесвіті! І справді чудно побачити на мить себе малого — хлоп'я у сірому костюмі з паском: руки в кишенях, штанини підхоплені в колінах еластичними підв'язками.

Увечорі того дня, коли було продане їхнє майно, Стівен покірно брів за батьком по місту, від бару до бару. Базарним продавцям, барменам і барменкам, жебракам, які домагалися милостині, містер Дедалус розповідав ту саму історію: що він — старий корків'янин, що за тридцять років у Дубліні він так і не зумів позбутися коркського акценту, і що оцей ледащо — його найстарший син, такий собі дублінський шибеник.

А рано-вранці вони почали з кав'ярні Ньюкомба, де чашка містера Дедалуса голосно торохтіла об блюдечко, а Стівен совгав стільцем і кашляв, намагаючись так притлумити цей ганебний знак учорашньої батькової пиятики. Приниження слідували одне за одним: нещирі усмішки базарних продавців, вихиляси і грайливість барменок, до яких залицявся батько, компліменти і підбадьорливі слова його друзів. Вони казали, що Стівен удався в свого дідуся, і містер Дедалус погоджувався: так, на лихо. Вони вишукували в його мові сліди коркського акценту і примусили визнати, що ріка Лі значно красивіша, ніж Ліффі. Один з них, випробовуючи його латину, примусив його перекласти уривки з Dilectus'di і питався, як правильніше сказати — Tempora mutantur nos et mutamur in ilis[2], чи Tempora mutantur et nos mutamur in ilis. A другий, бадьорий дідок, якого містер Дедалус назвав Джонні Грошоманом, ввігнав його в замішання, допитуючись, чиї дівчата вродливіші — дублінські чи коркські.

— Він не того покрою, — сказав містер Дедалус. — Дай йому спокій. Це хлопець мислячий, тверезий, ледачим мізки собі не забиває.

— Тоді він не син свого батька, — сказав дідок.

— Їй-богу, не знаю, — сказав містер Дедалус, самовдоволено всміхаючись.

— Твій батько, — сказав Стівенові дідок, — був колись перший джиґун на цілий Корк. Ти це знаєш?

Стівен опустив очі й вивчав кахляну підлогу бару, в який вони забрели.

— Не збивай мені хлопця з пуття, — сказав містер Дедалус. — Лиши його на Бога.

— Ая. Чого це я мав би збивати його з пуття? Я йому в дідусі годжуся. Я і є дідусь, — сказав дідок Стівенові. — Ти це знаєш?

— Справді? — спитав Стівен.

— Їй-бо, — сказав дідок. — Маю двох онуків у Сандізвелі, нівроку. Но? То як гадаєш, скільки мені літ? Я пам'ятаю ще твого діда, як він у червоному сурдуті лисиць полював. Тебе тоді ще на світі не було.

— Ані не планувалося, — сказав містер Дедалус.

— Їй-бо, — повторив дідок. — Я й прадіда твого пам'ятаю, старого Джона Стівена Дедалуса. Ото вже був задерій! Но? То маєш на пам'ятку!

— Це вже три — ні, чотири покоління, — озвався ще інший.