Китобус, або Нові цятки для Суботика - Маар Пауль

— Я не бачу тут нікого. І нічого... такого.

— Ти мене чудово розумієш, та не хочеш розкрити таємницю. Розкажи-но мені хоч трішки про себе. Я не знаю навіть, хлопчик ти чи дівчинка.

Суботик скривився.

— Я ж не дитина, ти мала б уже давно це помітити. Я — Суботик!

— А що це таке насправді? — Пані Травен, усміхаючись, подивилася на пана Пляшкера. — Ви вже пробували мені це пояснити, але я не зрозуміла.

— Суботик — це Суботик, і ніщо інше, — заявив Суботик.

— Гм. Здається, багато розводитись про себе Суботики не схильні, це я зрозуміла. Чи можна принаймні дізнатися, скільки тобі років?

— Три!

— Як? Усього три роки?

— Ні, три місяці. У травні я прийшов до тата Пляшкера, а тепер у нас серпень.

— А що було перед тим? Ти вже був тоді на світі?

— А то ж як? Звісно, був! — відповів Суботик. — Ще 6 пак!

— І відколи ж?

— Відтоді, як існують суботи.

— Але ж вони існують уже понад сотню років!

— Набагато, набагато довше! — сказав Суботик. — А ще довше я не хотів би тут сидіти, щоб мене дратували. — Він підвівся. — Суботяче правило номер двісті три: все питати, все сидіти — то й Суботик може впріти.

На зворотній дорозі через парк Суботик порівнявся з пані Травен, довго поглядав на неї скоса й нарешті сказав:

— Я також хочу в тебе дещо запитати, пані Квітень.

"Пані Травен", — хотіла була вона виправити, але передумала й відповіла:

— То питай, любий Неділику!

— Не "Неділик" від "неділя", а "Суботик" від "субота", — виправив малий.

— Вибач, будь ласка, — мовила вона і всміхнулася. — І як тільки я могла це переплутати?

Суботик і собі всміхнувся й відповів:

— Інколи це буває, пані Травень. Але я хотів спитати тебе про щось наодинці, так, щоб тато Пляшкер не чув.

— Що це ще за таємниці? — запротестував пан Пляшкер. — Чому я не повинен чути?

— Чому? Бо я так бажаю, — відповів Суботик.

— А, он як! Ну, це я чудово розумію! — мовив пан Пляшкер. І миттю сів на одну з паркових лав. — Ідіть уперед, я вас потім наздожену.

Коли Суботик із пані Травен рушили, вона здивовано озирнулася на пана Пляшкера, що привітно їй кивнув, і спитала Суботика:

— Пан Пляшкер завжди робить усе, що ти хочеш?

— Не все. Тільки іноді виконує якесь моє невеличке бажання, — відповів Суботик. — Але це ж знову питаєш ти! А хотів запитати я тебе.

— То питай!

— Скажи, ти також пана Пляшкера любиш? — запитав малий. — Він також здається тобі "гідним любові" й усяке-таке?

— Чому "також"? Що ти хочеш сказати? — запитала вона замість відповіді. — Що він тобі нарозповідав про мене?

Суботик помітив, що вибовкав зайве, і тому просто заявив:

— Я сказав "також", бо і я ж його люблю.

— А, ти он що мав на увазі! — Пані Травен здавалася розчарованою. — Що тобі на це сказати? Я його майже не знаю. — Вона мить подумала. — Гм. Так, він мені подобається.

— Саме цього я й бояв... цього я й сподівався, — сказав Суботик. — Але мушу тебе застерегти: він дуже боязкий. Жінкам це ж не подобається, правда?

Вона зареготалася.

— Чудово, що ти так добре знаєш, що подобається жінкам. Та уяви собі: мені подобаються несміливі чоловіки! Нахабних типів я терпіти не можу!

— Нахабних типів? — повторив Суботик. — А які вони? Що вони роблять? Розкажи мені!

— Як тобі пояснити? Це не просто.

— А ти спробуй! — попросив Суботик.

— Вони, наприклад, страшенно чваняться своїми мязами і...

— Дякую, цього досить. Зачекай, я зараз! — вигукнув Суботик і помчав до пана Пляшкера.

