1984 - Орвелл Джордж
Хай там як, цього разу це було не офіційне оголошення про військову перемогу, а лише повідомлення з Міністерства Достатку.
"Товариші!" – голосно волав юнацький голос. "Увага, товариші! Ми маємо чудові новини для вас. Ми виграли битву за виробництво! Сучасні офіційні дані щодо виробництва усіх видів товарів споживчого призначення показують, що рівень життя збільшився не менш ніж на 20 відсотків протягом останнього року. По всій Океанії цього ранку розпочалися нестримні спонтанні демонстрації де робочі маршували з заводів та офісів , та парадною ходою під яскраво святковими прапорами та плакатами, що цілковито висловлювали їх думку, висловлювали свою вдячність Старшому Брату за це нове, щасливе життя яке виключно завдяки його мудрого проводу було подароване нам. Ось деякі з остаточних цифр. Продукти харчування…"
Фразу "наше нове,щасливе життя" повторювали декілька разів. Останнім часом це стало найулюбленішим висловом Міністерства Достатку. Парсонс, чию увагу цілковито та повністю поглинув клич сурми, сидів слухаючи з якоюсь витріщено поважною урочистістю, з якоюсь повчальною нудотою. Він не розумів цих цифр, але він добре усвідомлював що вони є якимось чином причиною для задоволення. Він бундючно виволік назовні свою величезну та бруднющу люльку, яка вже була напівповна обвугленого тютюну. З тютюновим раціоном у 100 грамів на тиждень дуже зрідка вдавалося наповнити люльку повністю. Вінстон курив "Сигарети Перемога" , які він тримав дуже обережно у виключно горизонтальному положенні. Новий раціон не почне діяти раніше ніж завтра, а у нього лишилося лише чотири сигарети. На хвилину він,вимкнувши подумки увесь оточуючий гамір, зосередився слухаючи виключно ту гидоту, що линула з телезахисту. Там виявляється навіть були демонстрації, що висловлювали велику подяку Старшому Брату за підвищення шоколадного раціону до двадцяти грамів на тиждень. І лише учора, як усвідомив він, було повідомлено що цей раціон буде СКОРОЧЕНО до двадцяти грамів на тиждень. Чи можливо, щоб вони проковтнули це лише опісля тільки добового інтервалу? Так, вони проковтнули це. Парсонс проковтнув це з легкістю, з тваринним оціпенінням. Безока істота за іншим столиком проковтнула це фанатично, пристрасно, з шалено лютим бажанням вистежити, викрити та випарувати будь-кого хто вважає, що минулого тижня цей раціон складав тридцять грамів. Саймі, теж – але у більш складний спосіб, застосувавши двоєдумство , Саймі проковтнув це. Чи лишився він відтепер ЄДИНИМ, що був при пам'яті?
Казкова статистика продовжувала линути з телезахисту. Згідно неї у порівнянні з минулим роком стало більше їжі, більше одягу, більше будинків, більше каструль, більше палива, більше кораблів, більше гелікоптерів, більше книжок, більше дітей – більше всього окрім хвороб, злочинності та божевілля. Рік за роком та хвилина за хвилиною, усі та усе стрімко зі свистом прямувало догори. Так само як Саймі вчинив трохи раніше, Вінстон узяв свою ложку та почав длубатися у тьмяно-блідій підливці, що розтеклася по усьому столу, надаючи довгій безформній калюжі правильних обрисів. Він обурено розмірковував над фізичним змістом життя. Чи завжди було саме так? Чи завжди їжа смакувала саме так? Він оглянув буфет. З низькою стелею, заюрмлене приміщення, стіни якого щільно та в'їдливо брудні внаслідок постійного контакту з безліччю тіл; покоцані металеві столи та стільці, розташовані так близько один від одного, що неможливо було сидіти не відчуваючи ліктем сусіда; погнуті ложки, роздовбані таці, грубезна наждачна чорна кава; усі поверхні масткі,бруднющі та засалені навіть у найменших щілинах; та кислючий, композитний сморід поганого джину, поганої кави вкупі з металевим присмаком борщу та брудного одягу. Постійне відчуття у твоєму шлунку та на твоїй шкірі певного роду протесту, відчуття того що тебе ошукали та відібрали те на що ти маєш право. Це було правдою, що він не мав жодних спогадів про хоч щось, щоб значно відрізнялося від цього. У будь-який час він міг точно пригадати, що ніколи не було достатньо їжі, жодна людина не мала шкарпеток або спідньої білизни які б не були щільно вкриті дірками, меблі завжди були подовбані та хиткі, кімнати неопалювані, вагони метро заюрмлені вщент, будинки розвалювалися на шматки, хліб чорнезним, чай раритетом гідним музею, кава смакувала наче твань, сигарети погані та в недостатній кількості – нічого дешевого та в достатній кількості, окрім синтетичного джину. І одначе, звісно, усе ставало набагато гірше коли твоє тіло старішало, чи не було це ознакою що це НЕ природній порядок речей, якщо хтось усім серцем відчував огиду та роздратування через незручності, бруд, дефіцит та голод, нескінчену зиму, цілковиту оціпенілість шкарпеток, ніколи не працюючи ліфти, холодну воду, наждачне мило, сигарети що постійно розвалюються на шматки, їжу зі смаком чортячої пахви? Чому хтось відчував що все це нестерпно якщо не внаслідок того, що мав певного роду спадкову пам'ять що всі ці речі повинні бути інакшими?