Ухопивши татка за руку, він потяг його за собою:

— Ходімте вже до нас! Я маю невеличке бажання...

— Знову бажання? — підозріливо сказав пан Пляшкер. — І чого ж тобі хочеться цього разу?

— Я хочу, щоб ви страшенно пишалися своїми м'язами!

— А я таки маю право ними пишатися, — відразу вихопився пан Пляшкер. — Не думаю, що такі м'язи є ще в когось, крім мене. Ось, приміром...

— Стоп! Зачекайте! Скажіть про це не мені, а пані Травен. Вона ними просто марить!

— Ну, якщо ти так гадаєш, — сказав пан Пляшкер.

Тим часом вони наздогнали пані Травен.

— Ми щойно розмовляли про м'язи, — щиросердо повідомив пан Пляшкер. — Хочете поглянути, якими м'язами я пишаюся найдужче?

— З великою цікавістю погляну, — відповіла вона.

— Подивіться лишень на моє вухо. Бачите?

— О, та ви справді незрівнянно ворушите вухами! — вигукнула вона. — Як на мене, це потішно. Поворушіть ще раз, будь ласка!

— На цілий наш клас це вміли тільки Антон Вівторакус і я, — гордо сказав пан Пляшкер і поворушив вухами. — Мабуть, мої вушні м'язи таки справді непогані. А крім того, я вмію ще щось,

чого не вмів ніхто в цілій школі. Ось погляньте: я дістаю носа кінчиком язика. А це зовсім не легко. Спробуйте самі!

Вона спробувала, проте в неї нічого не вийшло, почасти ще й тому, що вона без угаву сміялася.

— Це так кумедно! — сказала вона. — А знаєте, я також умію одну штуку— закручувати язика дудочкою. Отак!

Якийсь дідок, що саме вивів прогуляти собачку, зупинився, з цікавістю подивився на них і завважив:

— Це мило. Та зараз дещо покажу вам я — такого ніхто з вас не вміє! Чи не потримали б ви собачку? О! А тепер дивіться на мої великі пальці. Що скажете? Сенсація, правда ж?

Якась жінка з двома дітьми зупинилася й весело зирила на них.

— Дивовижно! Ви ж можете демонструвати цей номер по телебаченню, — сказала вона дідкові. —

А погляньте-но, що вміє мій меншенький! І це ж йому ще лишень п'ять рочків! Вона підштовхнула одне з дітей уперед:

— Себастьяне, а покажи-но панові, як ти вмієш ніжками!

Біля пана Пляшкера з Суботиком і пані Травен зупинялося дедалі більше людей, і серед них поліціянт у білому кашкеті.

— Увага, поліція! — прошепотів пан Пляшкер до Суботика, тицьнув дідкові в жменю повідець його собачки, ухопив за руки обох своїх супутників і швидко пішов з ними далі, а на їхній лаві сів хлопчик і почав показувати глядачам, як він зав'язує пальцями ніг вузлика на шнурку.

Перед будинком пані Моркван усі троє ще трохи постояли, розмовляючи. Щоправда, Суботик мало говорив, а більше буцав широкими носками своїх модних черевиків об стіну.

— О котрій ми побачимося завтра? — запитав пан Пляшкер.

— Тільки-но прокинемося. Ви лише позирніть на моє ліжко, так одразу й побачите мене, — сказав Суботик.

— Та я ж звертався до пані Травен, — дорікнув пан Пляшкер.

— Авжеж. Як це я не здогадався! — набурмосився Суботик і ще дужче забуцав носком у стіну.

— Підемо на прогулянку? — запитав пан Пляшкер. — Я був би страшенно радий.

— А я — ні, — буркнув Суботик.

— Залюбки, якщо хочете, — відповіла пані Травен. — Мені вже й зараз цікаво, що Суботик вигадає ще.

— Вигадка — бридка, відомо, я сидітиму удома, — озвався Суботик.

— Та чому ж? — здивувалася пані Травен. — Підемо з нами!

— І знову втрьох? Ні-ні, ох-ох! — відповів Суботик.

Пан Пляшкер сказав:

— Ти, мабуть, думаєш собі: вже краще Суботик — бочком-бочком — втече від розмови...

— ...між пирожищем і медяничком! — доказав замість нього Суботик. І засміявся.

— Про що це він? — не зрозуміла пані Травен.

— Я поясню тобі це завтра, коли ми побачимося, гаразд?

— Добре. Тоді до завтра! — згодилася пані Травен. — Зустрінемося в обід, еге ж?

Уже як вона пішла, пан Пляшкер усвідомив, що вперше сказав їй "ти".

Дванадцятий розділ

Прошання

Увечері в середу Суботикові довелося довго чекати пана Пляшкера додому. Щоб не нудитися, він вирішив прикрасити мальованими ковбасками біле простирадло на татковому ліжку, взяв червоного фломастера й заходився малювати.

Після шістдесят дев'ятої ковбаски простирадло було все замальоване так, що для сімдесятої, бодай найменшої, не лишилося місця. Тому Суботик вибрав фломастера іншого кольору й оздобив кожну ковбаску цяточкою гірчиці. А що темно-жовтого фломастера він не знайшов, то простісінько намалював гірчицю блакитним.

Він саме дістався шістдесят четвертої цяточки гірчиці, коли прийшов — у чудовому настрої — пан Пляшкер і одразу ж почав:

— Сьогодні був прегарний день! Дивовижний! Один із найкращих днів мого життя!

8968

— Якщо він навіть без мене був такий гарний, то уявіть собі тільки, яким би пречудовим, неповторним він став, якби ви були взяли мене з собою, — сказав Суботик.

Пан Пляшкер похитав головою.

— Ні, я так не думаю. Чудовішим він просто не міг бути. — Потім запитав: — Це докір? Ти ж сам сказав, що хочеш лишитися вдома.

— А певно! Бо ви ж цілий день не зводили б очей із пані Лютень.

— Пані Травен, — виправив пан Пляшкер. — Або кажи вже краще "Маргарита". Це її ім'я.

— Відколи ж ви це знаєте?

— Від сьогоднішнього вечора. — І він тут-таки знову полинув у небеса: — Вона — найчудовіша, найдостойніша і найвеселіша жінка з усіх жінок, яких я будь-коли знав.

— Це правда, — сказав Суботик. — Бо вона — єдина жінка, яку ви будь-коли знали.

— Ні-ні. Колись, дев'ятнадцятирічним хлопцем, я був дуже закоханий у дівчину на ім'я Бриґіта, — повідомив пан Пляшкер. — На жаль, я їй так ніколи й не признався в тому. Згодом вона побралася з якимось зубним лікарем.

— А цій Маргарині ви вже призналися?

— Маргариті! — виправив пан Пляшкер. — Ні, ще ні. Але гадаю, що незабаром я їй скажу.

— Ну, тоді я знаю, чого прибуло мені й що покинуло вас, — сказав Суботик.

— Не треба ревнувати, — мерщій відповів пан Пляшкер, зовсім не замислившись над тим, що мав наувазі Суботик. — Нехай я закоханий у Маргариту, але ти не будеш для мене третім зайвим.

— Ні четвертим, ні п'ятим? — мовив Суботик.

— Ніколи! — пообіцяв пан Пляшкер.

На жаль, він аж надто швидко забув свою обіцянку.

Упродовж трьох останніх тижнів пан Пляшкер дуже рідко з'являвся на очі Суботикові, бо здебільшого проводив свій час із Маргаритою. А коли й уривав якусь часинку для Суботика, то тільки те й робив, що хвалився: як дотепно сьогодні Маргарита сказала те й те, або як вона чарівно сміється, чи про те, що в усьому світі немає іншої такої жінки, як вона.

Суботик навіть трохи здружився з паном Вівторакусом та його папугою, частенько перебував у їхньому товаристві, а одного разу обережно, але міцно тримав зайця Мопса, коли пан Вівторакус надягав на того плетену шапочку. Бо в Мопса боліли вуха, і йому довелося цілих п'ять днів носити теплу вовняну шапочку, яку виплела для нього пані Моркван.

Пан Вівторакус, певна річ, також помітив, що його приятель останнім часом дуже зрідка буває удома.

— Коли я, власне, востаннє бачив Бруно? Рівно тиждень тому, — сказав якось він.