Він знову оглянув буфет. Майже всі були осоружні, і вони залишаться осоружними навіть якщо вони вдягнуться якось інакше ніж у блакитний спецодяг, що був їх уніформою. У дальньому кінці приміщення, самотньо сидів за столом, маленький, неймовірно схожий на таргана чоловік, що пив каву з чашки, його крихітні оченята підозріливо зиркали на всі боки. Як же ж легко це було, подумав Вінстон, якщо не озиратися навколо себе, повірити у те що тілесний тип встановлений Партією як ідеал – високі мускулясті юнаки та пишногруді незайманки, з білявим волоссям, енергійні та сповнені життя, засмаглі, безтурботні – дійсно існують, ба навіть переважають. Насправді ж, як він міг визначити, переважна більшість людей у Злітно-посадковій Смузі Один були маленькі, темноволосі та негарні. Це було дуже цікавим як цей тарганоподібний тип розмножився та поширився у Міністерствах : маленькі опецькуваті люди, що дуже швидко та рано гладшають, з коротенькими ногами, зі швидко квапливими рухами, та з потонулими у жирі, непроникними обличчями з дуже крихітними оченятами. Цей тип здавалося ще буйніше розквітнув під орудою Партії.
Повідомлення від Міністерства Достатку скінчилося черговим кличем сурми та поступилося металевій музиці. Парсонс, заціпенілий від неоднозначного екстазу внаслідок цифрового бомбардування, витяг свою люльку з роту.
"Міністерство Достатку безперечно добряче попрацювало цього року," – сказав він киваючи на знак згоди. "Доречи, Сміт старий друже, чи не знайдеться у тебе яке-небудь лезо для бритви, щоб позичити мені?"
"Жодного," – відповів Вінстон – "Я сам користуюсь тим самим лезом вже шість тижнів поспіль."
"А,ну – я просто запитав, старий друже."
"Вибач," – сказав Вінстон.
Крякаючий голос з-за сусіднього столику, що тимчасово змовк під час Міністерського повідомлення, знову розпочав промовляти, цього разу голосніше ніж дотепер. З якоїсь причини Вінстон несподівано зрозумів, що розмірковує про місіс Парсонс, про її рідке розтріпане волосся та пил у зморшках на її обличчі. За два роки ці діти донесуть на неї у Поліцію Думок. Місіс Парсонс буде випаровано. Саймі буде випаровано. Парсонса, з іншого боку, ніколи не буде випаровано. Безоку істоту з крякаючим голосом ніколи не буде випаровано. Маленьких тарганоподібних людців, що так спритно квапливо бігають по лабіринтах Міністерських коридорів, їх також ніколи не буде випаровано. І ту дівчину з темним волоссям, ту дівчину з Відділу Фікцій – вона ніколи не буде випарована також. Йому здавалося, що він інстинктивно знає хто виживе, а хто буде знищений : одначе сказати що ж саме потрібно зробити задля виживання, це було дуже важке питання.
Цієї миті його жорстко висмикнули з його марення різким та брутальним примусом. Дівчина за сусіднім столиком частково обернулася та дивилася на нього. Це була та сама дівчина з темним волоссям. Вона дивилася на нього навскоси,але з яскравою цікавістю. Тієї миті як вона впіймала його погляд, вона знову відвернулася.
У Вінстона аж хребет посивів. Жахливий раптовий гострий біль, наче фізичне втілення жаху, пройшов крізь нього. Нарешті це майже минуло, але лишило пособі щось на зразок ниючого занепокоєння. Чому вона дивилася на нього? Чому вона переслідує його? На жаль він не зміг пригадати чи була вона вже за цим столиком коли він прийшов або прийшла вже опісля. Але учора, у будь-якому випадку, протягом Двох Хвилин Ненависті, вона сиділа точнісінько позаду нього у той час як чинити так не було жодної потреби. Дуже ймовірно, що її справжнім завданням було підслухати його та переконатись чи достатньо голосно він волає.
Його попередні думки повернулись до нього : можливо вона і не справжній член Поліції Думок, але тоді вона очевидно точно шпигун початківець причому найнебезпечніший з усіх. Він не знав як довго вона дивилася на нього, можливо приблизно хвилин п'ять, та цілком можливо що протягом цього часу риси його обличчя не були під ідеальним контролем. Це було жахливо небезпечно поринути у думки коли ти знаходився у будь-якому публічному місці або в полі зору телезахисту. Найдрібніша річ могла цілком видати тебе. Нервове смикання, несвідомий погляд сповнений занепокоєння, звичка бубоніти собі підноса – будь-що, що вважалося ненормальним або свідчило про те,що ти ніби щось приховуєш. У будь-якому випадку, надання невідповідного виразу своєму обличчю (наприклад виглядати скептично коли було оголошено про перемогу) було злочином, що заслуговує на покарання. Для цього навіть було слово у Новосуржі : ОБЛИЧЧЕЗЛОЧИН, так воно звалося.
Та дівчина знову повернулася спиною до нього. Можливо врешті решт вона насправді й не стежить за ним, можливо це просто збіг що вона була так близько до нього протягом цих останніх двох днів. Його сигарета згасла, і він обережно поклав її на краєчок столу. Він докурить її після роботи,якщо він зможе не розсипати тютюн з неї. Дуже ймовірно, що особа за сусіднім столиком це шпигун з Поліції Думок, і дуже ймовірно що за три дні він опиниться у підвалах Міністерства Любові, але сигаретний недопалок не має бути змарнований. Саймі згорнув свою паперову стрічку та сховав її до власної кишені.
